Три дні на Майдані священика з Донецька
У четвер увечері під час зборів, де я проповідував і молився, я зрозумів — мені треба бути там!
День перший. У п’ятницю опівдні мій літак приземлився в Борисполі. Уже там я відчув особливість того, що відбувається. Мене зустрічали друзі з київської церкви, а їхня розповідь про події в Києві була емоційною та збудженою. Нас обганяли, їхали назустріч машини з помаранчевими стрічками й навіть прапорами. Приїхавши до Києва, я поїхав на Майдан на метро. У підземці чимала частина людей була з помаранчевою символікою на одязі або на голові. Постійно зустрічалися групи молоді з помаранчевими й державними прапорами, які скандували: «Ющенко!» прямо в метро і їхній клич підхоплювали інші люди. З метро я вийшов біля ЦУМу й відразу опинився біля наметового містечка. Саме містечко займало Хрещатик із одного боку вулиці до іншого й тягнулося до самого майдану Незалежності. Сказати, що людей було багато, — не сказати нічого. Мене як священослужителя, найбільше цікавили люди, і я уважно вдивлявся в обличчя й очі цих людей. Передусім мене здивувала їхня абсолютна нормальність. Я був готовий побачити все, що завгодно, палкий погляд гордого революціонера (будучи в дитинстві піонером, я надивився таких облич на картинках), горлаючих фанатиків, страждальників-мучеників, які голодують і т.ін. Але всього цього не було. Я не бачив нічого неприродного або надмірно емоційного. Жодної агресії, навіть не порівняти з футболом, де є ці негативні емоції, тут же їх абсолютно не було. Абсолютно нормальні й, хочеться наголосити, приємні люди, які стояли з прапорами, транспарантами на вулиці й уздовж кордонів наметового містечка. Особливу увагу звернув на хлопців у помаранчевих плащах, які стояли біля входу до київської мерії і тримали плакат: «Не бійся, тільки віруй». Велика частина людей йшла Хрещатиком. Група жителів наметового містечка стояла біля виїзного екрана й дивилася 5 канал ТБ.
І так неспішно, розглядаючи людей, вивчаючи написи на хустках, назви міст, організацій та навчальних закладів, я дійшов до Майдану, головного місця подій, куди звернутий погляд усього світу. Тут було шумно. На сцені були українські кінорежисери, потім вийшла команда програми «Ключовий момент» із Н. Сумською. Кожний висловлював свою думку, свої переживання й очікування.
Людей на Майдані було дуже багато, я не уявляю, як їх рахують, коли говорять про кількість присутніх по радіо або ТБ. Від краю й до краю — люди, і не видно вільного місця. Головне, чого я чекав, — це молитва, яка мала відбутися о 18 годині. Поки я чекав молитви, я знову почав розглядати людей. Усі вони були в піднесеному й веселому настрої. Але ця веселість не була безтурботною. Веселощі й серйозність, так би я охарактеризував наявну там атмосферу. При цьому я зауважив, що п’яних людей немає. Радість людей виходила зсередини. Друге, на що я звернув увагу, це відвертість. Люди легко знайомляться й спілкуються одне з одним, без якихось перешкод. Наступне, що я помітив, — це почуття безпеки. Хоч як це дивно, але саме в цьому місці, яке називають «революційним», я почувався абсолютно безпечно. Незважаючи на величезний натовп навколо мене, незважаючи на те, що я з Донецька й без помаранчевих пізнавальних знаків, я почувався досить комфортно.
О шостій вечора почалася молитва. Більшість чоловіків на площі знімали головні убори, схиляли голови й молилися небесному Отцю. У якусь мить мені захотілося плакати й довелося стримувати себе. Я бачив на власні очі цілий народ, що звертався до Бога…
День другий. Наступного дня, в суботу, я знову прийшов на Майдан. Усе було так само, але людей, як мені здалося, стало ще більше. Люди раділи, дехто дарував один одному квіти. Я придивлявся до людей, до їхнього настрою, поведінки й бачив, що вони святкують. Але, відверто кажучи, я не міг розділити настрій людей. Не тому, що не міг прийняти ці переживання, а тому що сприймав це як Бачення, яке має стати нашою Реальністю. І поки це не так, я не міг радіти разом із усіма. Ви можете сказати, але де ж віра, де впевненість у невидимому та вираження віри через зовнішню радість. Я все це розумію, я сам пастор, але розказую про свої враження, як це було. Я розмовляв із людьми, дізнавався, звідки приїхали й дивувався — з усієї України. І це все власним коштом. Були люди, які хотіли бути просто очевидцями історичних подій. Але більшість їхали з наміром бути учасниками, а не спостерігачами. На сцені мінялися виступаючі, але всіх однаково тепло зустрічали. Особливо запам’ятався виступ козака, в якомусь великому чині, який сказав таку мудрість: «Втратиш гроші — нічого не втратиш, втратиш час — половину втратиш, втратиш дух — усе втратиш». У наметове містечко люди приносили теплий одяг, дрова. Бачив хлопця, який сам тягнув мішок борошна для жителів наметового містечка.
Ближче до вечора поїхав на вокзал, оскільки почув, що там зібралися мої земляки з Донецька на підтримку Віктора Федоровича. Говорили, що потребують харчів, і я поїхав поспілкуватися й допомогти, чим зможу. Перед центральним входом до вокзалу відразу помітив групу людей із синьо-білими прапорами й шарфами. Довкола них зібралося вдвічі більше «помаранчевих». І сині, і помаранчеві про щось розмовляли. Я підходив до одних, до других і слухав їхні розмови. Кожен доводив свою правоту, але все це проходило без окликів, образ, я би сказав, досить чемно. Дівчата в оранжевому роздавали гвоздики, й мені, як людині без атрибутики і з Донецька, дісталися квіти також. Варто сказати, що молоді хлопці з Донбасу виявляли більше старань не в переконанні своїх політичних опонентів, а в бажанні познайомиться з приємними дівчатами з «Пори». Вони просили мене сфотографувати їх разом і залишали свої адреси в Донецьку та Первомайську, щоб я вислав їм їхні фото. Пізніше, слухаючи сепаратистські висловлювання деяких політиків, я знав, наші хлопці цього точно не хочуть. Тому що цілком імовірно, що в цього парубка з Макіїєвки дружина буде з Івано-Франківська. Ми довго розмовляли, спілкувалися. І я скажу, що мені подобаються донецькі хлопці, особливо подобаються. Це люди, які не бояться труднощів, не бояться роботи, це люди сильної волі. Так, вони в чомусь грубі, прямі — але Бог із щирим поступає щиро, а з лукавим по лукавству його. Я вірю у велике благословення для всього Донбасу, не лише матеріальне, а й духовне. На вокзалі я зустрів двох молодих хлопців із зображенням рибки на оранжевому дощовику. Я заговорив із ними. Вони виявилися з Київської християнської церкви і йшли на вокзал служити тим, хто приїхав із Донецька, вони приготували ліки від застуди та продукти.
Щодо віруючих, у наметовому містечку я бачив намети, встановлені церквами, один великий намет так і називався: «Молитовний центр». Багато транспарантів із висловами з Біблії та словами молитви. Так само на Майдані я бачив, як єврейська община, на чолі, як мені сказали, з головним рабином України годувала всіх учасників акції.
Я повернувся з квітами на Хрещатик, уже був пізній вечір. Молодь збиралася групами біля магнітофонів або з гітарами й танцювала і веселилася. Я бачив картину, коли декілька машин поставили носами один до одної й танцювали на дахах авто. Колони з декількох десятків машин із прапорами й стрічками їздили містом і безперервно сигналили. Безліч людей вітали один одного, просто зустрічаючись по дорозі.
Третій день. Я прощався з Києвом, знову побував на Майдані, біля наметового містечка та Українського дому. Виїжджаючи в аеропорт, я мав багато запитань й у мене не було відповідей на них. Усі запитання стосувалися майбутнього нашої країни, нашого народу, нашої церкви. Я розумів, що відповіді є лише в Бога. Те, що я побачив, було справді дивом, але ще більше диво потрібне, щоб привести все це до благословенного кінця. Я зрозумів, що Україна нині найбільше потребує молитов. Молитов за мир, розуміння, єдність. Україна потребує твоєї молитви. Якщо ти прочитав цю розповідь, якщо ти віруючий і звертаєшся до імені Господнього — щиросердо звернися до небесного Отця та попроси благословення й допомоги для нас із неба. Якщо ти українець, не має значення в якій країні ти перебуваєш зараз. Ми потребуємо цього, може, через декілька днів буде вже запізно й не потрібно, але зараз час сприятливий, важливий і відповідальний.
Боже, благослови Україну!
Випуск газети №:
№221, (2004)Рубрика
Суспільство