«А ти зароби!»
Хоч куди б водила доля Йосипа Зламанця — освоював цілину в Казахстані, видобував вугілля на Уралі, вирощував рис на Далекому Сході, — звідусіль він повертався у рідні краї, щоб, зрештою, стати першим фермером в окрузі.
ЗЛАМАНА ДОЛЯ МАЛОГО ЗЛАМАНЦЯ
Найяскравішим спогадом малого Йосипа були ікони. Вони висіли у два ряди і мали різні розміри. Верхні — прямокутні, а нижні — круглі. Перші належали його мамі — православній українці, а нижні — татові, поляку-католику. І ніяких релігійних суперечок у хаті! Рідні вберегли найменшого сина Зламанців і від картини страти його мами поляками, і від її похорону. Він і мами не пам’ятає, мав лише кілька років, коли вона загинула, проте з розповідей сестри та односельчан яскраво уявляє собі ту картину. Тут треба відзначити, що і в Ягідному, неподалік якого стояв хутір Зламанців, і в Гайках, де нині мешкає з родиною Йосип Петрович, вистачало польських колоністів. І досі одну з територій називають «садком пана Іваницького», а частину колись приватного лісу — «лісом Богуша».
Останній пан і тримав у руках, як розповідають очевидці, сокиру, від якої загинула Йосипова мама...
— Мою маму погубило ось що... Хоча до певного часу між польськими колоністами і корінними мешканцями нашої території не було ніяких конфліктів, бо ж і наша родина була українсько-польська, і десятки інших, але настав час, коли були забуті всі добрі стосунки. Як розказувала старша сестра, люди чекали наскоків поляків, бо вони вже траплялися у сусідніх селах. Але були і бандерівські загони, які виступали з українських позицій... Одного дня загорілася сусідня хата, за півкілометра від нашого хутора. Тут же все, що могли, покидали на фіру, сіли на неї брат, сестра і я малий. А мама залишилася, не боялася, що її зачеплять, бо ж — дружина поляка. Їй шкода було добра: вишитих подушок, перин... Того дня в окрузі вбили чотирьох жінок, діток малих розривали за ніжки... Поляк вистрелив і по нашій фірі, якою втікали у ліс, але не попав, бо далеко. Убиту маму, ховаючи сліди, ще вкинули в колодязь у лісі. Але все те бачив чоловік, який на одному з сусідських обійсть заховався на високому дереві. Коли через багато років я повернувся із заробітків у Росії, допитався, де мамина могила. З синком ми пішли... Вже й дуба не було, біля якого її закопали, тільки великий пеньок. Люди підказали: там пісок навколо, а де буде чорна земля — копайте. Маму закопали дуже мілко, може з півметра. Череп пробитий був ось так, біля вуха, не лезом, а обухом. Поляки й тепер розумніші від нас, їздять собі Україною, ставлять лампадки і пам’ятники на могилах своїх одноплемінників. А на таких, як моя мама, і хреста не було б, якби ми не знайшли могили. Ми її прах перенесли на наше кладовище, я на пам’ятнику просив і запис зробити: «Загинула від рук поляків», але мені сказали, що «політичних написів робити не будемо».
Політика й міжнаціональна ворожнеча забрали не лише життя молодої жінки. Вони зруйнували усталений характер сімейного життя. Батько, котрий на час трагедії був на роботах в Німеччині (поїхав туди замість старшого 17-річного сина), на Волинь уже не повернувся. Мав другу родину, а повертатись не хотів, боячись переслідувань за національність... Навіть про смерть його друга родина повідомила через три дні. Але Йосипа у себе таки прийняли.
— У тому селі жив — уявляєте? — і Богуш, який мою мамку забив... Дуже хотілося подивитися йому в очі. Але мені раз сказали, що кудись із села виїхав, потім удруге, і я зрозумів, що не треба наполягати. Бо то були б для всіх зайві емоції. 10 літ тому я був ще міцний чоловік! Польські родичі пропонували переїхати до них, бо ж «своя кров». Але я мушу бути патріотом своєї Батьківщини!
Вередлива доля зробила ще один неординарний поворот у біографії Зламанця. Батько його дружини, Єви Улянівни, потрапив до бандерівців. І хоча розказував, що не встиг і зброї у руках потримати, а лише лопату, якою разом з іншими сільськими дядьками закопував убитих поляків, проте отримав на повну котушку: 25 років таборів, які відбув від дзвінка до дзвінка. І опісля ще 17 років прожив у рідному Ягідному!
— У мене на нього зовсім не було алергії, а ось у нього на мене трохи була, бо ж я уже був комуністом, а ще й поляк, а за поляків він же й відсидів, — каже сьогодні Зламанець. — Проте, маючи польську кров, пишуся українцем, мене й хрестили у православній церкві, так мама захотіла. І хоча тато був католик, проте це сімейному щастю не завадило.
НА ЦІЛИНУ ПОСЛАЛО БЕЗБАТЬКІВСТВО
У 15 років, підробивши дату у паспорті (з 1941-го на 1940-й), Йосип вступив у Володимир-Волинське училище, яке готувало механізаторів. Хати не мав, батьків не було, жив при сестрі, а її чоловік до зайвого рота був не надто прихильний. Навчали ж хлопців лише три місяці, відправивши у Казахстан на цілину, де не було кому збирати великі врожаї. Обіцяли там довчити, проте довелося зразу сідати за штурвал трактора. На знімку 50-річної давності мій співрозмовник — справжня ще дитина, худенький підліток. А цілинні загонки сягали не кілометра, як у Гайках, а цілих 25 кілометрів! Північний Казахстан, радгосп «Черкаський» за сто кілометрів від Петропавловська... Найбільше серед цілинників було українців.
— Робили багато, а що заробляли? — каже Зламанець. — Треба було якогось Ваньку зробити Героєм, то мої, і не тільки мої, гектари приписували йому. Зарплату видавав директор радгоспу: виписував «квит» у їдальню. Просили 100 рублів, а підписував на 25. Мовляв, з’їсте — знову приходьте.
Позаторік через півстоліття вирішив-таки Зламанець побувати у тих місцях, де на цілині минула його юність. Зустрів лише дружину колишнього друга. Радгосп «Черкаський», який і нині є, залишився, на його думку, тим самим «радянським» острівцем. Щоправда, ставлення місцевого населення до цілинників змінилося на зверхнє. Майже всі українці звідси виїхали. Люди тут, каже, наче в ізоляції. Як півстоліття тому сюди завозили прісну воду, так завозять і досі. Дрова виписують в обмеженій кількості, самому їх придбати важко. Газ балонний. Картопля родить раз у кілька років. Обмежують кількість худоби у власному господарстві. Бо на одного кабанця видають певну кількість корму. Правда, дуже багато тримають коней, бачив півтисячні табуни.
Проте, крім розчарувань, поїздка через три кордони допомогла пригадати і кращі часи. Адже після цілини Йосип Петрович ще... гайнув на Урал, до Челябінська, де мешкав один з родичів, який аж сюди утік від радянської влади через зв’язки з бандерівцями.
— Сказав: якщо витримаєш, можу влаштувати на роботу на шахту. Я витримав.
Опісля була трирічна служба в армії: у Сибіру й Казахстані. Ще рік роботи на шахті. І, нарешті, рідне Ягідне.
— Я був язикатий трохи, але хотів заробляти гроші, і заробляти багато. У колгоспі мені дали трактор. Ми працювали з напарником через день і заробляли, як на ті часи, дуже гарні для колгоспника гроші: по 200 рублів. Почали голові колгоспу сигналізувати... Той зібрав усі мої маршрутні листки, перевірив оброблені поля і зібрав нараду. І усім, хто рахував мої гроші, закрив рот: хто пише скарги, хай сам так попрацює!
— А як ти біля верби орав уночі, що я тебе вже ходила шукати?.. — запитує Єва Улянівна.
Дивовижно, але потік скарг Зламанцю довелося пережити ще раз, вже у ближчі нам часи, коли після Далекого Сходу знову повернувся у рідні краї. Так само пішов у колгосп, сів на трактор, хоча його завжди сватали «у начальство». Мав же освіту агронома, яку отримав в Уссурійську. Проте хто витримає його темп, якщо Йосипу, кажуть у селі, й Великдень не Великдень, і Трійця не свято, якщо у полі є робота? Врешті Зламанець став першим фермером в окрузі, про що нітрохи не жалкує. Але до цього рішення були ще роки роботи (разом з дружиною) у тому ж Північному Казахстані, де сподівалися отримати квартиру, проте не вийшло. Поступившись чергою жінці, яка мешкала у «конурі», Зламанець згодом виявив, що його... обманули, обіцяного житла в іншому будинку не дали. Але тоді настала пора, коли українці, як писав письменник Солженіцин, «обустраивали Россию». Українців завзято вербували не лише в Тюмень чи Сургут, а й на Зелений Клин, землі на Далекому Сході, які саме українці споконвіку й освоювали.
НА ДАЛЕКОМУ СХОДІ ЇЗДИВ НА... РИБІ
На нову землю обітовану Зламанці добиралися поїздом 14 днів! Менший син у поїзді і ходити вчився.
— Нашого брата-українця там було відсотків сімдесят. Зустрів не лише чимало колишніх бандерівців, а й людей, які втекли сюди ще від перших совєтів. Хоча якось так складалося, що й росіяни мені скрізь траплялися дуже хороші. Вони менш схильні, ніж українці, під’їсти ближнього...
Мешкали у селищі на березі прикордонного озера Ханка. Найближче місто — назва то яка! — Камінь-риболов. До Уссурійська — 100 кілометрів, недалеко і Спаськ Дальній. Чудовий клімат (на картоплі не було й колорадського жука), незліченна кількість вільних будинків... У Примор’ї Зламанці затрималися на вісім років. Дружина вчителювала, Йосип Петрович вирощував рис. У матеріальному плані жили дуже заможно. Крім рису, тут росло, каже, все. В озері щедро водилася різноманітна риба. Був навіть анекдотичний випадок, коли на великій рибині йому вдалося... проїхатися. Адже нерестилася риба у каналах, якими підводили воду на рисові поля. Скочив Йосип Петрович в такий канал, аби зловити величезну рибину, вхопився за неї, а вона й понесла... За тим благополучним життям нині дуже жаліє, але кликала до себе Україна, у Ягідному жили старі Євині батьки.
Проте, відвідавши Казахстан, цілину, тепер Зламанець збирається (якщо фінансують поїздку сини) знову відвідати й Далекий Схід. Фермерство на рідній українській землі тішить його самолюбство можливістю господарювати самому. Але, як каже, «якби я був нервовий, то не витримав би перепон», які рідна влада так само ставить перед сільським господарем. Щоб приватизувати кілька гектарів землі, мусив зібрати аж 35 (!) дозволів, за кожен плати. Змушували закинути ставок, який викопав на місці колишнього болота, бо ж «на карті зазначено болото». 24 гектари землі (фермерський наділ, паї власні, дружини та її батьків) обробляють, каже, «мовчки і самі». Людей наймає лише у час пік, коли треба, наприклад, завантажити картоплею «фуру», яку син-підприємець прислав із Харкова.
— Тоді прошу усіх підряд. На ногах стоїть — значить, хороший мужик. Але за горілку у мене ніколи не роблять, плачу грошима.
Каже, що син дуже Гайки з Ягідним виручає, заготовляючи тут картоплю. І по 100 тонн, і по більше. Ціну дає найвищу.
— Це ж стільки грошей люди завдяки нам зароблять! А буває, що кривляться: наживаються на нас, заробляють, — аж перекривляє котрогось з ображених. — То ти візьми й зароби!
