Цілити у Бога!

Часто говоримо про те, що Майдан для нашого суспільства, безумовно, став духовним феноменом, адже ми бачили чимало позитивних тенденцій у комунікації між Церквою та суспільством, а також у міжконфесійному діалозі. Попри те, що ось майже упродовж року українці презентують себе світові, як молитовний, милосердний, щирий народ, все ж залишається багато таких речей, які особливо, на мій погляд, сьогодні свідчать, що «духовна руїна» і пострадянські атеїстичні стереотипи ще не до кінця подолано.

ПЛЮНДРУВАННЯ СВЯТИНЬ

Упродовж останнього року у медіа з’являлося чимало повідомлень про вандалізм над святинями чи про обписування стін храмів або інших сакральних споруд написами, які несуть розбрат в українському міжконфесійному діалозі. У січні, під час розпалу Майдану, першим «потерпів» Свято-Дмитрівський храм Української автокефальної православної церкви, що у Харкові. Тоді кілька десятків молодиків вчинили провокацію щодо мирних жителів, які на той час проводили зібрання у храмі на підтримку Майдану. У червні знову-таки було вчинено напад на храм тієї ж конфесії у Черкасах. У серпні, на Житомирщині, вандали знищили намальовану дітьми, які були в таборі від місцевої парафії УГКЦ, карту України і розмалювали образливими для греко-католиків гаслами паркан. На основі цих написів Галичина, Волинь і Буковина — окрема від України територія, на якій живуть «уніати» (греко-католики. — Ю.Л.). І на малюнку невідомих з цієї «окремої» території символічно крапає кров. Знову-таки у серпні на Донеччині було зафіксовано численні напади з боку терористів на храми УГКЦ. А також паралельно знищували святині УПЦ (КП) у Криму. У соціальних мережах почергово з’являлися фото із лайливими написами на сплюндрованих храмах.

Кілька тижнів тому у Львові невідомі обписали стіни трьох храмів Української православної церкви. Всюди однаковий напис: «ФСБ — УПЦ МП». У цій неприємній події є свої тривожні «дзвіночки». Вразило, що саме таке може відбутися у Львові з унікальним міжрелігійним і міжконфесійним, мультикультурним простором, з високим рівнем духовності і толерантності. Отже, Майдан і війна на сході не стали для суспільства панацеєю від усіх «хвороб», зокрема і моральної, спричиненої радянською пропагандою; адже здорове суспільство ніколи не доводитиме слушність своєї думки за допомогою балончиків і ганебних написів. Безумовно, ми можемо мати свою позицію з приводу дій певної спільноти, адже за Конституцією кожен громадянин має право на релігійну свободу і віровизнання. Проте, якщо ми вважаємо себе народом з глибинною християнською традицією, ніколи не піднімемо руку на святиню — храм, мечеть, синагогу, бо там живе Бог, який не має конфесійної чи загалом релігійної приналежності.

«БЕРЕЖІТЬ СОБОРИ ДУШ!»

У теорії журналістики псевдокомунікація — це явище, яке пов’язане з неправильним розумінням кодів, тобто певних змістових сенсів, які присутні у тому чи іншому інформаційному повідомленні. Тобто ми ніби і перечитуємо інформацію, бачимо чи сприймаємо її на слух, проте наше розуміння — це лише вершина айсберга, тобто ми ковзаємо зовнішньою поверхнею, не заглиблюючись у суть. Цей феномен можна пояснити на прикладі, коли перед складанням іспитів студенти перечитують конспекти, як кажемо у народі — «зазубрюють інформацію», пізніше дуже гарно відтворюють вивчене перед викладачем, але тільки-но він поставить якесь зовсім інше запитання, їм важко дати на нього відповідь. Тобто про ефект псевдокомунікації можна говорити більше — ми бачимо лише зовнішню оболонку інформації, не заглиблюємося у внутрішні сенси, а отже — витворюємо у своєму світобаченні дещо спотворені образи певних осіб, речей, явищ, бо не розуміємо до кінця. Через те ефект псевдокомунікації досі присутній у нашому суспільстві.

У сьогоднішніх реаліях особливо прикро, коли ми змінюємо акценти і живемо за правилом «на війні всі засоби згодяться». Коли розмірковувала над цими подіями, пригадався прочитаний багато років тому «Собор» Олеся Гончара. Пригадався момент, коли головні герої твору зайшли у перетворений на склад і фактично сміттєзвалище сільський Собор, запилений, з поганим запахом, обвитий павутиною. Радянське минуле виховало у нас саме такий образ храму — ще одного додаткового складу. Основним страхом цієї влади було те, що українці зможуть відчитати свій духовний код і перемогти. Бо боротьба проти Церкви як інституції не тільки передбачала творення культу земного лідера, але знищення будь-яких моральних цінностей, бо там, де бездуховність, легко маніпулювати маріонетками. На думку відомого українського філософа Сергія Кримського, Дім, Поле і Храм — це архетипи нашої ментальної української свідомості, джерела культури і самобутності. Саме тому вся проблема описаного вище ефекту псевдокомунікації полягає у тому, що для нас Церква — це лише будівля, а не спільнота. Навпаки, Сергій Кримський особливо наголошує, що Храм — не просто споруда, але насамперед духовний центр, у надрах якого багато відповідей на виклики часу. Проте ми і надалі живемо у викривленій минулим системі координат. Бо для людини, яка є християнином, знищувати храм чи плюндрувати його стіни лайливими написами, — не що інше, як цілити чи плювати в обличчя Богові! У вже згаданому творі Олеся Гончара є заклик, який навічно ввійшов у пам’ять і серце, — «Бережіть собори своїх душ!» Особливо це доречно сьогодні, коли нас прагнуть посварити, роз’єднати і вплутати у провокації! Історія минулого свідчить, що народ, який не шанує свої святині, приречений на загибель!