— Чи є в США закон про пресу?

Тім О’Коннор: — Закону про пресу в США немає, тому що Перша поправка до Конституції говорить: «Конгрес не повинен приймати ніякого закону... обмежуючого свободу слова чи преси». Цю поправку було прийнято 15 грудня 1791 року, однак через кілька років після цієї дати партії федералістів вдалося провести закон, котрий обмежує свободу преси. Цей закон забороняв, зокрема, критику уряду. (Я спеціально розповідаю так докладно, тому що Україна сьогодні в законодавчому плані так само молода, як були США в той час. Є й багато інших аналогій). Багато редакторів і журналістів опозиційних газет були заарештовані на підставі цього закону, кинуті до в’язниць, у кращому разi, оштрафовані. Федералісти контролювали судові органи, тому будь-які звернення до суду про те, що прийнятий закон суперечить Конституції США, відхилялися. Але, прийнявши такий закон, федералісти самі вирили собі могилу. Американському народу було настільки ненависно все, що відбувалося, що на наступних виборах партія федералістів зазнала нищівної поразки і зійшла з політичної сцени.

Новий уряд президента Джефферсона допоміг цьому закону потихеньку вмерти. Більш того, були повернені всі гроші, вилучені як штрафи, і звільнені з в’язниць всі засуджені в зв’язку з законом про пресу.

— Як здійснюється в США судове діловодство з приватних, а також чиновницьких позовах до преси? Яка процедура порушення справи проти ЗМІ? Чи судяться із пресою вищі державні посадовці?

Т.О’К.: — Приватним особам дуже легко ініціювати справу в суді (процедура завжди і для всіх однакова), але її часто важко виграти. У нас не так багато приватних осіб, здатних оплачувати витрати по судовому розгляду з великими мас-медіа. У наших мас-медіа зазвичай цілі команди адвокатів. До того ж, це не мас-медіа повинні доводити в суді, що їхня інформація правдива, а той, хто подав позов, повинен довести, що вона не відповідає дійсності. А американські журналісти дуже обережні, вони завжди ретельно перевіряють інформацію. У цьому розумінні наша журналістика дуже відрізняється від української, котра набагато більш спекулятивна (тобто дозволяє собі багато припущень) і постійно порушує питання, на які в неї немає відповідей.

— У вашій пресі є цілі сторінки «Думок»!

Т.О’К.: — Так, але проти таких матеріалів не можна виграти справу в суді, не можна довести, що в них спотворюється істина, якщо це — суб’єктивні міркування.

Мері Місьо: — Тільки якщо, викладаючи свою думку, ти ґрунтуєшся на визначених фактах, тоді ці факти можуть стати підставою до судового розгляду про те, чи правдиві вони.

Т.О’К.: — А федеральному чиновнику дуже важко виграти в суді справу проти мас-медіа, оскільки вони, держчиновники, у цьому плані за законом менше захищені. Наприклад, президенту країни практично неможливо в суді виграти справу про наклеп (на нього). Бо суд ухвалить: важливість того, що громадяни мають право відкрито обговорювати й оцінювати дії свого уряду, превалює над тим фактом, що при цьому вони можуть припускатися якихось помилок. Стандарт такий: якщо ви позиваєте до ЗМІ, ви повинні довести, що опубліковано неправду і що репортер або редактор, публікуючи інформацію, вже знали, що вона — неправдива.

М.М.: — А якщо вони не знали — тоді не несуть відповідальності. Ще я хочу сказати, що в США немає кримінальної відповідальності за наклеп (на федеральному рівні), а старі закони штатів не застосовуються. Є тільки цивільні справи про дифамацію — в Україні існує їх аналогія в Цивільному кодексі: «захист честі та достоїнства». Але в Україні існують також карні статті «за наклеп», що не практикується в цивілізованому світі.

Т.О’К.: — Федеральні чиновники в США намагаються не вплутуватися в судові процеси ще й тому, що факт позову до преси може завдати шкоди їхньому іміджу. До того ж, усі судові засідання в нас відкриті.

М.М.: — У нашому законодавстві й у європейському є таке положення: висловлення державних службовців під час виконання ними своїх службових обов’язків не можуть бути підставою для судових позовів. Тому журналісти пишуть все, що говориться в залі суду, слово в слово, не побоюючись судових переслідувань, — це має широкий резонанс по всій країні, і навряд чи державний чиновник хотів би в цьому брати участь.

У США НЕМАЄ АНI ДЕРЖАВНОЇ, АНI УРЯДОВОЇ ПАРТIЙНОЇ ПРЕСИ

— Чи є в США встановлені межі штрафів, адже непомірно високим штрафом можна збанкрутувати і закрити неугодну газету?

Т.О’К.: — Меж немає, але якщо подати апеляцію до вищестоящої судової інстанції, суму, як правило, зменшують.

М.М.: — Але не тому, що побоюються, що газета збанкрутує. Якщо газета поширює неправдиву інформацію, у США вважають, що вона не має права на існування. До речі, українські журналісти завжди плутають поняття штрафу і відшкодування збитків. Штраф — покарання, котре виходить від держави: ці гроші йдуть до бюджету держави; а відшкодування збитків йде до бюджету людини або організації, яким було завдано збиткiв.

Т.О’К.: — У США державний посадовець, якому не подобається те, що про нього пише газета, звичайно, не може, як в Україні, послати туди податкового чи пожежного інспектора. В країні поважають закон. Далі, наші мас-медіа, хоч і конкурують одне з одним, як в Україні, але, на відміну від українських, у нас дуже міцна солідарність. Якщо є проблеми у однієї газети, її завжди підтримають інші, знаючи, що завтра допомога може знадобитися їм самим. Дуже часто газети-конкуренти надають один одному юридичну допомогу, адвокатів, тому що вони, у першу чергу, захищають не чиюсь окрему газету, а свободу слова в країні в цілому. Українська ж преса дуже політизована, уряд не відчуває твердого ґрунту під ногами, тому тут відбуваються такі дивні речі, як у США 200 років тому.

М.М.: — У США, коли газету судять, газета ставиться до цього серйозно. В Україні ж навіть не наймають адвокатів, щоб грамотно себе захистити. Редактор вважає, що він розумніший від інших, йде в суд сам, програє і потім стверджує, що суд поставився до нього упереджено. Наша програма існує в Україні вже два роки. Ми можемо допомогти з адвокатами, грамотно оформити документи, аргументи захисту. Були випадки, коли на прохання ваших ЗМІ ми їм усе готували, а вони чомусь цього не використовували і програвали. Що це за інфантильність?

— Як фінансується американська преса?

Т.О’К.: — У нас немає ані державної, ані урядової преси. Практично вся преса належить приватним особам або компаніям. Якщо, приміром, Сенат випускає свою щотижневу газету, то тільки для внутрішнього користування. Деякі департаменти (наприклад, департамент парків) можуть видавати свою газету з метою паблік рілейшнз, але вони не приймають рекламу і розповсюджують газету безкоштовно. Наші ЗМІ існують на гроші, отримані за рекламу і продаж своїх видань. Газета, в якій я працював у Канзасі, «Канзас сіті стар», продавалася за 50 центів. 70% коштів ми отримували від реклами і 30% — від продажу. Є газети, котрі заробляють виключно на рекламі, вони розповсюджуються безплатно. У нас є канали суспільного радіо і телебачення, які фінансуються державою, однак держава не має права контролювати їхні програми. А трансляції засідань Конгресу веде приватна компанія, канал CSPAN: камери в залі увімкнені постійно, і ніхто в Конгресі не може зажадати не дати якусь частину в ефір. Гроші CSPAN заробляє рекламою.

— Чи існує в США партійна преса?

Т.О’К.: — Ні. Тому що більшість людей не хочуть, щоб новини, котрі вони отримують, фільтрувалися крізь призму партійних інтересів. Наприклад, навіть якщо я республіканець, я не хотів би, щоб моя партія вирішувала за мене, які новини мені отримувати. Гадаю, ця тенденція почалася 150 років тому, з виникненням агентства «Ассошіейтед Прес», яке своїми новинами забезпечувало широкий спектр газет, і щоб задовольняти всі інтереси, вони просто подавали об’єктивну інформацію. Є в нас газети (їх небагато), котрі подають факти крізь призму своєї думки, — вони називаються «альтернативні». Вони мають своїх читачів, але ніколи — велику аудиторію і, як правило, розповсюджуються безплатно . Значнi зміни відбулися в цьому питанні з розвитком Інтернету. В Мережі кожен може видавати свою газету, висловлюючи в ній свої міркування. Журналісти часто йдуть в альтернативні газети, тому що вони симпатизують поглядам, які викладаються в них. У США, поряд з локальною пресою, бізнес-газетами, спеціалізованою пресою, в місті, як правило, є тільки одна щоденна газета. Можливо, набереться 10 міст, де їх по дві. І лише в Нью-Йорку — три.

— Але якщо одну газету фінансує республіканець, а іншу — демократ, вони ніяк не виявлять свої пристрасті?

Т.О’К.: — Так, це можливо — в колонці «Думка». Але це буде робитися дуже м’яко, тому що кожен видавець — бізнесмен, його мета отримувати прибуток, тобто мати якомога ширше коло читачів, прихильників обох партій.

М.М.: — Якщо в Україні справжні спонсори видань тримаються в секреті, то в США в газеті прийнято повідомляти ім’я власника, чи то приватна особа, чи корпорація.

— Як регулюється американська преса?

М.М.: — Ринок і судові позови.

Т.О’К.: — В штаті Міннесота, і тільки в одному цьому штаті, є Рада з питань преси, але вона не має ніякої регулюючої функції. Єдине, що вона може, — висловити свою думку з приводу того, чи правий представник ЗМІ в даному конкретному випадку. У більшості газет є представники від читачів, омбудсмени — ця ідея прийшла зі Швеції. Омбудсмен отримує зарплату від власника газети, але його ніхто в газеті не може контролювати. Його робота — слухати публіку, приймати скарги і на них реагувати. Перший омбудсмен з’явився в США в 1866 році в штаті Кентуккі. Вони є ще не в усіх ЗМІ, але їхня кількість зростає. Їхня робота також — писати спростування, що ще десять років тому було не прийнято робити в США, побоюючись зіпсувати репутацію. Сьогодні ЗМІ зрозуміли, що друкуючи спростування та вибачення, вони підвищують довіру читача до себе.

М.М.: — До речі, і коли подається позов до суду, не завжди доходить до слухання справи. У нас існує досудове врегулювання.

ЯКЩО УРЯД ХОЧЕ ЗАБОРОНИТИ ПЕВНУ ПУБЛIКАЦIЮ — ВIН ЗВЕРТАЄТЬСЯ В СУД

— Чи є в США закон про свободу інформації, відповідно до якого інформація держструктур, урядова, військових відомств тощо стає доступною журналістам за їхньою вимогою? Які винятки і яка процедура доступу до документів?

Т.О’К.: — Закон про свободу інформації був прийнятий у США в 1976 році, хоча і без того традиційно багато документів були доступні широкій громадськості. Приміром, усі матеріали судів та слідства. У законі є, звичайно, винятки. Наприклад, якщо ви хочете знати, скільки солдатів в американській армії — будь ласка. Але якщо ви хочете знати, скільки з них зараз в Іраку намагаються «дістати» Саддама Хусейна, — цього вам ніхто не скаже. Наприклад, посол в Україні Карлос Паскуаль — державний чиновник, тому ви можете запросити та отримати інформацію про нього: його посаду, зарплату, дані про кар’єру. Але якби ви захотіли отримати його домашній телефон, — це неможливо. Тобто не можна отримати інформацію приватного характеру, медичні відомості про людину, інформацію, яка загрожує безпеці країни тощо. Практично усе, що має відношення до того, як уряд США витрачає та отримує гроші, підпадає під чинність закону про інформацію. Однак усе, що стосується сплати податків приватними особами, таємниця. Дуже багато залежить від того, наскільки правильно ви поставите питання. Наприклад, якщо ви попросите список фальшивих посвідчень США в Югославії, то такого списку немає, але інформація про це є. Потрібно правильно формулювати запит. Або, скажімо, закон про інформацію говорить, що всі урядові документи — доступні. Але якщо є інформація, котра не ввійшла в документи, то уряд не зобов’язаний створювати документ для вас, формулюйте запитання про цю інформацію інакше. Багато інформації вже є в Інтернеті, і її не потрібно запитувати. Навіть у Сі-Ай-Ей є там свій сайт. Звичайно, ви не отримаєте від них дані про дії американської розвідки в закордонних країнах. Однак після закінчення визначеного терміну інформація розсекречується. Наприклад, у 1996 році розсекретили дуже багато інформації про війну в Перській затоці 1991 року.

М.М.: — Іноді журналісти успішно оскаржують в суді оголошення певної інформації секретною й отримують до неї доступ. За законом про інформацію, до неї мають доступ усі громадяни країни і навіть закордонні громадяни.

Т.О’К.: — Якщо ви у визначений законом термін, здається, три тижні, не отримали відповідь на ваш запит про інформацію, ви маєте право подати в суд на організацію, і за рішенням суду вам буде надана інформація, а винні покарані, аж до звільнення.

— Хто в ЗМІ контролює інформацію — на предмет, скажімо, нерозголошення держтаємниці?

Т.О’К.: — Офіційної цензури в США не існує однозначно. Якщо уряд хоче заборонити друкувати який-небудь матеріал, котрий є небезпечним для країни, він повинен звернутися до суду. Наприклад, одного разу в 80-х роках один маленький журнал з метою перевірити, як працює система, влаштував витік інформації в уряд про те, що вони збираються друкувати інструкцію з виробництва атомної бомби (у них дійсно була така інструкція). Уряд одразу ж звернувся до суду, і суд заборонив друкувати статтю, інформація якої небезпечна: тобто кожен терорист, прочитавши її, знав би, як зробити атомну бомбу.

М.М.: — Для мене цензура — це блокування фактів або думок з політичних мотивів або через те, що вони когось не влаштовують. Такої цензури в нас немає. А щодо запобігання помилок — тут кожен журналіст і редактор сам собі цензор. І це називається не цензура, а відповідальність.

РЕДАГУВАННЯ — ВАЖЛИВА СКЛАДОВА ЖУРНАЛIСТИКИ США

Т.О’К.: — Я знову хочу відзначити різницю між американською та українською журналістикою. У США останнє слово завжди залишається за редактором, хоча редактор може запропонувати журналісту взяти участь в процесі редагування. Журналіст — це провідник інформації, хоча він також аналізує інформацію, вибираючи найбільш істотні факти і поєднуючи їх у статтю. І журналіст повинний дати читачеві достатньо інформації, і кращої інформації, щоб той сам робив висновки і приймав рішення. Трапляється, що навіть дуже відомий журналіст США, на знак обурення редагуванням його статті, може піти з газети. Але якщо подають до суду на газету, то відповідальність несуть редактор і видавець. Те, що під статтею стоїть моє ім’я, не означає, що це — моя стаття. Газета платить мені за мій час, і тому моя стаття належить їй. Редагування — дуже важлива складова журналістики в США. І часто над статтею в нас працюють три — чотири редактори. Заголовок для статті зазвичай придумує не журналіст, а редактор, який продовжує працювати над сторінкою, коли я о шостій годині йду додому. Заголовок — складова частина компонування сторінки, він вже несе в собі інформацію. У нас значно легше орієнтуватися по заголовках, і мені здається, що і читати американські газети легше, ніж українські.

З іншого боку, мені дуже важко уявити, щоб у моїй газеті склалася ситуація, коли хтось сказав би, наприклад: «Давайте не друкувати цю статтю — вона створює незручності меру». Скоріше, сказали б: «О, ця стаття створить проблему меру — на першу полосу її!» При цьому, можливо, газета навіть добре ставиться до мера. Я б сказав, що редагування в професійному розумінні в Україні не існує. А в США ціла команда редакторів зайнята тим, щоб зробити найкращий варіант газети.

— Чи існує в США законодавчо підтверджений захист джерел?

Т.О’К.: — Так, у багатьох штатах є так звані «Закони щита», котрі захищають джерело інформації, але не в усіх.

М.М.: — І журналісти йдуть за це у в’язницю.

Т.О’К.: — Тому що, приміром, навіть якщо в штаті є цей закон, а джерело має відношення до злочину, який поліції ніяк не вдається розкрити, поліція може звернутися до суду, і суд вирішить, що джерело має бути розкрите. Якщо ж журналіст відмовляється це зробити, його заарештовують.

М.М.: — Це називається «неповага до суду».

Т.О’К.: — Але звичайно через короткий проміжок часу або злочин розкривають, або через 10 — 20 днів суддя вирішує, що журналіста треба відпустити, тому що він однак нічого не скаже. Буває і навпаки. Кілька років тому в Міннесоті джерело подало до суду на журналіста за те, що той розкрив його ім’я, порушивши усну домовленість. І журналіст був визнаний винним.

— Тобто журналіст, окрім закону, порушив і етичні норми. А чи є в США Етичний кодекс журналіста, і чи вносяться його положення в робочі контракти?

Т.О’К.: — У нас немає єдиного Етичного кодексу, але такі кодекси є, наприклад, в «Асоціації професійних журналістів», «Асоціації газетних редакторів», «Ассошіейтед Прес» і т.д. Положення їх можуть бути найрізноманітнішими. Наприклад, у моїй газеті було правило: «ніяких анонімних джерел», бо якщо, приміром, хтось добре відзивається про мера, читач повинен мати право знати — а може, це його друг або родич, або навпаки — хтось відзивається погано тільки тому, що це ворог мера. Газета, яка не має свого Етичного кодексу, у США просто б не вижила, її або перестали б читати, або задушили б судовими позовами. Американська держава не має права контролювати дотримання журналістом правил Етичного кодексу, але коли один тележурналіст вломився в чужу машину й вкрав чужу плівку, що була в ній (нібито в інтересах журналістського розслідування), то держава судила його за скоєння карного злочину (бо це було порушенням закону), а «Асоціація професійних журналістів» привселюдно засудила його за порушення журналістської етики. В США є багато асоціацій рекламодавців, фотографів, видавців та інших, котрі в етичному плані успішно взаємодіють одне з одним. Таке явище цілком відсутнє в Україні, і навіть Спілка журналістів тут не є силою, яка поєднує журналістів реально.

Наші об’єднання мають спеціальні фонди: ми допомагаємо своїм членам, ми організовуємо професійні тренінги, ми організовуємо кампанії на захист несправедливо постраждалого журналіста або ЗМІ і багато чого іншого.

— Чи обмовляється в США, як писати про вразливі групи населення?

Т.О’К.: — Це теж питання етичного плану, які журналісти постійно обговорюють одне з одним. Наприклад, якщо я візьму інтерв’ю в другокласника, який ще недостатньо зріла людина, щоб цілком усвідомлювати те, що він говорить, я потім обов’язково прочитаю це його батькам і опублікую тільки з їхньої згоди. Те ж саме з фотографіями — іноді батьки просять не давати фото дитини в газеті. Це справа етики, справедливості і здорового глузду — це не регулюється законодавством. У нас є «Книга стилів», де обговорюються різні теми, примiром, як називати темношкірих: якщо в 70-х роках слово «ніггер» було образливим і потрібно було вживати «чорний», то сьогодні і «чорний» вважається образливим і потрібно говорити «афро-американець», з чим я не згодний, бо якщо людина живе в Британії, то тоді він «афро-британець» чи як? Гомосексуалістів теж називають різними словами, деякі з них прийнятні, а деякі — ні. Або слово «інвалід» («діссаблд»), по-американськи воно означає «нездатний» — це образа чи ні, чи потрібно шукати слова-синоніми? Є ситуації, для яких немає заздалегідь приготовлених рецептів, і кожний чинить, як йому велить совість. Наприклад, у жінки загинув чоловік в авіакатастрофі, а редактор хоче, щоб я без попередження прийшов до неї і взяв фото й інтерв’ю (тому що по телефону вона може мені відмовити). У мене був такий випадок, і я сказав редакторові «о’кей», але зупинився біля найближчого автомата, подзвонив їй і виклав своє прохання. Вона, звичайно, не могла зі мною розмовляти, але дозволила приїхати за фото. Так я не пішов проти своєї совісті. Іноді можна просто відмовитися і попросити редактора послати іншого журналіста.

— Це не зіпсує ваші стосунки?

Т.О’К.: — Не зіпсує, якщо ти відмовляєшся раз на два роки, а не щодня. Так само американські газети мають і певні стандарти, які стосуються реклами. Вони не приймають брехливу рекламу (рекламодавець повинен довести рекламовані якості продукту або послуги); рекламу, зроблену з поганим смаком; рекламу, що ображає конкурентів; рекламу продажу небезпечних предметів. Деякі газети, наприклад, не приймають рекламу зброї чи сигарет. Звичайно, ці стандарти газета публікує на своїх сторінках. Реклама в ЗМІ не регулюється законодавством, тому що до неї застосовуються ті ж поняття свободи преси і свободи слова. Світу важко зрозуміти, як в країні існує преса, не регульована законодавчо. У нас кожна людина навіть може просто почати видавати газету або журналу, для цього не потрібно ніяких спеціальних дозволів чи ліцензій, тільки дотримання таких самих формальностей, що і, скажімо, при відкритті магазину.

АМЕРИКАНСКИМ ВИДАННЯМ ПОТРIБНI ФАКТИ, А НЕ ГОЛОСЛIВНI МIРКУВАННЯ

— Хто оплачує відрядження журналістів, за чий рахунок супроводжує преса урядові візити — наскільки вона незалежна в цьому плані?

Т.О’К.: — Американські медіа роблять все для того, щоб залишатися незалежними від тих, про кого вони пишуть або чиї візити висвітлюють. Коли президент Клінтон нещодавно відвідав Україну, в іншому літаку в Україну летіли 80 чи 100 американських журналістів. Уряд не платив за літак — його спільно орендували їхні видання. Для роботи журналістів на чотири дні найняли Український дім — оренда коштувала 17 тис. доларів на день — її оплачували журналісти та їхні видання. Вони платили за обіди, сніданки, вечері, за бутерброди і кока-колу — за все.

Я працював редактором відділу подорожей. Скажімо, відділ зв’язків із громадськістю Діснейворлда у Флориді надiслав нам запрошення приїхати, пропонуючи взяти на себе усі витрати. «І ви навіть можете нічого не писати», — казали вони. Але, звичайно, ми почували б себе зобов’язаними, тому відмовилися від їхньої пропозиції. Є газети, що пристали б на неї (таких небагато), але наприкінці статті написали б, що готель, літак і т.д. оплачені Діснейворлдом, оскільки ми маленька газета і не можемо дозволити собі таких витрат, але це ніяк не вплинуло на статтю. А читач може вже сам судити — чи правда це. Наша газета була чиста, ми літали тільки за власний рахунок. Багато статей про подорожі приймається від фрі-ленс журналістів «Асоціацій пишучих про подорожі», при цьому журналіст дає письмове запевнення, що, готуючи статті, він не приймав нічого безплатно. В Америці багато журналістів не тільки не стануть їсти на фуршеті після прес-конференції, але навіть не вип’ють там склянку кока-коли. Бо де провести межу між тим, яка кількість спожитого зобов’язує, а яка — ні. І звичайно, вони не приймуть навіть найменший подарунок. В Україні це велика етична проблема журналістів — деякі з них не підуть на прес-конференцію, якщо не обіцяють фуршет. Є, звичайно, країни з подібними проблемами: у Японії і Нігерії, наприклад, замість фуршету журналіст отримує на прес-конференції конверт із грошима. У Японії це вже стало катастрофою, тому що суму потрібно постійно збільшувати. І, безсумнівно, ці журналісти напишуть хвалебні статті, тому що вони хочуть повернутися за наступним конвертом. Звичайно, ви можете заперечити мені, що у вас журналісти мало отримують, але я не думаю, що совість людини залежить від розміру її зарплати. Я вам розповім анекдот з цього приводу. «Чоловік знайомиться на вечірці з красивою жінкою і незабаром пропонує їй провести разом ніч в обмін на 1 млн. доларів. Вона радісно погоджується. «А може, ви погодитеся і за два долари?» — запитує чоловік. Жінка обурена: «Хто я така, що ви робите мені подібну пропозицію?!» — «Хто ви така, ми уже визначили, мадам, — відповідає чоловік. — Зараз ми просто визначаємося з ціною.»

— Оскільки ми з вами розмовляємо в період «касетного скандалу», ви могли б припустити, як розвивалися б події в США, якщо там сталося б подібне, і яку роль у них вiдiграла б преса?

Т.О’К.: — У США подібне сталося: у 1973 році «Уотергейт». Плівки, теж добуті не цілком законним шляхом... Оскільки сумнівів у тому, що плівки справжні, не було (вони записувалися за наказом президента), Ніксон пішов у відставку. Якби американські журналісти не були впевнені в дійсності факту записів, вони, звичайно, провели б власне журналістське розслідування, перевіряючи кожну деталь. Безсумнівно, у вашому випадку вони наводнили б Європу в пошуках майора Мельниченка, намагаючись, можливо, отримати плівки, встановити їхню дійсність; вони поговорили б з кожним, чиї голоси є на плівках і т.д. Вони шукали б факти, а не міркували на тему голослівно, бо якщо в тебе немає перевірених фактів, тоді краще не писати нічого.

Американські журналісти, на відміну від українських, здебільшого ніколи не стають на чиюсь сторону, тому що це не дозволяє служити всьому народу, а не окремим його представникам. А американський народ, у свою чергу, прекрасно знає, якою цінністю є для нього робота журналістів, і не сумнівається в тому, що американські журналісти віддані йому і охороняють демократію. А якщо когось з журналістів вбивають, втрачає суспільство в цілому, і воно, звичайно, не залишається байдужим і бездіяльним. Можливо, тому в США за останні 50 років було тільки кілька випадків насильницької загибелі журналістів.

Автор дякує за організаційну допомогу аташе з преси Посольства США в Україні пану Петру Савчину.