Той, хто нарік українців святими

25 листопада не стало єврейського дисидента Михайла Хейфеца, автора «Українських силуетів», розділ із яких про Василя Стуса раніше вийшов у збірці «Підривна література» бібліотеки «Дня». Про те, ким був і що здійснив для історії українців радянський письменник — говорили на круглому столі в Укрінформі.

«ЙОМУ ПОЩАСТИЛО... А РАДЯНСЬКІЙ ВЛАДІ — НІ»

«Хейфец... постать видатна тим, що показала таке явище, як український нарід. Коли кажуть, що незалежність впала на Україну як сніг на голову, це абсолютна неправда. Бо 1982 року вже вийшла книжка Михайла Хейфеца «Українські силуети», де він написав, як українці боролися в тих умовах, у Мордовіях, у таборах...»,  — розпочинає круглий стіл прессекретар В’ячеслава Чорновола Дмитро ПОНАМАРЧУК. А й справді — чи могли чиїсь силуети докластися до розвалу імперіалістичної машини? Безсумнівно, якщо зважити на ареал поширення цієї книжки, на точність порівнянь, на гостроту деталей, на фотографічність зображуваного, на розмах, з яким було привідкрито завісу прихованого...

«Ніхто ще про українців не сказав так, як він — «СВЯТІ СТАРИКИ», — наголошує один із живих портретів «Українських силуетів», дисидент Зорян ПОПАДЮК. Досі залишається дивом дивуватися, як професійний радянський літератор, залюблений у російську культуру, зміг не просто перенести рух опору тих часів у майстерні нариси, а пройнятися до глибини серця й думки українством. «Я згадую, як у таборі Михайло Хейфец, у колишньому любитель українофоба Бродського, переконував інших у тому, що Україна є, і в тому, що вона повинна бути», — додає дисидент.

Раїса РУДЕНКО, дружина правозахисника Миколи Руденка, силует якого також умістив у своїй збірці Михайло Хейфец, — пояснила український феномен Хейфеца так: «Феномен почався з його абсолютної радянськості. З його абсолютної індиферентності. Хіба думав він коли-небудь боротися проти радянського режиму? Ні. Як не думала і я. Адже ніколи й ніхто не вчив мене, що радянська влада погана. Але радянська система сама «вишукувала» таких людей... І робила їх ворогами. Хейфец, прочитавши поезію Бродського, вмить побачив, що там між рядками... І написав відгук. Цього вистачило, щоб загриміти в табори. Але Хейфец не засмутився. Він вирішив, що табір — це школа, це місце, з якого він багато що довідається. Що тут він зустрінеться з таким світом, який голосно ніде не говорить. Йому пощастило, а радянській владі — ні».

«САМІ УКРАЇНЦІ ПРО СЕБЕ НЕ МОГЛИ ТАК НАПИСАТИ»

Виходить, справдешньо, що феномен Хейфеца розвинула сама радянська кадебістська машина. «Антирадянщиком його зробили самі кадебісти, коли заарештували й посадили в політичний табір», — продовжує пані Раїса. Михайло Хейфец був неабияк здивованим, за розповіддю дисидентки, з кількості українців в ув’язненні — причому як з боку самих ув’язнених, так і з боку наглядачів. Відомо, що, справді, найбільший відсоток у кожному таборі становили українці. І Хейфец зацікавився з такої закономірності. Він почав спілкуватися з українцями і потроху змінювати свої стереотипні думки, закладені ідеологією як непорушна матриця.

«Хейфец думав наївно, — розповідає дисидентка, — що Радянський Союз — це добровільна співдружність республік. Йому й на думку не спадало, що йдеться про насилля, підневільне становище. Зрештою, він побачив у таборах не лише українців, яких росіяни здебільшого сприймали як невгамовних радикалів, яким «все чогось не йметься», а й вірмен, естонців, литовців, латвійців. Він прозрів, врешті, що таке національне питання в Радянському Союзі.»

Зорян ПОПАДЮК влучно окреслив, що в таборах «єврейськість Хейфеца росла разом із розумінням українців». За чотири роки Хейфец написав і випустив «за завісою» кілька книжок публіцистики, документальної прози, унікальні інтерв’ю. Він пройшов школу — національної ідентифікації, причому і себе самого й інших, — яку б не пройшов ніде. Хейфец був блискучим табірним журналістом, документалістом, адже неупереджено списав те, що відбувалося в прихованих зонах великої імперії. Він показав світу, що таке Радянський Союз і хто такі українці, назвав українців «бандерівськими синами», «святими старцями». Та якби хтось із українців так сказав про себе — чи повірили б? Але яку упередженість міг мати російськомовний єврей? Жодної. Це було неупереджене відсторонене око, яке спостерегло суть і правду.

Феномен Хейфеца є визначальним у контексті українсько-єврейських відносин, які історично завжди були сприятливими. Про це розповів на круглому столі британський журналіст, ексспівпрацівник ООН Богдан НАГАЙЛО, який у 80-х роках працював у «Міжнародній амністії», допомагав в’язням сумління. «У Радянського Союзу було чітке завдання зіштовхнути лобами два народи. І ще з часів царату говорили про українців як про антисемітів, пособників нацистів. Штучно влаштовувалися погроми, провокації. Але Хейфец був один із тих, хто у свій час перекреслив подальший намір імперії існувати міф і стереотип про «жидоненависництво». Хейфец, до того ж, не просто наголошував шану до українського народу, він старався вивчити й українську мову.

Приклад українофоба Бродського та українофіла Хейфеца є ілюстрацією двох крайніх можливостей, двох полярних точок українсько-єврейських відносин. Бродський був затятим противником незалежності України. А Хейфец, який був російськомовним євреєм і був ув’язненим за те, що захоплювався Бродським, обстоював право українців на самовизначення. Тут виникає мимоволі питання: то якби Бродський опинився в таборах і зазнав українсько-єврейської зустрічі, може, він би по-іншому осмислив це питання... Не з російським шовіністичним відтінком...», — риторично підсумував Богдан Нагайло.

У останньому інтерв’ю, яке Михайло Хейфец дав ексклюзивно 2018 року Володимирові Продивусу в Єрусалимі, що тепер є у вільному доступі в YouTube, письменник знаково висловився на адресу України. Він побажав українцям миру, наснаги і дбайливішого ставлення до своїх територій:

«Я не сумніваюся в Україні. Вона вже довела, що відбулася. Чого бракує українцям? Того, чого й усім пострадянським республікам. Людей. Бо було би дивним, коли б стільки людей нищили, і це би обійшлося — ніяк. Так не буває. Зараз не вистачає обдарованих, сильних людей...»

Здається, це останні слова великого єврея українського напряму душі про Україну. Безумовно, варті карбування в пам’яті, адже все, що досі було сказане Михайлом Хейфецом, в історії постановило і зрушило багато що. І так, направду, нам бракує сильних духом людей, адже мудреці, святі старці почергово покидають Україну в безпорадності і розгубленості...