Тоталітаризм не терпить сміху
ПРО ТОЧКИ ПЕРЕТИНУ
Тепер як двійників я хотів би взяти «дует» Сергія Прокоф’єва і Миколи Заболоцького. Мене абсолютно не бентежить, що один із них композитор, а другий — поет. Для мистецтва не має великого значення жанр. Літературні речі часто перекладають на музику, музика надихає на вірші, створюючи у свою чергу певний відеоряд. Образи живопису, знову ж таки, можуть трансформуватися в ноти (найочевидніший приклад — «Картинки з виставки» Мусоргського). Всі жанри мистецтва пов’язані між собою емоціями, які вони викликають, тому ремесло митця не має принципового значення. А характер творів і доля Заболоцького та Прокоф’єва дуже близькі.
ВЕСЕЛІ СТАРТИ
І один i другий народилися в провінції: Заболоцький — у Казані в 1902 році, Прокоф’єв у 1891 — у селі Сонцівка Катеринославської губернії (за Радянської влади воно перетворилося на село Красне Донецької області. Дуже характерні метаморфози).
У обох досить благополучне дитинство. Вони становили собою буквально зразок класичного, поступального просування сходинками успіху. Ніхто б спочатку не запідозрив у «зразкових» хлопчиках майбутніх «бунтівників духу».
І водночас у кожному з них (вони навіть зовні схожі: доглянуті «відмінники», в окуляриках, із ріденьким, акуратно вкладеним волоссям) сиділо величезне честолюбство впереміш з іронією. Ну і, зрозуміло, талант!
Обидва починали з наслідувань класичних зразків, але швидко знайшли свій голос.
«Музика Прокоф’єва стала предметом запеклих суперечок у музичних колах. Для його ранніх творів характерні гротесковість, сатиричні мотиви; це музика принципово антиромантична, часто — жорстко звучна, пронизана дисонансами, дуже енергійна з ритмічного погляду. Найбільш примітні в цьому періоді балет «Блазень» («Сказка о шуте, семерых шутов перешутившего», 1915), — повідомляє критика про композитора.
«Стовпці» (1928) Заболоцького так само були гранично гротескними й іронічними: «Мясистых баб большая стая сидит вокруг, пером блистая», «Закон имея естества — она желала сватовства». Про курча табака: «Он глазки детские закрыл, наморщив разноцветный лобик, и тельце сонное сложил в фаянсовый столовый гробик... Так он почил во цвете дней, ничтожный карлик средь людей!» Про кота: «Один лишь кот в глухой чужбине сидит задумчив, не поет. В его взъерошенной овчине справляют блохи хоровод». Хіба не оригінальний погляд? Хоча, якщо прислухатися, — ритміка пушкінська. Як там у Олександра Сергійовича: «Пойдет налево — песнь заводит, направо — сказку говорит, там чудеса, там леший бродит...»
Над метафорою Заболоцького з вірша «Прямые лысые мужья сидят, как выстрел из ружья«(«Весілля») я сміявся днів зо три. Але не міг зрозуміти, що зв’язує «мужей» з «выстрелом». Потім зметикував: у них, імовірно, були такі безглуздо-здивовані вирази облич, які можуть з’явитися після несподіваного пострілу під час застілля.
Проте у сатиричних віршах Заболоцького виблискували ліричні одкровення алмазної якості на зразок: «І под железный гром гитары, подняв последний свой бокал, несутся бешенные пары, в нагие пропасти зеркал!» Поєднання космосу і побуту! «Нагие пропасти зеркал» — це шедевр!
Так само і Прокоф’єв — пустує, але глибинно відчуває закони гармонії. Замахується після «Блазня» на Достоєвського, створюючи оперу на найбільш авантюрний роман письменника — «Гравець».
Їде з гастролями до Парижа, Лондона. У 1921 з оперою «Любов до трьох апельсинів» підкоряє Чикаго.
НЕ ВСЕ КОТОВІ МАСНИЦЯ...
Ностальгія — відома лиходійка. Після коротких поїздок Прокоф’єва до Союзу (1927, 1929, 1932) вирішує в 1934 році залишитися. Після кумедної комедійної симфонічної казки «Петя і Вовк» все більше пише трагічними фарбами.
У тридцяті потихеньку починається переслідування ОБЕРІУТІВ (членів Об’єднання реалістичного мистецтва), і в тому числі на найяскравішого серед них — Заболоцького.
Після заклику захоплюватися колективізацією Заболоцький видає поему «Торжество Землеробства». Газета «Правда» не без підстав розцінила її як знущання.
Організатор колгоспу в поемі агітує... домашніх тварин. Агітація звучала так: «Коровы, мне приснился сон. Я спал, овчиною закутан, и вдруг открылся небосклон с большим животным институтом... Посреди большого здания стояла стройная Корова. В венце неполного сознания... И опъяненная Корова, сжимая руки на груди, стояла так на все готова, дабы к сознанию идти».
Спробу худобу зробити більш «свідомою» ідеологи розцінили як контрмарш поета проти рішень Першого з’їзду письменників. Ось заголовки дошкульних статей: «Під маскою юродства», «Злісна карикатура на соціалізм», «Пасквіль на колективізацію сільського господарства», «Ми повинні з ним битися, викриваючи його як класового ворога».
Не слабо? Після теорії настав перехід до практики.
НА ПЕРЕКУТТЯ!
Страшні випробування, які випали на долю Заболоцького, він описав в «Історії мого ув’язнення». «19 марта 1938... Начался обыск. Я попрощался с семьей. Младшей дочке в то время было 11 месяцев. Когда я целовал ее, она впервые пролепетала: «Папа!»...
Начался допрос, который продолжался около четырех суток...
Следователи настаивали, чтобы я сознался в своих преступлениях против советской власти. Так как этих преступлений я за собой не знал, то, понятно, сознаваться мне было не в чем.
— Знаешь ли ты, что говорил Горький о тех врагах, которые не сдаются? — спрашивал следователь. — Их уничтожают!
— Это не имеет ко мне никакого отношения, — отвечал я.
Апелляция к Горькому происходила всякий раз, когда в кабинет входил какой-нибудь следователь и узнавал, что допрашивают писателя.
По ходу допроса выяснялось, что НКВД пытается сколотить дело о некоей контрреволюционной писательской организации...В особую вину мне ставилась поэма «Торжество Земледелия»... На четвертые сутки, в результате нервного напряжения, голода и бессонницы, я начал постепенно терять ясность рассудка. Помнится, я уже сам кричал на следователей и грозил им. Появились признаки галлюцинации: на стене и паркетном полу кабинета я видел непрерывное движение каких-то фигур. Вспоминается, как однажды я сидел перед целым синклитом следователей. Я уже ни мало не боялся и презирал их. Перед моими глазами перелистывалась какая-то огромная воображаемая книга, и на каждой странице я видел все новые и новые изображения. Не обращая ни на что внимания, я разъяснял следователям содержание этих картин. Мне сейчас трудно определить мое тогдашнее состояние, но, помнится, я чувствовал внутреннее облегчение и торжество свое перед этими людьми, которым не удается сделать меня бесчестным человеком. Сознание, очевидно, еще теплилось во мне, если я запомнил это обстоятельство и помню его до сих пор...В начале октября мне было объявлено под расписку, что я приговорен Особым совещанием ( т.е. без суда) к пяти годам лагерей «за троцкистскую контрреволюционную деятельность»...
За ними будуть 8 років таборів.
ШЕКСПІР ПО-СТАЛІНСЬКИ
У 1935 — 1936 роках Прокоф’єв пише музику до найвідомішого свого твору — балету за Шекспіром «Ромео і Джульєтта». Робота тривала аж до 1938, коли балет було вперше поставлено. До того часу у світі було не менше десятка «Ромео і Джульєтт» (Чайковського, Берліоза тощо). Кожен із авторів вкладав в універсальну шекспірівську історію своє трактування. Прокоф’єв спочатку навіть передбачав щасливий фінал: закохані опиняються разом. До 1938-го — емоційна канва балету вельми змінилася в трагічну сторону.
Під час прослуховування прокоф’євської музики пізнього періоду в ній вражає суміш неприродного ентузіазму і непідробленого жаху. І «Ромео і Джульєтта» не є винятком. Але особливо «пронизана жахом» знаменита композиція «Монтеккі» і Капулетті». Що цікаво: в різних збірниках класики на її початок переносять два страшнi звуки, що нагадують заводські гудки, з другої частини балету. Ця річ називається «Вихід Герцога». Герцог на той момент у Вероні (місце дії п’єси) був владикою всіх і вся.
Не випадково «Монтеккі...» поєднують із «Герцогом». Відразу після зловісної мелодії виникає в уяві тільки один образ. Образ Хазяїна! А хазяїном у СРСР у 1938-му був не герцог.
Під симфонічні завивання так і уявляєш величезну міфічну фігуру Сталіна (розміром з його хмарочосну статую, встановлену в Сталінграді), який обходить «рідну сторіноньку». Хурделить заметіль і намотує кола навколо гігантського тулуба. Сніжинки — черепи. Сніг «весело» рипить під чобітьми...
У середині композиції виникає тема «Джульєтти». Під час балету тем Джульєтти декілька, але ця — найбільш дитяча. Звучать зворушливі дзвоники.
Отже, представимо картину в дусі сценарію до відеокліпу.
Хатинка. Дитина в колисці. Дівчинка з блакитними очима. Віком приблизно, як молодша дочка Заболоцького, коли його арештували... Вона усміхається...
Звуковий ряд: наростаючи, повертається страшна симфонічна завірюха, із чітким ритмом важкої ходи. Вона витіснила дзвоники.
У цьому місці кліпу можна було б перевести камеру на віконце, в якому велетенська фігура Хазяїна проходить удалині...
Постає питання: чи поширюється на таких малят сталінська влада? Чи це явне «художнє перебільшення»? Безумовно — так. Тією мірою, коли крихітну дочку можна позбавити батька ще до того часу, коли вона здатна усвідомити це...
Доля Прокоф’єва спочатку складалася більш-менш благополучно (Сталін у «Монтеккі і Капулетті» — явище суб’єктивне, це вам не слова «конкретно-реальні»).
Але і його не врятували «Олександр Невський» з «Іваном Грозним» (до яких він написав прекрасну «народну» музику) від огульної критики. Сергій Сергійович «потрапив під роздачу» іншого, не менш знаменитого, ніж 1937-й, — 1948 року. На нього обрушився каменепад газетної лайки, таврували композитора «за формалізм». За те саме, по суті, в чому звинувачували Заболоцького через десять років.
Просто два великi митцi дедалі більше не вписувалися в сталінську концепцію мистецтва. Парадоксальне те, що і композитор, і поет робили нове в рамках традиції, але по-новаторськи. І начебто з «формального погляду» їх важко звинуватити. Але це стосовно світового мистецтва. А до вимог диктатури вони справді ставилися формально.
«Формально» Прокоф’єв обігравав тему ворожнечі Монтеккі з Капулетті, а фактично виходило те, що творилося у нього на душі, — тема Хазяїна. Навряд чи свідомо. Але ця композиція — найсильніша річ у балеті. І навряд чи не найпопулярніша мелодія, яку створив Сергій Сергійович.
Ну вже про колективістське «Торжество Землеробства» Заболоцького і говорити не доводиться. Все зрозуміло.
ЦІНА ПЕРЕМОГИ
Після звільнення у 1946 році поет пише кілька великих віршів: «Ранок» («...Там черных деревьев стоят батальоны, там елки, как пики, как выстрелы — клены...»), «Сліпий» (»...И боюсь я подумать, что где-то у края природы я такой же слепец с опрокинутым в небо лицом, лишь во мраке души наблюдаю я вешние воды, собеседую с ними только в горестном сердце моем»), «Бетховен» (...Поднялся ты по облачным ступеням и прикоснулся к музыке миров»).
Його пізні вірші так само хороші, як і «Стовпці», але у них вихолощена іронія. Заболоцький переміг (про що приховано йдеться в «Бетховені». Поет, до речі, один із небагатьох реабілітованих ще за життя диктатора, в тому ж 1946 році, коли повернувся з таборів), але втратив, як хлопчик із казки, здатність сміятися. Всі знають вірші «Не позволяй душе лениться, чтоб в ступе воду не толочь», «Очарована, околдована, с ветром в поле когда-то обвенчана...», «Вылетев из Африки в апреле, к берегам отеческой земли» («Журавлі»). Вони прекрасні, але абсолютно серйозні...
Нищівна критика дуже підірвала здоров’я Прокоф’єва. Він помер день у день з Хазяїном. У цьому також був якийсь містичний зв’язок. Відповідно смерть геніального композитора на тлі «всенародного горя» була не особливо помічена.
А Микола Олексійович Заболоцький пережив свого музичного «двійника» на п’ять років. Він серйозно подумував про створення трилогії iз поем: «Смерть Сократа», «Поклоніння волхвів» і «Сталін». Але цій задумці не судилося здійснитися.
ВИСНОВОК
У долі цих двох чудових митців проглядається одна цікава закономірність: тоталітаризм не терпить сміху. І це природно. Оскільки сміх — перший засіб від страху, що є основою будь-якого режиму. Обидва митці розтратили весь свій «боєкомплект сміху» в ім’я своєї свободи.
Тема завірюхи в музиці Прокоф’єва дивовижно перетинається з пронизливо-трагічним віршем Заболоцького «Десь у полі біля Магадана». У жодній своїй поетичній речі він більше не згадував «адресу», де провів вісім каторжних років.
Сюжет такий: двоє селян втекли з табору, але... «Жизнь над ними в образе свободы чередою двигалась своей, только звезды, символы свободы, не смотрели больше на людей... Вкруг людей посвистывала вьюга, заметая мерзлые пеньки, и на них, не глядя друг на друга, замерзая, сели старики. Стали кони, кончилась работа, смертные доделались дела... Обняла их сладкая дремота, в дальний край, рыдая, повела. Не нагонит больше их охрана, не настигнет лагерный конвой, лишь одни созвездья Магадана засверкают, став над головой».
