«Тимур» — для тих, хто хоче себе знайти

Харківський дитячий театр «Тимур» є особливим: у ньому діти грають дорослі ролі. І не лише на сцені, а й у житті: не дивлячись на юний вік, ці актори можуть дати з театрального кону життєві уроки таким самим дітям як вони — з важкою життєвою долею. Адже головна особливість театру у тому, що більшість акторів «Тимуру» — сироти, безпритульні, діти із неблагополучних родин та ті, хто має вади здоров’я. Вони грають «Пітера Пена» та вистави за мотивами казок Астрід Лінгред. А знайти себе дітлахам допомагає духовний наставник та художній керівник театру Василь СИДIН, який поділився із читачами «Дня» особливостями життєдіяльності театральної трупи «Тимур».

— Пане Василю, звідки у вас з’явилася ідея створити театр для безпритульних дітей?

— Цю ідею мені підказало саме життя. Коли у десять років я опинився на вулиці, мене врятував театр. Блукаючи містом, я зустрів жінку, яка запропонувала мені прийти до драматичного гуртка. Так я опинився на сцені, з якою майже ніколи не розлучався. Кажу «майже», оскільки був період у житті, коли я пішов із театру і вважав, що це стало крапкою у моїй театральній кар’єрі. Однак саме в той час я пригадав, як мене, покинутого усіма, врятував театр тому вирішив створити щось подібне... Щоб набрати першу трупу, я звернувся до місцевого відділу у справах неповнолітніх. Отримавши список важко керованих дітей, я почав працювати з ними. Спочатку наш гурток називався «Сорванцы». Ця назва повністю відповідала акторському складу трупи — хлопчаки з вулиці, які бешкетують, та все ж мають сильний характер. З часом ми обрали собі іншу назву — «Тимур». Адже вона повністю відповідає нашій меті — нести людям добро та милосердя. І ось наш театр існує уже понад 30 років. Зараз ми приймаємо у наші ряди всіх бажаючих. Хочу зазначити, що на початкових етапах нашого існування мені доводилося шукати юні таланти на вулицях, в інтернатах, у міліції. На щастя, зараз ситуація змінилася — діти самі знаходять наш театр. А це свідчить про те, що ми на правильному шляху.

— А як саме ви допомагаєте дітям із вадами здоров’я?

— Справа у тому, що окрім уроків театральної майстерності, ми проводимо уроки милосердя. Адже за дослідженнями психологів, людина запам’ятовує лише 10% словесної інформації, решта досвіду приходить від самого життя. Тому девіз нашого театру — «Поспішай робити добро». Мені здається, що лише так можна навчити дітей турбуватися про самотнiх, хворих та стареньких людей. А щоб таке духовне навчання не було голослівним, ми щороку вирушаємо у «плавання на ковчезі». Так я називаю дачу театру за містом: щороку у липні тут оздоровлюються близько 25 хворих на ДЦП дітей із харківського інтернату. Оскільки наш театр працює безкоштовно, то головними спонсорами є мої колишні випускники та батьки тих дітей, які грають у «Тимурі» нині. Хтось привозить дітям морозиво, хтось дає гроші на білизну, а дехто закочує рукава і стає до роботи. Часто буває, що матусі моїх вихованців стають тимчасовими кухарями «Ковчега». Весь цей час діти-актори допомагають і старшим, і хворим дітям. А спілкування з ними і допомога вчить молодих акторів бути чуйними, милосердними та відповідальними. Одним словом, уроки милосердя допомагають і хворим, і здоровим дітям. А після завершення так званого «плавання» сироти повертаються назад до притулку. Але ми не забуваємо про них і намагаємося зробити все для того, щоб своє життя вони не завершили у будинку для людей похилого вiку.

Крім дітей-сиріт, ми беремо до театру і тих, хто має проблеми із психікою. Сьогодні у театральній трупі, яка налічує 60 осіб, є декілька людей, хворих на шизофренію. Без театру вони просто не мислять свого життя, бо тільки тут вони знаходять душевний спокій і порятунок, а також відчувають себе потрібними суспільству.

— Скажіть, будь ласка, де виступає ваш театр?

— Ми їдемо туди, куди нас запрошують. Оскільки наш театр має особливе покликання — допомогти людям знайти себе, змінити своє життя, то найчастіше ми граємо у притулках, інтернатах, місцях позбавлення волі тощо. Адже жителям цих закладів не вистачає опіки, турботи і уроків перевиховання. Зокрема, нещодавно за запрошенням керівника педагогічно- православного товариства Києво-Печерської лаври отця Філарета наш театр мав гастролі на Київщині. Крім вистав у селах Макарівського району, ми грали у колонії строго режиму у місті Білій Церкві. І дехто з молодих акторів перед виходом на сцену зізнався, що боїться виступати перед засудженими. Хоча мені здавалося, що діти вже звикли грати перед такою аудиторією. Адже нас неодноразово запрошували до жіночих та дитячих колоній. Проте найбільшого страху діти зазнали саме тут. Та все змінилося після вистави, коли до юних акторів підійшов один із арештантів і подякував за гру. Думаю, це допомогло їм збагнути, що своєю грою вони можуть змінити людину та перевернути її життя.

Крім гастролей по Україні, щороку ми буваємо у Москві. Проте аудиторія залишається тією ж, що й у нашій державі. Протягом тижня ми виступаємо зі спектаклями у тюрмах, дитячих будинках, а також зустрічаємося із російськими філологами, науковцями, письменниками, які допомагають нам у поповненні репертуару. Адже ми граємо дитячу класику, а писати для дітей не кожен зможе, та ще й театральні п’єси. Зокрема, до Різдвяних свят ми плануємо підготувати п’єсу «Маленький лорд» Френсіса Бйорна. Саме на Різдво наш театр має найбільше запрошень. Під час цих свят ми зустрічаємося із 5—15 тисячами глядачів.

— Чи є у вас помічники у театрі, адже одному організація всіх заходів, мабуть, не під силу?

— Взагалі мій театр — це велика дружня родина, у якій кожен готовий прийти на допомогу. Але під час оздоровлення дітей у «Ковчезі», без своєї дружини я б не обійшовся, адже за освітою вона дитячий педіатр... Та найбільше мене турбує те, що наші діти, особливо безпритульні та сироти, недоотримують материнської ласки і батьківської турботи. Ніхто не вчить їх бути добрими, чуйними, тому вони виростають духовно бідними. Цю ситуацію я оцінюю як спробу викрасти у дітей дар жити по совісті. А наш театр частково повертає його. Ось уже одинадцять років поспіль я пишу з цього приводу листи до мерії Харкова, які оприлюднюю у місцевих ЗМІ. Звісно, всі мої зауваження та прохання залишаються безрезультатними. На мій погляд, створення театрів на зразок нашого, духовно-виховних центрів для дітей та інституту сім’ї зможе підвищити наш культурний рівень ще на один щабель. Бо про культуру свого народу і про свою власну треба думати зараз, а не тоді, коли задовольнимо усі матеріальні потреби.

КОМЕНТАР

Катерина ОВЧАРЕК, психолог Українського інституту позитивної крос-культурної психотерапії та менеджменту:

— У житті безпритульних дітей та дітей-сиріт відсутні образи матері та батька, тобто у них немає моделі родини. Відсутність добре розвиненого «ми» зменшує кількість емоційно-раціонального досвіду, який дитина повинна отримувати від батьків. Це стосується і тих, хто зростає у неповних сім’ях. Найчастіше у дітей перехідного віку труднощі виникають через те, що вони не можуть і не знають, як будувати стосунки із протилежною статтю. Вони відчувають розгубленість, коли настає період профорієнтації. Адже у них немає прикладу для наслідування. Тому дитина часто робить свій вибір інтуїтивно, і цей вибір може бути помилковим. Взагалі такі діти відчувають дискомфорт не лише на соціальному, але й на фізичному, ментальному та духовному рівнях. Зокрема, у сфері контактів вони відчувають труднощі комунікації. І в результаті або поринають у спілкування, або навпаки — замикаються в собі. На фізичному рівні діти вулиці не знають про основи здорового життя, а у сфері духовного життя вони не можуть визначити смисл свого існування та основні життєві цінності. Більшість психологів стверджують, що усі необхідні життєві орієнтири формуються у дитини віком до восьми років. Найчастіше діти засвоюють їх на прикладі своїх батьків або за рахунок власного життєвого досвіду. Якщо ж ці моральні якості не сформовані, тоді у житті дитини настає депресія або криза через недостатність уваги з боку близьких людей.

Виходить, що у житті цих дітей мало любові, співпереживань та інших важливих почуттів. Адже життя людини включає дві якості — любити і знати. Тому у дітей-сиріт чи безпритульних є можливості пізнавати, а от почуттєвого досвіду не вистачає. Заповнити цей проміжок може мистецтво, яке багате на переживання та емоції. Нині існує багато видів арттерапії — лікування мистецтвом. Наприклад, у театрі позитивну роль у реабілітації людини відіграє психодрама. Коли людина, в тому числі й дитячого віку, вживається в роль, переймається проблемами свого героя, вона таким чином певною мірою реалізовує власні бажання. Ще більший позитив дитина отримує тоді, коли на сцені взаємодіє кілька осіб. Тобто створюється терапевтична група, яка на фоні сценарію втілює мрії з життя. Часто на сцені доводиться працювати з минулим як свого героя, так і власним. Це дає актору шанс пережити його ще раз iз іншими наслідками. Іноді вжитися у роль у минулому — означає зробити так, як хотілося б. Якщо в людини бракує чуттєвого досвіду, поповнювати його треба виходячи тільки із почуттів. Треба вплинути на підсвідомість так, щоб змінилися певні установки, думки, погляди. Тому гра на сцені допомагає знайти зв’язок із підсвідомим та створити новий чуттєвий досвід. Таким чином, виходить, що пригадування негативного минулого на сцені завершується повторним переживанням цього минулого із знаком плюс. Оскільки досвід людини не завжди позитивний, то ще раз пережити його, ототожнивши себе із героєм п’єси, не буде зайвим.

Інші види мистецтва теж допомагають людині реабілітуватися. Зокрема, образотворче мистецтво дає можливість поєднати на папері «я» із проблемою, що турбує людину. Фарби — ніби умовні чари в руках художника. З одного боку, він дивиться на чорну пляму, але з іншого — її можна змінити. А от музичні засоби дають можливість відразу вийти на рівень підсвідомого, і часто в людини виникає відчуття ретроспекції — неодноразове переживання певних почуттів.