У ЗАТIНКУ ВЕЛИКОЇ ОДИНИЦI

ЛІТЕРАТУРА

ПРОЗРІННЯ РОКУ

Коли понад 83% членів Шевченківського комітету віддали свої голоси на користь «Щоденного жезлу» Євгена Пашковського, подивуванню багатьох не було меж. Водночас численні голоси, ще до оголошення результату, прогнозували перемогу саме цього письменника в конкурсі найпрестижнішої національної літературної премії. Кажуть, що не останню роль у вирішенні питання, кого ж коронувати, зіграв Павло Загребельний. Як би там не було, перемога Пашковського засвідчила вихід нашої літератури на якісно новий щабель. Тут напевне маємо класичний випадок творчого осяяння, недоступний моментальному розумінню й осягненню читацькими масами, як не було прижиттєво визнано творчість багатьох великих письменників та композиторів. Завдяки творчості письменника, сучасна українська література відійшла від плаксивої описовості до осмислення внутрішнього підтексту явищ. Наразі маємо зовсім нетрадиційний випадок, коли держава — в особі комітету — гідно відзначила людину, випередивши масовий успіх, який по багатьом причинам загальмовується та віддаляється в часі.

«ЗІВ’ЯЛЕ ЛИСТЯ» РОКУ

Геній Франка підказує не тільки назву цієї сумної номінації, а й змушує втиснути в її безмежні рамки головну навкололітературну подію: III з’їзд Національної Спілки письменників України. Свого часу, ніби оговтавшись від шалу радянських ідеологем, письменники Х республіканський з’їзд перехрестили у I Український. Формальна відмова від минулого, однак, мало що змінила в умах творців літератури. Ситуація дзеркально повторила аналогічний рух у політичному житті, коли зі здобуттям незалежності в старих кабінетах і далі продовжували сидіти старі люди під виправленими вивісками. Не була проведена ані люстрація, ані відповідна переатестація, що дозволяє й досі невідомо що робити десяткам сотень людей під вивіскою НСПУ. Разом з обранням нового голови (В. Яворівський), національна спілка й досьогодні є прихистком оспівувачів тоталітаризму та його чільних провідників. В політології таке явище означують терміном «незакінчена революція». Хоча, придивившись ретельніше, можна поставити питання й про її початок, адже між кардинальними змінами і побутовим пристосуванством різниця все-таки є. Є й натяки на регенерацію «зів’ялого листя»: принаймні, припинена тиха роздача за безцінь майна спілки.

СИМПТОМ РОКУ

Проведення VIII Форуму видавців у Львові засвідчило кілька давно визріваючих тенденцій. З одного боку, акція, безсумнівно, й надалі продовжує тримати чільні позиції на не дуже густо засіяному полі національного книгарства. Зрештою, причини цього можна віднайти у відсутності пристойної конкуренції; а та, що є, виглядає настільки смішно й недоречно, що сама згадка про неї видається недоречною. З іншого — Форум поступово втрачає ті риси, які є домінуючими в означеннях понять стилю й концептуальності. Він і надалі залишається подією, у самому позитивному значенні цього слова. Але щодалі більше його проведення сприймають, як елементарну можливість купити книжку. Просто купити — як це робиться у будь-якій книжковій лавці. Щодалі більше говорять про те, що у Палаці мистецтв затісно й задушно. Здається, організатори опинилися перед патовою ситуацією, коли досягнувши своїх намірів (популярності, розголосу, визнання), їхня ідея раптом спрофанувалася тими, для кого все це робилося. Форум видавців набуває рис книжкового базару. І вихід iз цього, насправді, знайти не так і просто. Зрештою, «пересічному читачеві» від цього не холодно, не жарко — кінцева мета книговидання досягається, бо видавець продає, а читач купує. Можливо, власне «форум» починає ховатися за відвідувачами, переходячи на якийсь інший рівень, де самоорганізація визначає плин подій. А можливо, просто треба розділити ці два поняття — базару залишити базарне, а форуму — форумове.

МЕМУАРИ РОКУ

У лютому у видавництві «Золоті літаври» вийшла унікальна за емоційною проникливістю книга спогадів «Монолог перед обличчям сина», написана батьком відомого українського композитора Михайлом Івасюком. В її основу покладено щоденник, який вів письменник протягом усього свого життя. Читачі дізналися про Володимира з перших його днів. Як раділи народженню первістка його батьки, як через недбалість медсестри ледве не осліпло немовля. Про шкільні та студентські роки Володі, про його перші успіхи в музиці, про те, як народжувалися його пісні, про друзів і недругів композитора. Особливо важко читати про фатальний день 24 квітня 1979 року — час трагічного зникнення Володимира. А також про те, як батьки пережили смерть сина й про десятиріччя забуття маестро. Це видання вийшло без купюр, ретуші та цензурних ножиць, до яких був схильний перший варіант, опублікований у 1991 році.

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

«ПОРТРЕТ» РОКУ

Стару запилюжену тріщину ментально-соціальної розколотості українців хоча й не зацементовано, але, принаймнi, залито воском — в обігу з’явилася купюра достоїнством 200 гривень. Неймовірність факту полягає не у збільшенні державою готівки, а у тому, що найбільша банкнота прикрашена зображенням жінки — Лесі Українки. Над шанованими вусачами й бородачами верх таки взяла Вона. Як і личило б справжнім лицарям, ми чемно поступилися Їй місцем. Ми боїмося зробити це у Верховній Раді, Кабінеті Міністрів, Адміністрації Президента… Прагнемо й надалі нав’язувати штучний комплекс «слабкості», забуваючи, що в Україні завжди «Як тато скажуть, так по-маминому й буде». Усвідомлення своєї відмінності (статевої, расової, вікової і т. iн.) повсюдно штовхає на підсвідому боротьбу. Вперта патріархальність догматично боїться здавати свої позиції, але щойно перед десятиріччям Незалежності, сором’язливо оприлюднила припорошену банківським пилом правду. Залишається тільки підняти рівень економіки так, щоб звичайний українець отримував, ну, хоча б невеличкий стосик таких купюр, помилувався національним генієм та відчув власну гідність.

ДУХОВНЕ ЖИТТЯ

ВІЗИТ РОКУ

Одна з номінацій, де не треба довго розмірковувати та сумніватися: візитом, безумовно, визнано історичний приїзд Івана Павла II в Україну. Вперше за всі часи існування церкви, нога Святішого Отця ступила на нашу землю. Його голос промовив до українців питомою мовою народу, закликаючи до єднання, поваги та взаєморозуміння: «Треба, щоб рід людський доходив до єдності через багатогранність, щоб учився бути єдиною Церквою у плюралізмі форм мислення й діяльності, культур і цивілізацій». Він не говорив про псевдоканонічність, зумовлену політичними чинниками, — натомість закликав до миру, явив приклад найвищої культури та толерантності. Незважаючи на боягузливе державне акцентування — запрошувався не Глава Церкви, а глава держави Ватикан — був гідно зустрітий українськими віруючими. Не дивлячись на традиційні «доброзичливі» сусідські застереження про нові розколи й неспокій, вiзит приніс радість у серця та зміцнив у вірі силу-силенну людей. Діяльність Івана Павла II по праву вважається однією з найплідніших на цій посаді. Велика справедливість полягає в тому, що Україна таки потрапила у той широкий список країн, які відвідав понтифік. Його відвідини відбулися в часи непростої внутрішньополітичної ситуації, але засвідчили розуміння труднощів та підтримку в їх подоланні. Візит Івана Пала II був першим реальним кроком на шляху духовного відродження та єднання.

КIНО

ДЕБЮТ РОКУ

Власне, з цим пунктом нашого рейтингу визначитися було найлегше. Довгоочікувана прем’єра фільму «Мийники автомобілів» Володимира Тихого на останньому кінофестивалі «Молодість» стала для багатьох справжнім знаком надії. Адже це був перший повний метр, знятий молодим режисером, за багато років. В умовах, коли і кіновиробництво, і прокат лежать у руїнах, коли навіть заслужені майстри приречені на простій чи, як вчитель того ж Тихого В’ячеслав Кріштофович, знімають серіали, такий дебют — майже диво. Причому, що важливо, «Мийники» (див. фото) зроблені у сучасних українських реаліях, звернені до молодшого кола аудиторії. Тобто виступ Тихого, як повноформатного постановника, це, певним чином, є й дебютюм його покоління взагалі.

НАДІЯ РОКУ

Це, безумовно, перемога молодого київського режисера Тараса Томенка у позаконкурсній Панорамі Берлінського кінофестивалю. Десятихвилинний фільм «Тир», зроблений практично без коштів студентом кінофакультету Київського театрального інституту, настільки вразив ареопаг Берлінале, що призовий грант — стажування у Нью-Йоркській кіноакадемії — віддали українському студенту. Ця подія дає справжню надію всім початківцям — колегам Тараса. Історія «Тиру» — яскрава ілюстрація того, як можна діяти й перемагати всупереч обставинам: спочатку знімати, незважаючи на абсолютне безгрошів’я, рік добиватися потрібного результату, потім бути прийнятим у багнети всіма існуючими у Києві кінематографічними структурами і, нарешті, явочним порядком вписавшись у позаконкурсну програму, перемогти на європейському кінофорумі класу «А». Зараз Томенко, вигравши президентський грант, має намір знімати новий фільм. Грошей від Міністерства культури немає вже більш ніж півроку...

МАЙСТЕР-КЛАС

Цього ж року в Києві з ретроспективою своїх фільмів побував видатний російський режисер Олександр Сокуров. Подія неординарна не лише тому, що Олександр Миколайович узагалі вперше в житті гостював в Україні. Цей візит відродив прекрасну, дещо призабуту традицію зустрічей аудиторії з артистом, живого та безпосереднього спілкування з автором фільмів, котрі, безсумнівно, вплинули на весь російський та пострадянський кінематограф. Це тим більше важливо, що нині Сокуров знаходиться на злеті своєї творчості, завершує свою грандіозну «тетралогію влади» та бере участь у ще декількох не менш амбіційних проектах. Діалог з майстром — та складова, без якої неможливе становлення нових талантів.

МУЗИКА

ФЕСТИВАЛЬ РОКУ

У січні у нашій країні вперше відбувся Міжнародний фестиваль класичної музики «Ave Verdi», приурочений до 100-річчя з дня смерті великого італійського маестро. Протягом тижня глядачі, котрі приходили до Національної опери України, насолоджувалися прекрасними творами (операми «Травіата», «Набукко», «Трубадур», «Ріголетто», «Аїда»), над якими не владний час. На одній сцені виступали українські артисти та гості з Італії, Канади та Японії. А фінальним акордом фестивалю став знаменитий вердієвський «Реквієм», коли за диригентський пульт симфонічного оркестру й хору Київського оперного театру став відомий італійський музикант Алессіо Влад, сольні партії співали Камела Аполлоніо (сопрано), Марілена Монтуоро (меццо-сопрано), Михайло Дідик (тенор) і Тарас Штонда (бас). Підводячи підсумки свята музики, глядачі, критики та організатори були одностайні у думці, що наша вокальна школа анітрохи не поступається зарубіжній, а українські пріми та прем’єри можуть дати фору багатьом іменитим зоряним гастролерам.

ОПЕРНА ПРЕМ’ЄРА РОКУ

У травні у Львівському театрі опери та балету ім. Соломії Крушельницької відбулася світова прем’єра опери «Мойсей» Мирослава Скорика, яка була приурочена до візиту голови держави Ватікан Івана Павла II до України й отримала благословення Папи Римського. В основі лібретто Богдан Стельмах використав однойменну поему Івана Франка. Цю виставу можна занести до Книги рекордів як найбільш епічний сучасний український твір останнього десятиріччя, поставлений на оперних підмостках, і першою нашою національною оперою нового тисячоліття. У виставі було задіяно близько двох тисяч чоловік. Головну партію пророка Мойсея виконав соліст Олександр Громиш. На думку артиста, образ вождя єврейського народу, який вивів свій народ з рабства, й у наш час залишається актуальним. Цікаво, що жоден iз класичних творів не мав такої великої підтримки. Напередодні прем’єри були випущені аудіо- та відеокасети, компакт-диски, і це дозволило мільйонам шанувальників опери познайомитися з твором Скорика.

СИМФОНІЧНА ПРЕМ’ЄРА РОКУ

Якщо відкинути гастролі та зосередитися на власне київському житті, то тут поза конкуренцією виконання Національним заслуженим академічним симфонічним оркестром України (головний диригент — Володимир Сіренко) Восьмої симфонії Малера. Звичайно, Сіренко та його підопічні чудово попрацювали у цьому сезоні, завершивши грандіозну акцію з виконання всіх Малеровських симфоній. Але саме виконання Восьмої — «тисячоголосої» — стало справжнім тестом колективу на зрілість. Унікально складний твір австрійського композитора мало хто зважувався виконувати: так, у СРСР це вдалося лише таким титанам диригентської майстерності як Рождественський та Свєтланов. Володимир Сіренко, організувавши у єдине музичне ціле симфонічний оркестр, два хори та шість солістів, продемонстрував у Національній філармонії нечувану раніше потужність та віртуозність, адекватні шедевру Густава Малера.

СОЛО РОКУ

У шевченківські дні українська оперна примадонна Вікторія Лук’янець (на фото), яка протягом останніх років виступає за контрактом у провідних театрах Австрії, Італії, Великої Британії та Німеччини, дала сольний концерт на батьківщині у Колонному залі ім. Лисенка. Разом з Київським камерним оркестром під керуванням Романа Кофмана вона виконала твори зарубіжної та української класики, які рідко звучать, а також сучасні твори. Особливу зацікавленість публіки викликала «Молитва» Ірини Кириліної у інтерпретації співачки.

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

НАЙКРАСИВІША ВИСТАВКА

Виставок та презентацій різного роду в цьому сезоні було дуже й дуже багато. Але, думається, що виставка «Над містом. Радість», яка відбулася у «Арт-центрі на Костьольній», за своєю продуманістю та витонченістю залишила позаду інші подібні акції. Виставка, що зібрала живопис та графіку двох дуже несхожих і за манерою, і за талантом художників, — Аджінджала Ахри та Бориса Єгіазаряна, влаштована таким чином, що сприймається як єдине ціле, читається як суцільний, зв’язний художній текст. Стриману, тиху графіку Ахри доповнюють святкові полотна Єгіазаряна, танок кольорів на картинах одного перекликається з колористичним ритмом іншого. Картинам вторять справжні, яскраво-червоні гранати та мандарини, щойно зірвані з гілки, ховаються у затишній ніші палітра та флейта... Художникам вдалося ввести у дію простір галереї таким чином, що звідти просто не хочеться виходити — бо там глядач відчуває якийсь радісний комфорт, органічно властивий дитинству.

СКАНДАЛ РОКУ

Тут — без вибору. Скандалом нинішнього сезону однозначно є ситуація, що склалася навколо участі України у 49-й венеціанській бієннале. Найостанніша та найдаремніша річ — починати розмірковувати про те, яка сторона більш винна чи більше потерпіла в цьому конфлікті. Найбільш потерпіла сама Україна, престиж її культури. Не варто забувати — це була перша презентація нашого мистецтва на такому високому рівні. Й обернулася вона, на жаль, сваркою у кращих традиціях комунальної кухні, причому роль розлючених домогосподарок iз однаковим запалом та пристрастю грали і художники, і арт-куратори, і державні мужі. Результат ви знаєте. Не виграв ніхто. Особливо образливо за художників, з кожної сторони у чварі брали участь досить талановиті люди, котрі можуть як генерувати, так і втілювати неординарні ідеї. Без сумніву, всі хотіли як краще, але у результаті вийшло гірше для всіх.(Див. фото: так непрезентабельно виглядала українська експозицiя не бiєннале.) Найбільше пригнічує те, що від повторення подібної ситуації ми не застраховані.

ТЕНДЕНЦІЯ РОКУ

Безсумнівно, вона складалась, як мінімум, протягом останніх двох сезонів. Однак цього року стала явною та відчутною. Схоже, у Києві та загалом в Україні окреслюється справжній розквіт образотворчого мистецтва та галерейного руху, що забезпечує мистецтво експозиційним простором. Виставки відкриваються практично щодня, визначилася ціла когорта несхожих, дуже цікавих художників. Справляє враження розмаїття напрямів, концепцій та методів. Навіть найбільш помітний скандал у культурній сфері розгорнувся саме на матеріалі суперництва різних арт-угруповань (див. вище). Відповідно, зростає і зацікавленість публіки, і увага закордонних шанувальників прекрасного — українські творці практично постійно працюють та виставляються у Європі. Хотілося б сподіватися, що пасіонарність художників надихне і їх побратимів з інших цехів — кінорежисерів, літераторів, театральних діячів.

ЕСТРАДА

КОНЦЕРТ РОКУ

У листопаді в Палаці «Україна» відбувся вечір «Пісні Назарія Яремчука. Для тих, хто пам’ятає...», присвячений 50-річчю від дня народження відомого естрадного співака, який, на жаль, не дожив до свого ювілею. Такий супераншлаг на концерті вітчизняних виконавців цей зал бачить не дуже часто. Організатори відмовилися від традиційного сценарію, коли зі сцени звучать пишномовні спогади. Про Назарія розповідали його пісні, записи, зроблені в різні роки, та сучасне аранжування популярних артистів. Співали його діти: восьмирічна Марічка та сини Назарій і Дмитро, котрі закінчують консерваторію. А коли прозвучала злотниківська «Свіча» та всі учасники концерту вийшли на сцену із запаленими свічками, то глядачі встали та вшанували хвилиною мовчання свого улюбленого співака. На закінчення вечора прозвучала знаменита івасюківська «Червона рута» — пісня, що стала візитною карткою творчості артиста.

ЛЕГЕНДА РОКУ

У червні до нашої країни вперше приїжджала із сольним концертом суперзірка світової естради Мірей Матьє. Співачка, яку називають легендою, золотим голосом Франції, новою Едіт Піаф. У програмі прозвучали шлягери «Гімн коханню», «Падам, падам», «Добре», «Моє кредо», що принесли актрисі заслужену славу, а під час виконання знаменитого романсу «Очи черные» їй підспівував увесь зал. Матьє показала вищий пілотаж смаку та професіоналізму, виступаючи без будь-яких новомодних підспівок та підтанцьовок у супроводі симфонічного оркестру, а коли звучав її чистий та сильний голос, у слухачів навіть мурашки шкірою пробігали.

ТЕАТР

ПОВЕРНЕННЯ РОКУ

Вистава «Хто боїться?..» за п’єсою Едварда Олбі «Хто боїться Вірджінії Вульф» у Театрі драми та комедії на Лівому березі Дніпра для театралів Києва за своєю значущістю явно виходив за рамки звичайної прем’єри. Ця прем’єра із самого початку сприймається як знак повернення на батьківщину постановника спектакля — Олега Ліпцина. Ліпцин для сценічного життя столиці був і залишається вагомою фігурою. Учень знаменитого Анатолія Васильєва, автор феноменальних вистав — «Дюшес» за «Уллісом» Джойса (три «Київські пекторалі»), «Старуха» за творами Гоголя та Хармса, «Гамлет-лабіринт», «Щасливі дні» за Семюелем Беккетом, він привносив на українську сцену абсолютно іншу, інтелектуальну традицію режисури. Від’їзд режисера за океан, до США та Канади, значно збіднив театральний пейзаж Києва. «Хто боїться?..», перша робота Ліпцина у Києві після дворічної перерви, стала якщо й не тріумфом, то безперечним успіхом — київські театри сьогодні рідко досягають такого рівня сценічної енергії. Питання тільки в тому, чи обернеться повернення новими роботами.

ГАСТРОЛІ РОКУ

У Київ щосезону приїжджає безліч театральних проектів, але це, як правило, антрепризи, в яких, схоже, навіть залучені зірки погані всупереч своїй талановитій природі. Біда України в тому, що практично припинився обмін між дійсно цікавими, зігранними театральними організмами. Тому подією року, безумовно, потрібно назвати виставу Московського ТЮГ «Иванов и другие», показані у приміщенні Національного театру імені Франка. Постановник спектакля, Генрієтта Яновська, — один із фаворитів режисерського мистецтва в Росії, дружина такого ж знаменитого керівника МТЮГ Ками Гінкаса. З «Иванова», власне, й почалася її сценічна слава. Це дуже дивна інтерпретація хрестоматійної п’єси Чехова — тут приголомшуючий Іванов — Сергій Шакуров катається на роликах та здійснює непередбачувані вчинки, що видають його глибоке екзистенційне неблагополуччя.

ТАНЕЦЬ РОКУ

За останні 19 років у Києві двічі протягом року проходили гастролі Маріїнського театру. По праву цей колектив із Санкт-Петербурга вважається одним з найкращих у світі й за кількістю зірок, що працюють у трупі, й за досконалою технікою кордебалету (який, між іншим, репетирує щодня кілька годин), і за різноманітним, складним, цікавим репертуаром. У лютому російські артисти показали свою відновлену «перлину» — балет Джорджа Баланчина «Драгоцености». А в листопаді фокінські шедеври — «Шопеніану», «Жар-птицю» та «Шехерезаду», вкотре захопивши своєю майстерністю навіть найдосвідченішу публіку.