Тиждень в... Освенцімі

Повертаючись в травні минулого року з Австрії, куди я їздив на урочистості з нагоди 58-ї річниці звільнення нацистського концтабору Маутхаузен, я вирішив зупинитися у Львові. Справа в тiм, що в цьому місті проживає мій давній друг Григорій Гідей, колиній активний ОУНівець, багаторічний політв’язень Гулагу. Він добре володіє польською мовою, і я через нього зателефонував директорові музею в Освенцімi пану Врублевському і домовився з ним про побачення на польській землі. Пан Врублевський сказав, що чекає мене в гості в другій половині липня. Отже, 23 липня, у свій день народження, я вирушив до Польщі. При собі я мав лист-вітання пану Врублевському від колишніх в’язнів Освенціма, з якими він зустрічався десять років тому в Полтаві. У Польському посольстві в Києві мені переклали лист на польську мову, і я рушив потягом до Кракова.

Треба відзначити, що мої побратими по Освенціму, а їх на Полтавщині 40 чоловік, враховуючи порожні владні обіцянки ще до моєї поїздки до Австрії, колективно заявили: «Поїдеш до Польщі на жебрацький кошт. На квиток і на кусень хліба ми тобі зберемо. Пом’яни в Освенцімі наших побратимів, котрі залишилися назавжди в чужій землі». І ось я знову проходжу під металевою аркою з написом «Арбайт махт фрай» (Праця породжує свободу. — Ред. ) Це вже вчетверте після війни. А вперше я вісімнадцятирічним переступив поріг земного пекла в Освенцімі шістдесят років тому. Тоді, приймаючи нас, п’ятнадцятьох прибулих з катовіцької в’язниці, заступник коменданта Карл Фрич сказав: «Вас привезли сюди не в санаторій, а в німецький концтабір, з якого є тільки один вихід, — через димар крематорію!» Почувши від Фрича таке «вітання», не один я здригнувся. А перед цим, відправляючи в’язнів до концтабору, начальник в’язниці настановлював нас короткою тирадою на польській мові: «Усі ви — злодії й становите загрозу для німецького народу. Тому ви будете ізольовані в концтаборі. А після війни (звичайно, німці переможуть) вас будуть судити, і ви отримаєте кожен своє». Я тоді подумав: «Мій розстріляний батько був оголошений ворогом радянського народу, я — ворог німецького народу. Де ж той народ, якому я не ворог?»

Через півтори години їзди на вантажівці під тентом я той народ побачив — це були в’язні концтабору. Процедура санобробки проводилася швидко. Нас переодягли в смугасте, і кожен отримав довічне шестизначне тавро на лівій руці — порядковий номер в’язня. У другій половині 1941 року до Освенціма стали прибувати радянські військовополонені, серед яких українці становили найбільший відсоток. Невдовзі їх набралося 14 тисяч. Комендант концтабору Рудольф Гесс писав у своїх тюремних мемуарах: «Військовополонені мерли, як мухи. Люди їли людей. Я сам бачив трупи, у яких була вирвана печінка». Влітку 1944 року військовополонених залишалося живими 92 чоловіки.

У воєнні роки з усієї окупованої німцями Європи в Освенцім приходили ешелони з євреями, циганами. Задушені газом трупи складали в глибокі ями, заливали нафтою і спалювали. Прибулий до Освенціма Адольф Ейхман запропонував Гессу терміново побудувати крематорії. За короткий час їх збудували чотири...

Дуже важко підрахувати невинні жертви Освенціма. Польська академія наук офіційно заявляє, що в концтаборі Освенцім загинуло півтора мільйона людей, переважно євреїв. Тоді як комендант концтабору Рудольф Гесс відверто заявив на Варшавському суді у 1947 році: «За моїми підрахунками, в Освенцімі загинуло 2,8 мільйона людей». Звичайно, що жоден злодій на себе зайвого не візьме, але і півтора мільйона невинних смертей — також неймовірно багато.

Музей в Освенцімі було відкрито в 1947 році. З того часу і до сьогодні його відвідали майже 28 мільйонів туристів з усього світу. Мене приємно вражає те, що з роками потік людей до Освенціма не зменшився, а навпаки, збільшився. Люди їдуть, пливуть, летять з усіх куточків земної кулі. В останній свій приїзд я побачив на території музею туристів з Європи, Америки, Азії, Африки — молодих і старих, з ціпками, на милицях і навіть на інвалідних візках. Молоді подружжя з немовлятами приїздять до музею автобусами, власними авто, прилітають літаками. Шановний Єжи Врублевський, директор музею, зустрічаючи мене, сказав: «Шкода, що пан Павел не завітав до нас у червні, коли музей відвідав президент США Джордж Буш із дружиною». І дійсно, щороку Освенцім відвідують президенти, канцлери, прем’єри, королі. Треба засвідчити, що прокляте людьми і Богом місце фінансується багатьма державами, а матеріали про музей на багатьох мовах дістаються у найвіддаленіші місця земної кулі.

Після війни нас, неблагонадійних репатріантів, за кордон не пускали. 15 років писав я в різні інстанції та центральні газети, щоб пустили. Але табу залишалося непорушним. Невідомо, чи допускали мої листи до Брежнєва, Горбачова, Лігачова, але відповіді від них не було. А київський «овіровець» авторитетно заявив полтавському колезі: «Чого йому вештатися на старостi лiт по закордонах? Хай сидить вдома!» І все-таки моя настирливість перемогла. У 1990 році мені в Полтаву зателефонували з «Московских новостей» і повідомили, що дозвіл на мою поїздку до Польщі отримано. Так я через 45 років після війни вперше відвідав музей в Освенцімі. Через п’ять років, коли в січні 1995 року Освенцім відзначав 50-річчя свого визволення, мені вдалося розшукати серед тридцяти президентів, присутніх на урочистостях, свого Президента — Леоніда Даниловича Кучму і коротко переговорити з ним про наше життя- буття. А в травні того ж року за його кошт побувати на ювілейних урочистостях в Маутхаузені.

Екскурсовод музею пані Данута, яка прекрасно володіє російською мовою, на прохання пана Врублевського супроводжувала мене всюди, де я хотів побувати, знайомлячись з експозицією музею. «Щороку музей відвідує півмільйона туристів, — каже пані Данута, — їх обслуговують 140 штатних екскурсоводів. Територія музею немала. Майже 40 кв. км колись займав концтабір...» Двічі пані Данута представляла мене екскурсантам як колишнього в’язня Освенціма. То були московські скаути і танцювальний ансамбль із Краснодара. Туристів із України буває дуже мало. Тому десятикласник Ігор на моє запитання до нього: «Що таке Освенцім?» — відповів: «Це назва швейної машинки «наподобіє» «Зінгера».

Цілий тиждень я жив в Освенцімі, мав окрему кімнату в колишньому офіцерському будинку, в барі-їдальні мені пропонували різні смачні страви тричі на день. І все це безкоштовно. Одного разу пані Данута запросила мене на своє робоче місце і витягла зі столу одну з українських російськомовних газет. «До нашого музею постійно надходить інформація звідусіль про те, що пишуть у світі про Освенцім, — каже пані Данута. — В колишньому СРСР фантазувати вміли, тому неправди було дуже багато. Деякі газети в Україні інколи фальсифікують трагічну історію нацистських концтаборів і пишуть таке, що, як кажуть у вас, і в головi не вкладається».

У день від’їзду додому заходжу в крематорій № 1, який розташований перед моїми вікнами. Колись фашисти в цьому приміщенні випробували газ «Циклон-Б» на радянських військовополонених. Тоді було вбито 900 чоловік. Біля стіни хтось поставив траурний вінок. На широкій стрічці напис українською мовою: «Найдорожчому татові Теодору Найко від дітей, онуків та правнуків».