«Ти чуєш, тату?..»

Iз села Костянтинівка, що на Вінниччині, до Липовецького районного територіального медичного об’єднання (РТМО) місцевий фельдшер та представник сільської ради привезли знесилених дітей з однієї родини. Лікарі їх врятували, залишили жити в лікарні, виділивши дітям окрему палату.

Завідувач дитячого відділення, головний терапевт району Василь Бондар каже, що в них була анемія — наслідок довготривалого недоїдання. Два старші хлопчики 6-річний Руслан та на рік менший Богдан влітку жили лише на абрикосах... Уже в лікарні 5-річний Богдан поправився на 8 кілограмів, а Романа, якому 2,5 року, лікарі навчили говорити. Найменша в сім’ї Андріяна. Їй рік і місяць. У лікарні вона зробила перші кроки й вимовила перше слово — «мама». Щоправда, медсестрі. Де ж їхня мама? На це запитання відповів Руслан, як найстарший:

— Вона нас покинула. Вийшла заміж за міліцію.

Де ж вона насправді, лікарі теж не можуть відповісти, бо за дітьми вона не з’являлась жодного разу, а вони в Липовецькій лікарні ще з літа...

Тато був. Перед Новим роком начебто повернувся із Москви, де перебував на заробітках. Приніс дітям по м’ятній жуйці та пообіцяв їх забрати. Але лікарі дітей йому просто так не віддали: попросили відповідні довідки про місце проживання, роботу. Тато більше не приходив...

— Це вже не перший випадок, — розповідає Василь Балденюк, головний лікар Липовецького РТМО, — коли до нас привозять дітей чи просто дзвонять і кажуть: заберіть.

— Батьки їдуть на заробітки, лишають дітей у бабусь, а ті не завжди в змозі належно їх доглянути, — продовжує Василь Бондар. Але у випадку з цими дітьми їхня мама просто невідомо де. За чутками, вона чекає на п’яту дитину, напевно, прийде до нас. Я, звичайно, прийму і її. З практики попередніх випадків батьків позбавляли батьківських прав, а дітей відвозили до дитячих будинків. Тепер склалось дещо по-іншому. Якщо дітей віддавати в притулок, то не в один. Різниця у віці. — Ми не піднімаємо шуму, щоб їх забрали, тому що тоді станеться найстрашніше. Сім’ю розлучать. Потім через декілька років буде сюжет для програми «Жди меня», бо сьогодні — це родина, й вони, хоч і маленькі, але дуже потрібні одне одному, — каже Василь Балденюк. Нерідко з’являються ті, хто хотів би всиновити дітей. Але вони кажуть: хочу тільки дівчинку чи двох хлопчиків. А інші ж залишаються. Можливо, знайдеться родина, яка б усиновила всіх. Я навіть буду сам оформляти всі документи, хоча це й не просто. Найголовніше — не розділити цих дітей, зберегти їм єдине, що в них є, — одне одного. Зараз домом Руслана, Богдана, Романа та Андріяни стала лікарняна палата, а батьками — медперсонал. Головний лікар стриже діток, тому його жартома називають хрещеним батьком. Завідуючий відділенням — взагалі як рідний, тим паче, що він двом дітям виписав свідоцтва про народження. — Найменші, Руслан і Андріяна, не були зареєстровані. Я знайшов лікарняні записи про їхнє народження й зареєстрував їх на себе, не як батько, а як районний педіатр, — розповідає Василь Бондар. — Імена в них уже були, а прізвище, ім’я та по батькові взяли такі ж, як у двох старших. На Новий рік лікарі переодяглись у костюми Дідів Морозів і дарували дітям подарунки. Голова сільської ради передав їм цукерки. А ялинка в їдальні стоїть і досі. — Як і всі дітки, вони бувають неслухняними, — каже Світлана Музика, старша медсестра дитячого відділення, — і хатки з покривал у палаті роблять, і по ліжках скачуть... Моя дочка-школярка приходила до них гратися, тепер постійно питає мене, як це так, що мама їх покинула...

Хворі приносять дітям ласощі, а основні витрати на їжу, одежу й іграшки взяли на себе лікарі. Андріяні навіть купували памперси, а як почала ходити — взуття. Вона улюблениця головного лікаря. У нього своя донька на кілька місяців старша. Коли ж Андріяні був рік, він приніс торт зі свічкою й разом із завідуючим відділенням подарував дівчинці ліжко (до цього вона спала в манежі)...

Утім, лікарі дбають не тільки про побут, а й розвиток дітей. У них є яскраві дитячі книжки. А в медсестри можна взяти папір з олівцем і написати татові листа. Богдан уже так робив, хотів, щоб тато привіз йому ковбаси. А Руслан жваво «залементував»: «Ти чуєш, тату?..»