У списку очікування

Едуард Соколов, пацієнт який усі ці роки живе з пересадженим серцем, почувається чудово. За ці десять років він виховав доньку та дочекався онуків. Історія Едуарда — один із небагатьох прикладів вдалої трансплантації серця. Всього в Україні їх було проведено шість: чотири зроблено в Києві та дві — у Миколаєві. Це невелика частина необхідних операцій: сьогодні близько тисячі українців потребують пересадки серця. Заступник  міністра охорони здоров’я Олександр Толстанов пояснює: «Рівень підготовки наших лікарів на сьогодні відповідає тим стандартам, які дозволяють проводити абсолютно всі маніпуляції та дії, необхідні для впровадження трансплантації. Але в нас, на жаль, є проблеми з існуючою законодавчою базою».

На сьогоднішній день процедура очікування донорських органів досить довга. Якщо для пацієнта використані усі можливі методи лікування і вони не допомогли, то він стає у чергу...

«Серед пацієнтів, які очікують пересадки серця, дуже низький рівень виживання, — розповідає директор Київського міського центру серця Борис ТОДУРОВ, — Після того, як їх поставили на лист очікування, вони проживають в середньому три-шість місяців, а потім помирають, не дочекавшись донорського серця».

Найскладніше під час пошуку донорського органу  — перемогти правову систему. Закон «Про трансплантацію органів» був прийнятий в Україні в 1999 році й передбачає презумпцію незгоди. Тобто для того, щоб взяти орган у людини, після офіційного підтвердження смерті її мозку, необхідний письмовий дозвіл її найближчих родичів, що на практиці досить складно, розповідає Борис Тодуров: «По-перше, родичам загиблого необхідно заповнити багато документів, що технічно майже неможливо виконати. Також, це не надто гуманно. Уявіть собі ситуацію. Мати щойно втратила молодого сина, він потрапив під машину чи розбився на мотоциклі. Буквально через годину ми повинні запитати у неї  дозвіл на забір його серця після того, як сталася травма голови, не сумісна з життям. Для заповнення паперів потрібен паспорт, прописка, треба, щоб мати привезла це все з собою і написала згоду від руки. Також буває, що один родич згоден, а інший — ні. До прикладу мати дала згоду і вже заповнила папери, а тут приїжджає брат і виступає проти. Звісно, бували випадки, коли родичі погоджувалися одразу, бо бачили, що травма не сумісна з життям, але це рідкість».

На сьогоднішній день у Верховній Раді зареєстрований законопроект, який має на меті внесення змін до чинного закону «Про трансплантацію». Після його прийняття усім згодним  стати після смерті донорами органів ставитимуть спеціальний штамп в паспорті та на водійських правах. В листопаді минулого року суспільство і медіа простір відчутно сколихнула новина про те, що Міністерство охорони здоров’я України підготувало і подало на розгляд профільного комітету парламенту законопроект, який пропонує змінити презумпцію незгоди трансплантації органів після смерті, що діє зараз, на презумпцію згоди, сколихнула громадськість. Градус дискусій зашкалював, але переважні настрої у суспільстві можна було окреслити як опозиційні до ідеї ввести презумпцію згоди на донорство. (детальніше про це — у статті Марії Семенченко «Про відповідальність і черги «за життям» у «Дні» №221 від 4 грудня 2012 року). Рік минув, а проблема нестачі донорських органів залишається вкрай гострою. Українці змушені роками стояти у черзі, або шукати кошти для операції за кордоном (детальніше про це — у матеріалі Марії Семенченко «Лікування, що має початок і не має кінця» у «Дні» №232 за 19 грудня 2012 року).

«Такий закон вже існує в наших найближчих сусідів — в Росії і Білорусії, — і він успішно працює, — розповідає пан Тодуров. — Сьогодні десятки наших пацієнтів їдуть в Білорусь пересаджувати нирки, печінку, серце, розвиваючи при цьому медицину іншої країни, вливаючи туди десятки тисяч доларів. Досвід цих держав показує,  що після зникнення дефіциту органів, зникає увесь кримінальний елемент, який може бути присутній в трансплантології, так званий чорний ринок. Звісно, не всі люди дають прижиттєву згоду на забір їхніх органів після смерті, але в такому випадку, в разі виникнення необхідності трансплантації для них самих, вони опиняються в самому кінці списку. Принцип простий: ти щось отримуєш, якщо готовий щось віддавати».

На сьогоднішній день далеко не усі медичні заклади в Україні мають право робити операції з трансплантації. В МОЗ існує список лікарень, які, зважаючи на технічне оснащення та підготовку персоналу, в змозі провести подібні операції. По Україні їх набереться не більше 20, але реально цим займаються менше половини з них.

В середньому люди з пересадженим серцем живуть близько 12 років. В рідкісних випадках — 20—26 років. Для тривалості життя існує багато факторів, зокрема, вагому роль має спосіб життя та соціальний статус. Едуард Соколов сподівається, що теж зможе стати одним із рекордсменів за тривалістю життя з донорським серцем. А для усіх українців, які можуть зіткнутися з такою проблемою, пан Едуард написав книгу «Сповідь людини з пересадженим серцем», в якій описав власне життя після пересадки, свою реабілітацію, навів розроблені ним комплекси вправ. За браком фінансування видати книгу не вдалося, але Едуард Соколов виклав її в Інтернет, щоб люди з такими ж проблемами могли почерпнути з неї щось корисне для себе.