«Тут класно. Я додому не хочу... Там вбивають»

Сьогодні 154 тисячі дітей в Україні — вимушені переселенці з окупованих територій Донецької та Луганської областей. Зокрема, в Запорізькій області, за офіційною інформацією, перебуває 16 тисяч дітей із зони проведення АТО. До обласного центру із зони АТО переїхали два дитячі будинки сімейного типу.

У середині лютого на околиці Запоріжжя відкрили транзитне містечко для вимушених переселенців на 544 особи («День» писав про нього у №27 від 18 лютого 2015 року). Сьогодні воно заповнено на 80%, здебільшого — сім’ями з дітьми. Будиночки укомплектовані ліжками, шафами, постільною білизною, необхідними меблями, холодильниками та санвузлами. У містечку також облаштовані дитячі майданчики. Більшість малечі не вдалося влаштувати в дитячі садки через переповненість. У департаменті освіти Запорізької міської ради, обіцяють реконструювати дитячі садки та відкривати нові групи. Зі школами ситуація ліпша: якщо в найближчі до містечка освітні заклади приймати дітей відмовляються, то інші беруть. У школах для дітей-переселенців організоване безкоштовне харчування. У багатьох малят на малій Батьківщині залишилися бабусі, родичі, друзі, а хтось взагалі втратив своїх батьків.

РУСЛАН. ЖИТТЯ У БОМБОСХОВИЩІ

Домівка 12-річного Руслана — за 22 кілометри від зони бойових дій у шахтарському містечку Гірське Луганської області. Під час активізацій бойовиків у серпні минулого року мати Альона вирішила не наражати на небезпеку своє та синове життя, тому звільнилася й переїхала в Суми, а через півроку — в модульне містечко у Запоріжжі.

Виїхати Альоні та Руслану вдалося не одразу. «Під час обстрілів намагалися виїхати з міста чотири рази, тільки на п’ятий вдалося. Під кулями вночі їхали в авто, дякувати Богу, солдат пропустив, якби не він, там би ми й залишилися. Якраз тоді міст бомбардували під Лисичанськом. Ми з сином йшли пішки 12 кілометрів, взяли в пакет усе найнеобхідніше, прийшли в Лисичанськ, я здала золото, продала ноутбук, щоб купити квитки й мати гроші на перший час», — розповідає свою історію Альона.

Перед тим, як покинути Гірське, сім’я жила у бомбосховищі, бойовики обстрілювали місто, намагаючись витіснити українську армію. Тривале перебування під обстрілами у підвальному приміщенні далося взнаки: в Руслана з’явилися проблеми із серцем та ще довго з хлопцем працювали психологи, в Альони виявили бронхіт. «Перший час Руслан дуже сіпався. Коли якась ложка, каструля цокне, він зривається з місця і в паніці кричить: «Мамо, швидше в підвал». Дуже страшно було за нього. Зараз, дякувати Богу, заспокоївся. Вдома тиждень ми в підвалі провели. Там Русланчик не плакав, нічого не говорив, тільки тремтів і, стиснувши в руках іконку, молився», — додає Альона.

У модульному містечку Руслану подобається, а додому повертатися не хоче. Єдине, що гнітить в Запоріжжі, — це ставлення до переселенців. Для заселення в містечко Руслан мав пройти медичне обстеження в дитячій лікарні. За словами Альони, такого поганого ставлення не очікувала, тим паче до дітей.

У Запоріжжі Руслан закінчив шостий клас, щоправда, йому ще важко перелаштуватися на російську мову навчання, в його рідному місті всі школи україномовні, російська мова була як іноземна. А в школі, до якої взяли хлопця, усе винятково російською. Проте Руслан досить добре навчається, сьомий рік займається футболом. У Запоріжжі його безкоштовно прийняли до школи футбольного клубу «Металург», відвідування якого обходиться зазвичай в 350 гривень на місяць. Ще жодного заняття хлопець не пропустив і регулярно їздить на змагання. Спілкуватися з пресою він відмовляється, не хоче нічого згадувати про домівку. В Гірському в Руслана залишилася бабуся, рідні тітка та дядько, з якими щодня розмовляють по телефону.

12-РІЧНИЙ РУСЛАН (НА ФОТО — КРАЙНІЙ ПРАВОРУЧ) ДОСИТЬ ДОБРЕ НАВЧАЄТЬСЯ, СЬОМИЙ РІК ЗАЙМАЄТЬСЯ ФУТБОЛОМ. СПІЛКУВАТИСЯ ІЗ ЖУРНАЛІСТАМИ ВІН НЕ ХОЧЕ, АБИ НЕ ЗГАДУВАТИ ПРО ДОМІВКУ

Додому Альона з Русланом повертатися не планують. «Я не можу повертатися додому. Коли було затишшя, запитувала Руслана: може, б додому на кілька днів з’їздити — ні, не хоче. Каже, що дуже сумує за домівкою, бабусею, але боїться знову пережити те все. Скоріше б це все скінчилося та настав мир, як складно б не довелося, ми виживемо, головне, щоб був мир. Морально дуже важко, буває, закриваєшся в кімнаті й плачеш, тоді я дзвоню мамі. Але вже як стовідсотково будемо знати, що все скінчилося, тоді повернемося», — завершила розмову Альона.

ДМИТРИК, СЕРГІЙКО ТА ІГОРКО. ВТЕЧА ПІД ОБСТРІЛАМИ

Шестирічний Дмитрик із братиками — трирічним Сергійком та півторарічним Ігорком — приїхали в Запоріжжя з батьками в грудні із Дебальцевого.

«День виїзду ми сім’єю спланували завчасно. Завели на ранок будильник, але прокинулися не від них, а від пострілів — сон як рукою зняло. Із Дебальцевого діставалися до Артемівська, а далі прямим автобусом до Запоріжжя. Просто набридло ховатися, жити в страху, постійно шукати укриття, набридло лягати спати й думати, чи прокинешся завтра», — розказує мати трьох дітей Ольга.

Перший час сім’я мешкала в друга родини, потім отримали місця в гуртожитку дослідницької станції. Зі ЗМІ батьки хлопчиків дізналися про модульні будиночки й одразу звернулася до Штабу допомоги переселенцям. Через кілька днів сім’я без жодних проблем заселилися в містечко.

Як і в Руслана, вся родина хлопчиків залишилася в зоні бойових дій, бабуся з дідусем просто не можуть покинути те, що наживали все своє життя. Діти спочатку дуже сумували за домівкою, тепер звикли, завели нових друзів. До дитсадка малечу влаштувати не вдалося — більшість переповнені, решта — в іншому кінці Запоріжжя.

Єдине, що не влаштовує батьків трьох дітей у модульному містечку, — відсутність огорожі. Сюди дозволяють собі заїжджати непрохані гості та паркувати свої автомобілі. Два тижні тому, 22 червня, така автівка наїхала на півторарічного Ігорка, який грався на дитячому майданчику, розповідають батьки. Малюк отримав черепно-мозкову травму, струс мозку і травму живота. Проте водій не визнає своєї вини, звинувачує в усьому хлопчика, а від батька, який у гніві вдарив по автівці кулаком, вимагає компенсацію в 10 тисяч гривень.

Мріяти та планувати щось на майбутнє батьки трьох дітей бояться, поки живуть одним днем, а далі час покаже. «Все життя жили у спокої, мріяли, планували, сподівалися, і в одну мить все втратили... Всі мрії зруйнувалися як картковий будиночок ...» — говорить Ольга.

АЛЬОНА. ЖИТТЯ ОДНИМ ДНЕМ

Альона переїхала до Запоріжжя із селища Михайлівка Донецької області, яке розташоване неподалік Слов’янська, разом із сестрою Мариною. Марина  вирішила не випробовувати долю та подалі забрати 10-річну сестру, яка знаходиться під її опікою. На початку червня минулого року, щойно почалися серйозні сутички між українськими військовими та бойовиками, вони покинули свою домівку.

Десятирічна Альона називає сестру Марину мамою, а та її донечкою, при згадці про Михайлівку дівчинка переводить розмову в інше русло та розповідає, як їй подобається Запоріжжя. «Тут класно. Додому я не хочу повертатися. Одного разу мама пішла в магазин, а я з бабусею була на городі, й почалося бомбування. Бабуся мені крикнула, щоб я бігла в будинок. А потім прийшла мама, а потім ми поїхали з Михайлівки», — згадує Альона.

Власна матір обірвала будь-які зв’язки з Мариною та Альоною. Одразу із зони бойових дій Марина з дівчинкою поїхала до матері, проте вона не прийняла своїх доньок і вигнала їх зі свого дому. «Я забрала у матері сестру під свою опіку, коли їй було чотири роки. До себе вона відмовилася нас приймати, почала вимагати від мене гроші, які я нібито винна їй, оскільки отримую на опіку Альони допомогу», — розказує Марина.

Разом із Мариною Альона оселилася в містечку для переселенців в кінці лютого. Всього вистачає, щоправда, дуже тісні кімнатки та коридори в будиночках.

Влаштувати Альону до школи вдалося не одразу. Не всі навчальні заклади готові були прийняти дівчинку-переселенку, до того ж під опікою. В школу біля містечка переселенців Альону не взяли, доводиться щодня витрачатися на дорогу в школу, яка розташована трохи далі. Навчаються в ній разом із Русланом. Нове місце навчання дівчинці подобається, з однокласницями здружилися та на канікулах час від часу граються разом.

Знайти роботу Марині не вдається, каже, що пропонують мізерну зарплатню, яку вистачить лише на хліб та проїзд містом. «Дуже важко на душі. Роботодавці пропонують працювати буквально за 50 гривень. Ставлення як до людей третього сорту. Часом закриваюся в кімнаті й думаю, що краще поїхати під снаряди з дитиною, ніж тут будуть так ставитися. Живемо одним днем, прожили й добре»,  — розповідає Марина.

У містечку переселенців для дітей встановлено кілька майданчиків, на яких завжди шумно. Кирилкові три рочки, на перший погляд не скажеш, що йому довелося бачити постріли та жити в підвалі. Хлопчик любить гратися на новому майданчику зі своїми друзями й не дуже добре розмовляє, проте дуже привітний. «Тут класно. Я додому не хочу. Там вбивають», — відповідає Кирилко і біжить до гірки, куди гукають інші діти, бо настала його черга.