У передчутті...

«Віктор Цой жив!» — написано на зруйнованій цегляній будівлі. Всередині іншої руїни — плакат-календар із напівфантастичним білим конем. «Я в год свой необыкновенный несу удачу всей вселенной!» — певно, господарям кінь приніс-таки щастя, і вони вижили.  

«Сталкерська» зона прифронтових міст має особливу магію. Тут панує ні з чим не зрівнянна атмосфера і, хоч як це дивно, спокій. Дорога нещадно посічена вирвами, в машині почуваєшся немов у центрифузі, проте пристібатися не можна, щоби у разі обстрілу мати можливість евакуюватися максимально швидко, — правила безпеки в зоні дещо інакші, ніж на «великій землі». «Це «Гради» працювали?» — наївно запитую досвідчених супутників. «Ні, ти що, вони такі по життю!» Так виглядає регіон, що «годує» всю Україну. І це — страшно.

Із крайньої вогневої точки Станиці Луганської ворожий блокпост видно неозброєним оком. А якщо в бінокль — то можна розгледіти вирази облич місцевих «ополченців». Їхній пост називається «Ігор» — через те, що поряд відповідний пам’ятник князю Київської Русі. Попри те що військовий люд часом брутальний та геть позбавлений сентиментів, усі пильнують, щоби під час обстрілів бува не зачепити Ігоря.  

А от іншому монументові пощастило менше — на центральній площі міста лежить повалений і зажурений «вождь пролетаріату». Під написом «цими людьми пишається район» порожньо, вочевидь, тут уже давно ніхто ніким не пишається.

ПРИМАРНЕ «ЗАВТРА» І РЕАЛЬНЕ СЬОГОДНІ

Вулиці Станиці Луганської порожні. Широкі, просторі проспекти й бульвари, де зустріч із людиною — рідкість. Та й то найімовірніше це буде військовий. 17-та танкова, батальйон «Львів», рота Кульчицького тощо. 

Чимало будинків розтрощені вщент, деякі ж посічені «Градами» й мінометами лише частково. Місця розривів трапляються і посеред дороги, всюди — осколки мін та рештки снарядів «Градів». Чимало домів «пало своєю смертю» — занапащені, поїдені часом хати нарешті можуть не соромитися на тлі загальної руїни.

ЧИМАЛО БУДИНКІВ РОЗТРОЩЕНІ ВЩЕНТ, ДЕЯКІ Ж ПОСІЧЕНІ «ГРАДАМИ» Й МІНОМЕТАМИ ЛИШЕ ЧАСТКОВО. Є Й ТАКІ, ЩО «ПАЛИ СВОЄЮ СМЕРТЮ» — ЗАНАПАЩЕНІ, ПОЇДЕНІ ЧАСОМ ХАТИ НАРЕШТІ МОЖУТЬ НЕ СОРОМИТИСЯ НА ТЛІ ЗАГАЛЬНОЇ РУЇНИ

В одній із хат після обстрілу вціліла лише одна кімната. Там живуть лежача бабуся та її син, схильний до зловживання спиртним. «Госпітальєри» — медичний підрозділ ДУКу, що також тривалий час ніс варту в Станиці, домовилися із будинком для людей похилого віку, щоб ті прийняли бабусю. Вмовили своєю чергою і її. Заходимо до хати — повітря важке, хоч ріж ножем, сморід нестерпний. Проте обличчя жінки на диво спокійне та шляхетне. Вона заявляє, що нікуди не поїде, — хто ж доглядатиме сина, він же ж тоді геть скотиться. Про примарне «завтра» чи зиму, в яку доведеться входити з єдиною цілою кімнатою, просто не йдеться. У зоні є лише один вимір: «тут і тепер». Бо «завтра» може просто не бути — ні для кого.

СРІБНИЙ МЕДАЛЬЙОН ДЛЯ ЛІКАРЯ

Коли немає бойових дій, добровольці-медики надають допомогу цивільному населенню, незалежно від політичних поглядів пацієнтів, часом — неприховано антиукраїнських. Місцевого населення лишилося так небагато, що військові і цивільні давно знають одне одного по іменах. «Дядь Сєрьожа!..» — так звертається на вулиці хлопчик років шести до суворого командира танкової бригади. 

Медики возять малюків, що залишилися, до сусіднього міста на навчання — тутешня школа не функціонує давно, та й дітей можна перелічити на пальцях.

КРАСНОМОВНО. ОДНА З ВУЛИЦЬ У СТАНИЦІ ЛУГАНСЬКІЙ МАЄ НАЗВУ «МОСКВА — ДОНБАС»

Літня жінка, росіянка за походженням, типова представниця старої російської інтелігенції, підтримує Україну від самого початку війни. Вона не вірить телебаченню (яке тут виключно російське) та не боїться «Градів» — каже, що до останнього буде тут і допомагатиме по можливості бійцям. Лікарці, що допомагає їй, вона дарує срібний медальйон.

«Ви ж все одно правди не напишете!» — з викликом говорить інша мешканка міста, побачивши, що я знімаю чергову руїну.

РОЗКРАЯНІ РОДИНИ, ОБІРВАНІ ЗВ’ЯЗКИ...

Тих, хто підтримує Україну, в місті меншість, але їхня добра воля на порядок відчутніша за пасивну ненависть тих, хто чекає на «визволителів з-за поребрика». На стовпах нанесені фарбою синьо-жовті прапори, проте якщо придивитися, стає видно, що вони намальовані поверх триколорів (а подекуди прапор РФ забули замалювати) — місто символічно «перефарбувалося» з приходом «нової влади» і причаїлося в очікуванні можливих подальших змін. Через близькість кордону, майже всі родини розкраяні по різних таборах. Приміром, один із військових, тричі побувавши в полоні (розповідають начебто сеператисти ставляться до полонених поблажливіше, коли виявляється, що ті — уродженці Донбасу, мовляв, «дурні, але свої»), тому лишився воювати на іншому боці. І сталося так, що на блокпості йому довелося обшукувати автівку вже колишніх свояків. «Куме, що ж ти робиш, я ж хрестив твого сина!.. — обурився водій. — Що ти сподіваєшся в нас знайти, ти ж добре знаєш, хто ми і куди їдемо?!» Такі історії чуєш ледь не на кожному кроці. У багатьох родичі чи друзі в Росії, обірвані зв’язки болять і кровоточать.

МІСТО ЖИВЕ ПЕРЕДЧУТТЯМ ШТУРМУ. АЛЕ ЗАЛИЗУЄ РАНИ І ТЯГНЕТЬСЯ ДО ЖИТТЯ

Прикметно, що військові відкриті до спілкування і розмовляють зі своїми ідеологічними супротивниками. Кажуть, що з тими, хто ненавидить люто і неприховано, говорити простіше. Один із вояків під час затишшя щотижня ходив до ворожого блокпосту, піднімаючи здалеку автомата на знак мирних намірів, та годинами говорив із «ЛНР-івцями», намагаючись їм донести свою правду. Безрезультатно, як він сам зізнався.

Містом бігають зграї скалічених псів — побічний ефект війни, на який мало зважають. Вони носять у своїх лапах осколки чи кулі, медики лікують їх та навчають знову довіряти людям. А також — сторчголов пірнати у бліндажі чи підвали перед початком обстрілу. Цю науку тут засвоїли всі.

КОЛИ ЖИТТЯ ПЕРЕМАГАЄ

Місто живе передчуттям штурму. Якщо Станицю не зрівняють із землею, як Піски, проте займуть терористи, то проукраїнські налаштованим мешканцям буде непереливки. Вже зараз на них строчать доноси сусіди та надходять погрози «з того боку». Їхні будинки або будуть спалені земляками, або ж стануть першими мішенями під час артобстрілу — координати інакомислячих ворог давно має.     

І, попри все, на тлі суцільної руїни та передчуття активних бойових дій, з весною люди згрібають тогорічне листя, білять бордюри та розрихлюють землю. Місто зализує рани і тягнеться до життя. Не лякаючись вогню, розкриваються перші тюльпани. «Це вам!» — несподівано дарує мені один із них маленький хлопчик на вулиці. Що буде завтра і чи буде «завтра» взагалі — неясно. Проте поки що на фронті явно перемагає життя.