ТРЯСОВИНА ПЕКЛА

— Брикатися у ліжку ногами — це нормально? — відповіла вона запитанням на запитання, коли я поцікавився про втіхи і радощі її шлюбного життя з відомим поетом Сергієм Семипаловим.

— Я тільки спитала у нього, що таке зоїл. А він як дасть мені. Нічого собі! Через якогось, як я потім у словнику подивилася, давньогрецького критика, по шиї отримати... Я й пішла.

Якщо у людей бувають абсолютно руді брови — то це саме той випадок. До них додаються безкоштовним додатком обрамлені рудими віями наївні випуклі очі і бліді, як поганки, коліна, що стирчать з-під салатової сукні. Щось нешкідливого вегетаріанського походження, однак геть чисто не їстівне. Востаннє я бачив Машу чотири роки тому, у часи щасливого весілля.

— Він тільки коли п’яний — добрий, — говорила вона далі. — А вранці поряд з ним краще не прокидатися. Шкарпетками кидається. От дружина одного письменника у відповідь навіть друкарські машинки жбурляла... Мені шкода. У мене всього дві... Дружити з поетом приємно, жити — неможливо.

Вона перевела подих. Я не уривав її розповіді. Чекав завершення післярозлучної вулканічної реакції.

— Однак я не просто пішла, а до іншого. От тільки не знаю, що робити з його дружиною... До Семипалова я все одно повагу втратила. Якось він п’яний говорить мені: «Я тебе люблю, Машо. Хочеш двісті доларів?» Наступного дня відібрав. Добре, що п’ятдесят устигла потратити. Треба було більше... Важка людина.

— Ви ж начебто разом працювали.

— Аж двадцять гривень на тиждень платив. Якось довелося йому у руках тисячу доларів потримати. Я вже крутий, — говорить. — Мабуть, скоро застрелять... Ага, зрешетять із автоматів і заберуть його зачуханий диван та книжкові полиці з табуретками...

Я від нього на п’ятнадцять років молодша. Я ж друга дружина. З одного боку, його жаль, а з іншого, — у мене все життя попереду... з Васею... Куди от тільки його дружину подіти...

Я Васюні сьогодні апельсинів купила на двi гривні. А його вдома не виявилося. Довелося прямо на двері почепити. Цікаво, яка їхня доля? Може, сусідські хлопчаки взяли. Ти не повіриш, але у нас із ним — жодного разу. Він ночами оповідання різні пише... Ось, наприклад, як одна жінка йшла, йшла, йшла...

— Поки взуття до вух не стерла?

— Та щось таке. До неї чіплялися, а вона прокидала чоловіків... Дуже нещаслива... А Сергію, навпаки, жінка потрібна шість разів на день.

— Проте це краще, ніж оповіданнями живитися?

— Так, тільки він не користується цим. Зараз ось поспішаю до Васі. Листа йому написала — як люблю його. Я б для нього навіть супчик зварила!

— А для поета щось варганила?

— Йому мама готувала. У вихідні.

— Він не їв п’ять днів із семи?

— Він навіть сказав, що маму хоче... Вона його годує... Він їй також приснився. Як він жадібно жує на кухні.

— Тобто ти довела його до того, що у нього з’явилися продуктово-еротичні фантазії... Коли ж ти його кинула?

— Коли ми зіткнулися біля кабінету невропатолога. На моє запитання: «Там що, лікують від імпотенції?» — він прошипів: «Я тебе вб’ю!»

— Ти ж говорила — шість разів.

— Та я просто так запитала... Загалом нам обом це набридло... На процедуру розлучення він паспорт забув. «Дівчино, — говорить, — ви нас сьогодні розлучіть, а паспорт я завтра занесу — штамп поставити». Погнала вона його, але до вечора нас «розвели».

— Як мости у Пітері.

— Отож... Я зараз — до Васі. Вірші йому несу свої. Послухай: Твои глаза трясина ада,
Затягивают — то что надо...
А коль исчезнешь, в рог трубя
— Я все равно найду тебя!

Я йому так і сказала у листі: «Я тебе скрізь знайду! Навіть у Фастові...» Він звідти родом. Там і дружина його, будь вона неладна...

Васю, як і мене, мало друкують. Я до одного редактора цілий місяць ходила. Із п’яти заміток він опублікував одну. Кажуть, він друкує тих, із ким п’є. Я вже згодна...

Пішли ми з Машою пити до іншого редактора. Пили, пили... Та щось про її публікації я нічого не чув... Ех, трясовина пекла!