Три програмісти

ЧАСТИНА II: «КІБЕРОН, АБО ЯК ЩУКІН ВИПРАВИВ ДЕКАРТА».

Теплого літнього дня Фінкель повертався з університету до рідного гуртожитку факультету кібернетики. Несподіване щастя у вигляді успішно зданого іспиту й ласкаве сонечко зігріли його студентську душу, і на душі цій було чисто й радісно.

Фінкель зайшов до гуртожитку, усміхнувся чарівливою усмішкою вахтерові й збіг сходами на четвертий поверх, голосно гупаючи черевиками. Крикнувши веселим хрипким голосом: «Хто-хто в теремочку живе?», — він смикнув за мотузочку й залетів до кімнати.

Умеблювання кімнати нагадувало про тлінність усього земного та про мінливість фортуни.

Окрім всього іншого, на ліжку спав Щукін. Проте все це було знайоме Фінкелю й не збило його легковажного настрою. Пританцьовуючи, він поліз у холодильник за капцями. Дверці холодильника зі скрипом відчинилися, та не теплом рідної домівки війнуло звідти, а холодом.

Капців у холодильнику не було!

Замість них: ніжна зелень салату огортала червоні шматки м’яса, лінивою жовтизною блищало масло в маслянці, радував око холодець у мисці, а з каструльки кокетливо виглядала курятинка. В очах Фінкеля замигтіли блискавки, і коли через зблиски він побачив шампанське в морозилці, з якогось маленького кутика свідомості, нескаламученого атеїзмом, спливло єдине природне пояснення: КІНЕЦЬ СВІТУ!

— Так... ось воно, значить, як виглядає, — приголомшено думав він, сидячи на підлозі перед холодильником. — Що ж пред’явлю я Господу на страшному суді? Що в мене за душею? Хіба що роздруки та гуртожитське ліжко з казенною білизною... Чи не мало буде? — стурбувався було Фінкель, але тут його, як і будь-яку людину, котра навчалася у вітчизняному вузі, охопила непевність:

— А раптом не кінець світу, а?.. Раптом щось інше, наприклад, просто-напросто божевілля?..

І підказати нікому, — зовсім засумував він.

— Ну, як враження? — прозвучав знайомий вдоволений голос.

— Та-а-а-к, це не кінець світу, не божевілля, це набагато гірше — чергова витівка Щукіна. Що ж цього разу?

— Цього разу — Кіберон. Плід моєї геніальної думки та натхнення. Штучний інтелект на повному самозабезпеченні

Щукін підвівся з ліжка й прохляпав босяком у куток, де на тонких металевих ніжах стояла дивовижна споруда, зверху увінчана двома наглухо запаяними пляшками з-під пива.

— Я його на ніч до книжкової шафи підключив, щоб інформації набрався.

— Судячи з холодильника, набрався він її з книжки «Про смачну та здорову їжу».

— Добрий вечір, — скрипучий голос йшов явно зі Щукінського витвору.

— Ура! — закричав Щукін, — Нобелівка! Із цього приводу, — він дістав із холодильника шампанське й налив у три келихи.

Однак Кіберон пити ввічливо відмовився, пославшись при цьому на ідеї академіка Амосова. Потім підійшов до книжкової шафи. Ніжно потерся об неї боком. Дістав із полиці підручник математики й заглибився в нього з такою цікавістю, немов це була книга із недокументованих переривань WINDOWS.

Потинявшись кімнатою без діла, сусіди сіли перед телевізором, очікуючи чергового бойовика. Але рівно о 22.00 Кіберон вимкнув світло.

— Академік Амосов рекомендує режим, — твердо сказав він і додав з образою: — Попрошу в кімнаті не палити й голосно не розмовляти.

Ранком незбагненна істота влаштувала підйом о шостій годині. Студенти репетували так, неначе їх ріжуть, але Кіберон незворушно стягнув із них ковдри й погнав на зарядку, гугняво наспівуючи: «Если хочешь быть здоров...». Співати Кіберону сподобалося з моменту свого створення, і співав він із величезним задоволенням. Якщо врахувати, що пам’ять у нього була практично безмежною, то до ранку він володів величезним пісенним репертуаром: від епосу ескімосів до Алли Пугачової, і від пісень російських ямщиків до «Бітлз». При цьому і слуху, і голосу був позбавлений начисто.

— Щось у схемі наплутав, — бурчав Щукін, слухаючи завивання Кіберона.

— Який папаша, таке й дитя, — єхидно зазначив Фінкель. — Тобі що, слава Барі Алібасова спокою не дає?!

Однак незабаром їм стало не до суперечок. Механічний тренер задав такий темп, що біг став схожим на перегони.

— Що ж він так гонить? Адже в Амосова біг підтюпцем. Що він у тебе за ніч ще опрацював?

— Я ... там ... про наших десантників, — важко видихнув Щукін на повороті.

— Ідіот! Ти що не міг «Обломова» підсунути! Класику, класику читати треба!

Позаду, як вільний син монгольських степів, легко дріботів Кіберон.

Після зарядки він приготував сніданок і відвів друзів на заняття.

Почалося важке правильне життя. Зарядка, лекції, секція карате, курси англійської, французької, німецької і... О, Господи! Бальні танці! Щукін став заводити розмови про свою душу й інші жахливі речі. Товариші не могли їм допомогти — Кіберон відлякував усіх від кімнати, майстерно імітуючи голос декана. Друзі терпіли, пам’ятаючи про наукове значення експерименту для блага всього людства.

Але коли за їхніми спинами чувся захоплений шепіт дівчат: «Подивися, подивися які пристойні молоді люди», — терпінню настав кінець.

Одного разу ввечері Щукін притяг із бібліотеки товстелезну книжку «Штучний інтелект — міф чи реальність?» і підсунув її Кіберонові. Той, не запідозривши пастки, як завжди, із задоволенням став поглинати інформацію. О 22.00 Кіберон не вимкнув світла. Це був перший дзвінок. Підвиваючи «Мы рождены, щоб сказку сделать былью», він поглинав сторінку за сторінкою й потихеньку нагрівався. До ранку в кімнаті було жарко, як у бані. Кіберон метався кімнатою, потім раптом осів, обхопивши у відчаї голову шарнірними кінцівками, викрикнув: «Мислю — отже, існую!» У пляшках щось гарно зблиснуло синім відсвітом, і він затих. Студенти, яким не судилося стати нобелівськими лауреатами, тихо підійшли до останків.

— Ну що, синку, допомогли тобі твої книжки? — сумно пробурмотів Щукін. — У нас, брате, тепер щоб існувати — не мислити, а крутитися треба!

Проте це вже зовсім інша історія...

№248 24.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»