Ціна нездiйсненої надії

Спектакль «Вишневий сад» у постановці прославленого львівського режисера Володимира Кучинського, уперше показаний у Києві на сцені Національного театру імені Франка в рамках фестивалю «Березілля», залишив після себе відчуття навіть не досади, а, скоріше, смутку, схожого на сум за втраченим раєм. Багато глядачів пам’ятали цей сценічний Едем — «Вишневий сад» зразка 1996 року у виконанні трупи Львівського молодіжного театру, режисури того ж Кучинського. Львівський «Сад», починаючи від найменших інтонацій голосу та жестів і закінчуючи сценографією та музикою, занурював зал в атмосферу гри, очікування та втілення театральних чудес — просто на очах публіки творилася висока людська комедія. Результат роботи Кучинського з трупою Харківського театру імені Шевченка здавався віддаленим нагадуванням про минулі радощі. Невиразність, яка часом межує з необов’язковістю перебування на сцені, читалася в роботі переважної більшості учасників. Ада Роговцева в ролі Раневської — взагалі-то, основна приманка для глядачів — грала інертно, показуючи безмежно втомлену жінку, вимотану чи то втратою маєтку, чи то театром. Таке павутиння байдужості і втоми, прикрих і численних неточностей густо оповивало спектакль, не даючи глядачеві ні хвилини відради. І навіть гра виписаних зі Львова Андрія Водичева (Єпіходов) і Олега Стефана (Петько Трофімов) лише підкреслювала втрату. На жаль, у цьому спектаклі Сад виявився дійсно втраченим, проданим за зроблені невідомо ким театральні борги, які не в змозі сплатити й безперечний талант, навіть якщо як заставу використано високу російську класику.