«Толька прийде!»

Анатолій Жаловага — 13.03.1980 — 20.02.2014, місто Дубляни, Жовківський район, Львівська область

Журналіст «Дня» відвідала батьків Анатолія Жаловаги 13 березня — цього дня Анатолієві виповнилося б 34 роки. Коли приїхала у Дубляни, довелося трохи зачекати — батьки були на цвинтарі... Із машини вийшли мама і тато Анатолія — Лариса Яківна і Григорій Петрович, молодший брат Андрій з дружиною Інною і дочкою Христинкою.

Заходимо у подвір’я. Посередині — гарний дитячий майданчик. Господарі знімають взуття на ґанку. У будинку — ідеальна чистота й усюди квіти у величезних вазонах. На столі — портрет Анатолія, ліворуч — свічечка, праворуч — чарка, накрита скибкою хліба...

Григорій Петрович: — Він поїхав на Майдан 18 лютого, коли вже там почалася ця розруха. Ми всі збиралися їхати — я, Андрій, Толя... Але то одне тримає, то друге не пускає. Перед тим Толя був на селі у моїх батьків, на Волині. Мав там роботу — у двоюрідної сестри Люсі (так Жаловаги удома називають маму Толіка — Ларису Яківну. — Ред.) робив ремонт у хаті».

Лариса Яківна: — Поїхав ще у листопаді, жив там у Гришиних батьків. Хотів трохи заробити... Через свята приїжджав до нас. Був у нас на Новий рік, а в основному був там. Недавно закінчив дві кімнати, а вже після свят, після Пасхи, мав далі їхати робити... Побув у нас тиждень, каже: «Поможу вам тут трохи і тоді знову поїду...» 

Г.П.: — А днями він дивився телевізор... Ми з Андрієм поїхали на роботу. Ще мали помогти того дня сусідові, і так і не побачили Толю ввечері. Приїхали додому о пів на десяту, а він о дев’ятій уже поїхав з дому. Скорше, перед тим, записався на автобус до Києва, але не сів, бо не мав паспорта.

Л.Я.: — О дев’ятій вечора приїхав з колегою додому, в Дубляни, по паспорт, попрощався. Казав Христинці — «цьом-цьом», до Інни — «Іннуся, па-па»... Зі мною попрощався-поцілувався (плаче). І ще колега йому тоді казав: «Толік, нащо ти їдеш, ти що, не знаєш, що там?..» А Толік каже: «Їду, вже все». Ще близько першої години ночі видзвонився до Андрія.

Г.П.: — Казав: «Уже їдемо до Києва, помахай мені з вікна».

Л.Я.: — Ми навіть не знали, яким він автобусом поїхав, яким був за списком, бо приїхав, знов поїхав... Усе було дуже скоро.

Г.П.: — Люся його відмовляла: «Не їдь!» А він до мами: «А хто поїде? Ти — інвалід (мама після операції на хребті. — Ред.), у тата — тиск, в Андрія — Христинка... А мене нічого не тримає!»

На певному моменті зловила себе на думці, що навіть і не ставлю Ларисі Яківні і Григорію Петровичу запитань. Батьки Анатолія говорили і говорили, навіть і не перериваючи одне одного — їх розповідь скидалася на два ручайки спогадів, які зливалися у велику ріку болю...

Г.П.: — Отак 19-го зранку вони були у Києві, упродовж дня Толя дзвонив до Андрія, був захриплий, казав: «Ми мокрі, нас поливають з брандспойтів. Тут справжня війна...» І вже вночі з 19-го на 20-те він дзвонив до Люсиної сестри, яка має двох синів.

Л.Я.: — І бус є...

Г.П.: — Казав: «Грузіть у бус хлопців і їдьте нам на допомогу, бо тут — завал...» І вже о пів на дев’яту ранку він трубки не брав.

Л.Я.: — Ми говорили із сестрою. Я просила її: «Як подзвонить Толя, то набери мене. Може, живий....» Я ще до десятої ранку дивилася по телевізору, що там відбувається, а нам після десятої у Дублянах вимкнули світло. Всі на роботі, я взяла Христинку, ходжу з нею довкола хати і плачу, плачу... Таке вже в мене було відчуття, що неможливо передати. По третій дали світло. Зайшла до хати, поклала дитину, а сама дивилася телевізор. Тоді не побачила стрічки з прізвищами загиблих...

Г.П.: — Ми по радіо почули, що багато жертв, багато вбитих... Також почули, що є інформація в Інтернеті. То коли приїхали з роботи годині о сьомій, син зайшов в Інтернет і знайшов прізвище.

Л.Я.: — У Дублянах про це знали вже годині о шостій, але ніхто не дзвонив, боялися. Ще була інформація, що «Жаловага, місто Львів...» Я думала, може, це не ми, може, там помилилися.

Г.П.: — Ми до останнього мали надію, що це помилка... Зідзвонювалися з координаторами львівського і київського майданів, перепитували й коли підписували табличку на хресті... Зайшли опізнавати, а вони всі лежали, як шахтарі, — лиця чорні, руки чорні, впізнати зразу не можна... У Толіка кульове поранення у голову з ураженням головного мозку. Помер відразу. Нам написали рекомендацію ховати у закритій труні.

Л.Я.: — Ні, ми мали останнє ціловання зробити в хаті (плаче)...

Г.П.: — Я заледве впросив санітара вдіти Толю. Купили бинти, пеленки, щоби скріпити голову... Я через те не віз Толю додому через Майдан (з усіма загиблими львів’янами прощалися на львівському Майдані. — Ред.), бо не знав, як довезу... Через те ховали Толю не в неділю, а в суботу.

Л.Я.: — Казали у міськраді, що можна ховати на Личаківському цвинтарі. Та як? Він у нас переночував у хаті, відправили... І поховали на цвинтарі у Дублянах.

Г.П.: — Ми були минулими вихідними у Києві — ходили по Інститутській, по Майдану, ходили до Михайлівського монастиря, де вони лежали під деревами...

Л.Я.: — Дякую людям, котрі мали здоров’я, силу, щоби забрати Толіка, щоби тіло не пропало... Ми його поховали, і тепер є куди прийти помолитися. Він загинув на Інститутській. Тепер на другому дереві справа висять три фотографії, і Толіка — також. Вони ж тільки-но приїхали і зразу ж пішли у бій.

Г.П.: — Здається мені, що хтось до мене підходив на похороні, казав: «Я був із Толіком»... Але я перебував у такому стані, що згадав про це тільки зараз. Навіть обличчя тієї людини не пам’ятаю. Будь ласка, спитайте через свою газету, хто це був — хай зголоситься. Я дуже хочу поговорити з тою людиною! Поможіть! Хай би ті хлопці, що були разом із Толіком, приїхали до нас — ми їх залюбки приймемо... Може, нададуть бодай якусь інформацію про Толіка — як загинув, за яких обставин. Знаємо, що їхав до Києва з якимись знайомими — тими, що працювали десь на будовах. Але ж тих знайомих у Толіка було багато.

Ми ще говорили і говорили з батьками Анатолія. Вони запросили мене до кімнати Толіка, принесли дитячі альбоми... Згадували життя у сімейному гуртожитку в Дублянах, розповідали, який Толік був добрий і приязний — «всі десятеро дітей з гуртожитку завжди були в нашій 12-метровій кімнатці, гралися, а ми й не сварилися, не забороняли». Казали, що завжди був веселий, з усмішкою, енергійний хлопчина. Добре вчився, займався спортом, захоплювався гандболом. Каже батько, що об’їздив з гандбольною командою всю Європу. Вступив до інфізу, два роки грав за СКА — «Львів», а потім травмував хребет, відтак дорога у великий спорт була вже закрита. Після закінчення інституту шукав добре оплачувану роботу, бо мріяв будуватися, причому своїми руками. Батьки кажуть, що обидва брати навчені до роботи змалечку: «Запитайте в будь-кого із сусідів».

Г.П.: — Він у душі був такий добряк, що міг останню сорочку віддати... І багато хто скористався тим, тією його добротою. Він за свої 33 роки дуже багато на себе взяв, і життя його так скоро минуло. Інша людина за 60—70 років того не встигне, що він за тридцять зробив.

Працював у Іспанії, Польщі, Росії, в Україні На жаль, не склалося в Анатолія особисте життя...

Г.П.: — Він нас останніми місяцями дивував. Як працював у селі, то кожної неділі ходив до церкви. Навіть жінки старші там дивувалися, бо ніхто з молоді так до церкви не ходив, як Толя... На Йордан в ополонку скочив Перший раз!

Л.Я.: — Начебто відчуття у нього якесь було... Я от тепер оце все аналізую... І до сповіді перед Різдвом пішов. Раніше ходив перед Пасхою. Нам у Києві віддали тільки-но дерев’яний хрестик, що був у нього на грудях. Більше нічого не віддали...

Г.П.: — А у жовтні чи, може, листопаді, сиділи ми з Толіком на кухні, курили, і я сказав: «Закінчуй, Толіку, оті свої поїздки — і тут робота є! Поки молодий, женися, онуків з мамою хочемо від тебе». Він тоді мовчки це вислухав, про щось своє думав, а потім сказав: «Не переживай, тату, ти ще мною будеш гордитися...» Я ще тоді відповів йому: «Ну, дай Боже, дай Боже...» Та й розійшлися. А зараз оце все згадується і згадується... Я не можу зрозуміти, до чого це було сказано. Ще ж ні Майдану не було, нічого іншого... Ми дуже вдячні всім — люди співчувають, приносять гроші.

Л.Я.: — Підтримують матеріально і морально. Моляться за нашу дитину.

Г.П.: — Дзвонили з Католицького Університету — запросили на молебень за Небесною Сотнею, що відбудеться 22 березня. Хочуть зібрати всі сім’ї, чиї родичі загинули на Майдані. Поїдемо обов’язково.

Л.Я.: — Минулого свого дня народження 13.03.2013, коли Толіку виповнилося 33 роки, ми його вітали, бажали всього найкращого... А він каже: «13, 03, 2013, 33 — у цьому році щось мусить змінитися...» Все його життя було як випробування.

Г.П.: — Нам дуже важко... Прокидаємося з думкою про нього, лягаємо з думкою про нього. Люся взагалі каже, що він скоро приїде... Він часто від’їжджав і повертався. От і Христинка сьогодні на цвинтарі сказала: «Не плач, бабуню, не плач, Толька прийде...»

Л.Я.: — Останніми роками Толік почав часто фотографуватися, щоб лишилася пам’ять... Раніше не любив, казав, що негарно виходить. Він ніколи не вередував, ніколи не казав «дай», бо ми важко жили. Завжди допомагав удома — і стіл накрити, і приготувати, і поприбирати... Та й будинок оцей наш разом зводили. Останнім часом у Толіка дуже боліла спина, давалася чути травма. Просила його пройти обстеження. Казав: «Та ні, мамо, ти мені спину розітри». А ранком — знову до роботи, нам помагати. Останній раз щось важке підняв, і спину защемило. Поїхали до лікарні — зробили знімок. Он той знімок лежить. Мав на весну зробити операцію... Планував Анатолій найближчим часом побудувати собі невеличку хатинку на Волині. Вже й матеріали всі завіз.

Розмову з батьками Анатолія перервали львів’яни — приїхали провідати Толіка у день його народження на цвинтарі... Заквітчану могилу видно від входу до кладовища — останній спочинок герой Небесної Сотні знайшов на горбку. Поклали квіти, запалили лампадки, помолилися...

Вічная пам’ять і Царствіє Небесне...

Григорій Петрович і Лариса Яківна Жаловаги просять подякувати через газету «День» усім людям, які прийшли попрощатися з Толіком.