У нашої столиці — неймовірні легені

Насолода від тиші в сучасному світі — явище гурманське: зустрінеш її нечасто, та й цінують її не всі. Адже тиша провокує на запитання та змушує залишатися наодинці з самим собою. В Києві — місті можливостей та неймовірної енергії молодих розумів — очна ставка із власним «я» практично неможлива, адже постійний рух не вітає самітників. Як і кожна столиця, місто змушене скорятися часові: скляні хмарочоси, автомобільні затори та звичка плисти за течією. Та достатньо прочитати між рядків, щоб зрозуміти, що неформальний Київ ховається в застиглих у часі двориках між будинками, у шпаринах між бруківкою після дощу чи на вицвілих дахах Андріївського узвозу.

У нашої столиці неймовірні легені, адже маємо два ботанічні сади. Саме в Національному ботанічному саду ім. Миколи Гришка нещодавно «блукали» учасники Літньої школи журналістики «Дня». Інтелектуальна прогулянка з екскурсоводом Ганною ВЕРГУН стала для майбутніх журналістів оазою бажаної тиші та нагадала, що розуміння всіх процесів походить від усвідомлення своєї спорідненості з природою.

В часи, коли ми ледве діставали до магазинного прилавку, високі дерева здавалися нам велетнями, які оберігали наш спокій. У ботанічному саду вони досі не втратили цього статусу: потрібно задерти голову, щоб привітатись із їхньою верхівкою. Ці дерева бачили, як змінювалися три покоління людей, вік деяких із них — 65, а то й 75 років. Першим, хто дізнається про щоденний схід сонця, є дерево дугласія, знайдене вченими Девідом Дагласом та Арчебальтом Мендесом. Це — третій за висотою рекордсмен у світі серед дерев.

У дитинстві ми часто мріяли знайти землю, загублену в часі та просторі. У цьому ботанічному саду і справді можна потрапити в такі «часові дірки», вийшовши з яких, не знатимеш, де ти. Тоді потрібно лише слухати голос лісу, який промовляє без упину. Ялівець просить вдихнути його аромат, щоб полегшити дихання, а якщо пощастить, то розповість, як із його шишок-ягідок зробити смачні прянощі. В Америці ялівець називають «олівцевим деревом». У цій країні з нього роблять олівці, які при підточуванні розливають приємний аромат. Дерево евкомія відчайдушно проситиме знову звернути на нього увагу, адже за часів СРСР науковці сподівались, що із речовини, яку містять листки цього дерева, можна створити гуму. Проте виробництво було надзвичайно затратним, тому винахідники змушені були відмовитись від цієї затії. Неподалік від решти стоїть «чорне дерево» — улюбленець Катерини Медичі, славнозвісної «королеви отрут». Своїм ворогам вона подавала вино у кубках, зроблених із цього дерева, яке також має назву тис. Людина, котра випила вина з такого «бокалу», помирала у тяжких муках, а все завдяки речовині, яка блокувала роботу серцевого м’яза. Вочевидь, тому тис прийнято вважати символом трауру. Та українці знайшли йому своє застосування: спеціально вимочена, на Закарпатті ця деревина використовувалася при лікуванні від туберкульозу та холери.

Нам, сучасним глобалістам, які звикли частіше їздити на ескалаторах, ніж ходити сходами, буває важко усвідомлювати, що будинки колись всуціль будували з дерева. Популярною свого часу була деревина модрини. До свого резюме вона може записати, наприклад, плавання у морі в складі російського флоту царя Петра І, який будував із модрини свої кораблі. Це дерево бачило багато кохання, адже вся Венеція стоїть на дамбах, які можуть не гнити у воді — уявіть собі — півтисячоліття. У Польщі більшість старих будинків досі існують завдяки каркасам із модрини.

Ботанічний сад — місце, де сховалася казка. Здається, що по ліанах ще вчора ліз у краї велетнів Джек із англійської казки «Джек та бобове дерево», а неподалік у розарії андерсенівська Герда плакала за Каєм, впиваючись зачарованими трояндами. Трохи ближче до головного входу простягнулись височезні кущі — такі, які були у Джоан Роулінг: гляди ж, у глибині цих зелених стін зустрінеш Гаррі Поттера, а то й уполюєш завітний Кубок вогню. Мимохідь може здатися, що десь поруч пробігатиме Аліса Льюїса Керрола, тож незчуєшся, як у наступну хвилину можеш заблукати у лабіринтах із рослин та хащів. А в ділянці «зелений кабінет» ховає від світу своїх відвідувачів граб звичайний. «Навіть взимку його покручені гілочки створюють враження таємничості, адже цей ботанічний сад був створений таким чином, щоб хвилювати власних гостей цілий рік», — запевняє екскурсовод пані Ганна. Поряд розпростерлись деревні ліани з ділянки «витких рослин». Дуже щільно посаджені, вони обгортають стіни та створюють непрохідний мур, не займаючи при цьому багато місця. Чимало ландшафтників облюбували собі цю рослину ще у Середньовіччі — до прикладу, у Львові, де багато вузьких вуличок, «зелені архітектори» створювали цілі каскади з цих витких рослин.

Ботанічний сад — місце зустрічі материків. Тут поряд на різних тематичних ділянках росте флора з Далекого Сходу, Середньої Азії, Америки, Алтаю, степової зони України, Карпат і багатьох інших місцевостей. Такі, здавалося б, звичні та традиційні для нашої країни квіти насправді могли примандрувати до нас із інших країн. До прикладу, оспівані українські чорнобривці насправді походять із спекотної Мексики, там росте до 50 видів цієї квітки. Українські мальви, хоч як не прикро, нагадують собою бур’ян, красиві ж — завітали до нас із Азії. Верба — це також частково привезене дерево. А от облюбована росіянами береза насправді є нашою, в Україні росте аж дев’ять видів цього дерева. Цікаво, що всі рослини в ботанічному саду, як справжні громадяни України, також мають свої паспорти. Перед тим, як ввезти щось у країну чи посадити в землю, науковці перевіряють і досліджують нові зразки. У Європі практика такого детального «медогляду» рослин набуває все більшої популярності. Правило про те, що кількість не завжди означає якість, є постійним показником, який враховують працівники саду.

Окрасою та насолодою для людського ока завжди залишатиметься колекція квітів-однорічників. У саду ім. М. Гришка вона росте на ділянці «пори року». Проте мало хто з гостей знає, що за кожну квітку потрібно дякувати окремо. Адже така кольорова та пахуча краса насправді потребує не тільки свідомих жертв, але й чимало витраченого часу. «За такими рослинами важко доглядати, адже потрібно спершу зібрати насіння, обробити його, просіяти навесні, проростити розсаду, поливати рослину, потім висадити у відкритий ѓрунт — і все це заради одного цвітіння, але неймовірно красивого та кольорового», — пояснює пані Ганна.

Попри квіткову симфонію, яка безупинно звучить у саду, його працівники мають протистояти багатьом викликам, які кидає їм сучасний бюрократичний світ. Хоч із дня відкриття ботанічний сад ім. М. Гришка не зменшився у своїх розмірах, і сьогодні його територія охоплює більше ста гектарів землі, демографічна гнучкість Києва таки має межі, і знаходяться люди, котрі зазіхають на головного озеленювача столиці. Пані Ганні, яка працює в ботанічному саду вже шостий рік, добре відомо про такі негаразди. Ось як вона розповідає про це:

«Земля у сусідньому районі, який все частіше обирають для своїх заміських будиночків заможні люди, дуже дорога. А якщо брати до уваги, що коштів, які виділяє НАН України на утримування саду, дуже мало, то такі надходження виявились би дуже доречними. Проте маю надію, що ми зможемо протистояти таким акціям, адже якщо почне хтось один, процес уже не можна буде зупинити». Щоб усе ж таки розвивати своє дітище, всі 350 працівників саду трудяться не покладаючи рук. Доводиться залучати і спонсорів, а останніми роками на території головного творіння Миколи Гришка ще й почали проводити різні мистецькі заходи, як-от нещодавній Перший міжнародний фестиваль сучасної скульптури. Такі акції доводять, що сьогодні принципи універсалізму проникають у всі сфери людської діяльності. Самі ж працівники саду радіють такій ініціативі, адже своє місце роботи вони вважають не просто науковою ділянкою, а й полем для творчих пошуків. У парку свого часу творили всесвітні шедеври Володимир Сосюра, Максим Рильський, наспівував пісень натхнений зеленою красою Іван Козловський... Та, мабуть, найвірнішими «жителями» саду є цілі сузір’я молодих художників, на полотнах яких застигає квіткова душа. Один із таких відвідувачів під час весняного цвітіння бузку нарахував аж сто відтінків зеленого кольору в цьому квітковому міні-всесвіті. Хіба ж це не прекрасно?

Попри те, що світ сьогодні рухається шаленими темпами, все ж таки у людей залишаються певні сакральні інститути. Однією з таких вічних скарбниць людської волі завжди залишатиметься природа та Національний ботанічний сад імені Миколи Гришка зокрема. Тож матимемо надію, що жодній із сучасних реальностей не вдасться зруйнувати пороги цієї воістину дивовижної домівки людської свідомості.