У чуже село, на чужих дітей
Але якби мені довелося писати про неї роман, я б почала, звичайно, з прологу . З того, що названо її на честь батькової сестри, яка пішла з життя надто молодою. На батьковому весіллі за звичаєм тітку Раїсу гойдали на кориті. У якийсь момент підпилі чоловіки завзято гойкнули сестру нареченого, аж вдарилася головою об стелю, а через півроку й померла. Батько дуже любив сестру, яку по-сільському називали просто Ронею або Ронькою, так кликав і свою дочку. Так у родині звуть її й досі. У зв’язку з чим траплялися смішні ситуації, коли до Раїси Іванівни як директора школи чи голови сільради приходили додому у справах люди, а мати на прохання її покликати простодушно відповідала: «Раїсу Іванівну вам? А, Роньку! То вона в садку, зараз покличу!»
Трагічна тітчина доля наче тяглася за нею по життю. Рано помер тато, сповна зазнала сирітської долі, і якби не допомога добрих людей, навряд чи закінчила б педучилище. Не було кому заступитися, і за направленням поїхала в далеке поліське село. А там — раннє заміжжя за простим сільським хлопцем, який працював їздовим у колгоспі, проте дуже гарно грав на баяні. А у 23 роки, коли тільки живи й радій, вона тяжко захворіла і її направили в онкодиспансер.
— Мама думала, що я нічого не розумію, а сама тихенько плакала. Я ж рахувала останні дні... Проте одна назва диспансеру налякала так, що я туди на лікування не пішла, пішла в іншу лікарню, зібрала всі сили і таки одужала...
Потім вона хворітиме ще не раз. Перенесе операції. Три рази братиме академвідпустки, навчаючись на факультеті журналістики Львівського університету.
А кілька років тому Раїса Іванівна стала безробітною: скоротили її посаду директора малокомплектної початкової школи. Рік просиділа вдома, вишила двадцять рушників — і відчула, що без роботи пропаде. У відділі освіти, зізнається, добре висповідали, бо ж при скороченні, знаючи її досвід і енергію, пропонували інші школи, а вона впиралася. Цього разу теж дали на вибір кілька шкіл. У селі Борочиче, де живе родина, вже мало що тримало.
— Син одружився, з’явилася внучка. А в нас — дві маленькі кімнатки. Навіть ліжечко дитяче поставити ніде. Кажу чоловікові: перейдемо до мами, там місця вистачає. Сказав, що зі своєї хати не піде. То пішла я.
А там і в Рачині опинилася. Місяць ходила пішки з Борочич до Горохова, де сідала на автобус до Рачина. Інколи ночувала в сестри в райцентрі. Почало рано темнішати і добрі люди в селі прийняли на квартиру, де півтора року в мирі і злагоді з ними й прожила, а минулого серпня відзначила своє 50-річчя.
***
І тут у романі мала б настати зав’язка .
— Чую, говорять у школі, що сестра Бондаруків одружується і вибирається з села. Оскільки старший брат, Андрій, навчається в училищі у Берестечку, то молодшого, Євгена, почали оформляти в інтернат. А він не хоче! Батьки ж їхні померли сім років тому. Родини близької немає. Чогось так мені ця розмова в душу запала. Подумала собі: а коли я до них на квартиру піду? Хто ж їм їсти варить?
У неділю й пішла. Хлопці не таїлися: розказали, що мають порося, на яке всі надії покладають, а на обід суп зварили. Синя пісна юшка з квасолі, без шматочка хліба в хаті, певно, її й доконала. Збігала додому (цебто на квартиру), принесла маргарину (бо й сама на той час смальцю не мала), зробила до супу зажарку... Дивилася, як їли, і в душі плакала. З’їздила на вихідні у Борочиче, привезла хліба: хлібину собі, хлібину їм. Ввечері зайшла: вже той хліб доїли. Ні крупи, ні борошна. Побілила Бондарукам хату. Купила фарби — пофарбувала. А з першого вересня пообіцяла до них перебратися.
— Пообіцяла, а сама мучуся. Вже й злякалася. Люди почали відмовляти, нащо воно тобі, як даси раду таким двом майже дорослим хлопцям? Жені ж — 16, а Андрієві у грудні 19 виповнилося. Та й не знала, як господарі мої подивляться: піти від них, коли нічим не образили, теж ніяково.
Так і тягла час у роздумах, вирішивши, врешті, нікуди не переселятися, доки Андрій сам не приїхав підводою: речі перевезти. Домовилися, що за постій вона гроші не платить, але варить їсти, пере...
***
До сюжету я б поставила епіграфом поетичний рядок, яким сама Раїса Іванівна характеризує себе як людину:
— «Колись були романтики, а тепер — ревматики». Не пам’ятаю, хто це сказав, але я, певно, романтиком залишилася!
Сказати, що в селі її вчинок вважали дивним, не сказати майже нічого. Сердяться й домашні. Найбільше заревнувала внучка, замучуючи запитаннями, кого бабуся більше любить: її чи вже Андрія з Женею? Чоловік і мати спочатку в один голос відмовляли: нащо тобі чужий клопіт? Проте на храмове свято, на Різдво вже приймали сиріт у себе. Син, який свою маму добре знає, до її вчинку одразу поставився толерантно: «Ну, наша мамка така — все б віддала!» А невістка, коли свекруха їде з Борочича в Рачин, харчами поділиться, повну сумку накладе.
— Оце в неї двадцять гривень позичила, — признається Раїса Іванівна. — Наталка (сестра Бондаруків) має приїхати, а в її дитини якраз рочок буде. Хочу торт спекти, прийняти треба, як слід.
Старшій з сиріт, Наталці, вже 23 роки, у неї і своїх двоє діток. Проте коли порося закололи, Раїса Іванівна послала Андрія до сестри зі свіжиною: четвертину віддав. Переконала, оскільки в домі він тепер господар, що й цукром за оброблені буряки з сестрою поділитися має.
Порося ж догледіла Раїса Іванівна: хлопці на навчанні. На городі покосила зілля, допомогла вибрати картоплю. Врожай невеликий, на посів не стане, то ж тримає, не споживає свою — у Борочичах мама городика вділила, мішків з чотири бульби «на Рачин» вже відклала. Часнику привезла, гірший їсти, кращий — на насіння буде. Нема буряків, моркви, капусти — іде й купує.
Завела квартирантка хлопцям і курей.
— Заробила курчат восени, коли їздила в Коритницю до сестриної свекрухи картоплю вибирати. Вона й каже: «Я тобі заплачу, бо чи марно ти в мене на полі цілий день землю дерла?» Від грошей ледь відкараскалася. А швагер ідею подав: «Маєте, мамо, пізніх курчат, квочка сама вивела, віддайте їх Раї!» Я в Рачин аж 13 курчаток привезла, восьмеро, правда, шуляк із собакою переїли, але ж п’ятеро є! — радіє.
Заробила і цукру два мішки.
— Андрій сердився, нащо той цукор, бо ж сам заробив чотири мішки. Але буряки — біля хати, як не зробити і не заробити? Кажу йому: будуть вам гроші потрібні — я свій цукор продам, а не твій! Своїм сам розпорядишся.
Андрій не допоміг їй вирвати жодного бурячка. Хоч сподівалася... Про поміч не просила: хлопець дорослий, сам повинен здогадатися. А чужу дитину як заставляти? Тепер та ситуація пригадується з гумором.
— Прийшла в обід зі школи, Андрій лежить, музику слухає. Я з образи і їсти вже не готувала, а зразу на поле пішла. Приходжу ввечері, він картоплі насмажив і мене припрошує їсти. «Дякую, — кажу, — я сита». Але вантажити буряки вже допоміг!
Так само промовчала, коли, отримавши пенсію за себе і брата (а це біля сотні гривень), Андрій «на хазяйство» виділив тільки 7 гривень. Навіть враховуючи ті гроші, які б Раїса Іванівна заплатила за постій, цього замало. Настала скрута, використала гроші, які відклала собі на паливо. На пилорамі ж обрізків випросила. Шкільний кочегар, провівши газ, віддав сиротам свої дрова — місяць безплатно, вважай, палили. Трохи дров хлопці і самі з друзями заготовили.
— Я завжди викручуся. А він, знаю, на рушницю гроші збирає. Дуже вже любить полювання, мисливці Андрія охоче за погонича беруть. Одного разу навіть зайця дали. Велика була зайчиха! Я всю йому в училище стушкувала.
Найбільший клопіт — що дати хлопцеві у Берестечко. Восени КСП виділив сиротам центнер зерна безплатно, Андрій змолов, ще трохи борошна було. У духовці хліб пече. То голубців зробить, то капусти натушкує, то вареників, то пиріжків лінивих... Але з порожньою сумкою з дому ніколи не їде.
— Я тільки одне кажу: будеш пропускати заняття (пропускав же тижнями. — Авт. ), з училища виженуть — пропадеш! Пенсію за батьків знімуть, а доходів же ніяких, і як виживеш?
***
Яка ж цієї історії мораль ?
— Люди кажуть: думаєш, тобі подякують? А я згадую біблійну оповідь, що Христос чудеса творив — і йому один із десяти дякував. А я, проста смертна, маю для себе більше вимагати? Ще маю думати, чи дитина мені подякує?..
Як натура романтична, Раїса Іванівна і поетичні рядки з цього приводу може пригадати: «Да будет жизнь твоя для всех других отрадой. Дари себя другим, как гроздья винограда. Но если нет в тебе такой большой души, то маленькая пусть сияет, как лампада...»
Дуже хороші в сиріт сусіди. Лиси часто молоко дають, сметану.
— Колись послала Андрія з 5 гривнями. Кажу: без грошей вже і не бери! Приносить і сміється: дали здачу. Ті самі 5 гривень виймає...
Маслечки хлібом і молоком діляться. Хоч своїх дев’ятеро душ сім’ї: п’ятеро дітей, господарі, брат господаря і бабця. Морози, теж сім’я багатодітна, але чим можуть, тим і допоможуть.
***
То що, буде в цій історії щасливий кінець ? Чи довго витримає Раїса Іванівна студентсько-спартанський власний побут? У її кімнатці стіл — від подруги, колишньої завідувачки Будинком культури з Борочич Раїси Лащук. Ліжко привезла аж із Яворова землячка Надія Михальчук. Сестра дала матрац, килим — секретар сільради з Цегова Надія Лащук, інша подруга електродуховку «переказала»... Бо з дому до мами Раїса Іванівна забрала тільки свої речі і дві шафи з книжками.
— Казав чоловік, що як з чемоданом прийшла, так і пішла. Але ніколи ні до кого позичати не ходила, всі до мене!
Натура не просто романтична, а й лірична, вона грає на скрипці, пише вірші, на які самодіяльні митці в Мар’янівці, Борочичі склали чимало пісень. Вже й про Рачин пісню написала і її співали на десятиріччі місцевої школи:
«Там, де бере початок Луга, де у високих травах береги, мої там батько, ненька, друзі, моє село, мій Рачин дорогий... Рачин — колиско моя, Рачин — мов спів солов’я, Рачин — ти щастя моє!..»
— Я останній рядок інколи співаю так: «Рачин — нещастя моє!» — зі сміхом додає Раїса Іванівна, яку ніколи, здається, не полишає оптимізм, хоча доводиться їй нелегко. Колись в одному зі своїх «примітивних», як самокритично каже Раїса Іванівна, віршів вона написала такі рядки — з іншого приводу, але ж такі влучні для багатьох життєвих ситуацій, в яких опиняється людина в чужому краю:
«... А з-за тинів зорять людські плетухи. Якби не ми, вони б з нудьги померли. І вже несуть в кінець села щодуху «новини» свіжі в чорних своїх жерлах. Їм не збагнути почуття високі. Готові все вони облити брудом. У них серця холодні і жорстокі. Але, на жаль, іще й такі є люди!»
Поки ж що епізод виписується так.
— Дуже тягне до сім’ї... Внучка цього року має йти до першого класу, а якщо працюватиму в Рачині, не побачу, як вона піде до школи. І хлопців хочеться підтримати, доки самі на ноги стануть...
Недавно ж у сирітському домі знову закінчилося паливо. Поїхавши у Борочичі, Раїса Іванівна повернулася в Рачин підводою разом зі своїм чоловіком: привезли вже нарубані дрова. Андрій з Берестечка привіз різного насіння і, що зовсім несподівано, квартирантці-опікунці — шоколадку.
— Вже без мене, певно, обсієтеся! — сказала вона.
— А ви ж обіцяли, що ще мене одружите і весілля справите! — відповів Андрій.
