Ученим можеш ти не буть, та кандидатом бути мусиш?

Свого часу великий Менделєєв прозорливо і мудро написав: «Засів науковий зійде для жнив народних». Ні додати, ні відняти. Прикладів хороших і різних — не злічити. З хороших — Патони зі зварюванням, з різних — Лисенки з антигенетикою. А втiм афоризм Менделєєва виростає з мудрості народної: «Що посієш, те й пожнеш». Зі споконвічними сільгоспзасівами та жнивами начебто ясно. Восени все, що вирощене й зібране, оцінюється вмістом у засіках і бухгалтерських звітах. Восени курчат і поголів’я великої худоби рахують. Із засівом і жнивами на нивах наукових — набагато складніше. Простіше рахувати професорів, докторів, доцентів із кандидатами.

Нива наукова — предмет невпинних пильнувань цілісної системи атестації наукових кадрів, яка бережно зберігається з радянських часів. Ниву цю вдень і вночі обробляють в Україні, країнах СНД і, можливо, ще в Болгарії, спеціальні органи — вищі атестаційні комісії (ВАК). ВАК, а точніше його працівників, як неприступну на початку знайомства, горду, вимогливу «наречену» люблять і бояться «женихи» — здобувачі вчених ступенів і звань, голови спеціалізованих рад із захистів дисертацій, — шукають шляхи і підходи до самого серця. Добре, коли «наречений» гідний — ставний, гарний, змістовний і все в ньому за Чеховим — прекрасне. А якщо «жених» не відповідає суворим поглядам і вимогам «нареченої»? А якщо він у масці і пустота — єдина його перевага, прикрита сучасними фіговими листочками зі статей, доповідей і томика дисертації? Тоді — облога, набори «джентльменських» пристосувань і прийомів, подарунки, підношення... Я знайомий із одним маститим професором, який казав: «Якщо дисертація у ВАКу — треба знати, коли твій інспектор вигулює свого собаку».

Але — досить. Це було б смішно, якби не було так сумно! Також відомий афоризм. Але скільки зламано списiв і доль у боротьбі за чистоту науки! Скільки зусиль, потуг для постановки перешкод на шляху лженауки і махінацій! Благородні цілі. Різноманітні концепції. Томи інструкцій, вказівок, розпоряджень. Плюс — суворий контроль, інспекції... Чого тільки не було! Навіть заборони «відзначати» успішні захисти. А віз науковий до наших днів не лише «там», а навіть повертає цілком відповідно до кризової ситуації у зворотному напрямку.

Парадокс. Зниження можливостей займатися наукою, зниження престижу наукових ступенів і звань, і... неухильне зростання кількості тих, хто бажає їх здобути. Шляхи до цієї мети — дійсно несповідимі, через те, що наука стала заложницею далеко не кращих людських амбіцій.

Я ніколи не був схильний цитувати вислови керівників країни. Ні тоді, ні тепер. Але має рацію Президент, який казав одного разу на з’їзді працівників освіти України: «Похід за науковими ступенями триває». Проте сутність девальвації наукових ступенів і звань не лише в урядовцях, які бажають їх здобути. Профанація наукової діяльності, поділ на «старих» і «нових» докторів, професорів і лауреатів все більше забарвлює ситуацію в негативні та похмурі тони. Все більше процвітає дух клановості, кругова порука та безпринципність. Бiльше того, на передньому краї науки, як у популярній нині телевізійній грі «Слабка ланка», діють принципи самозахисту та адаптації слабких гравців. Багато хто смакує розцінки докторських і кандидатських дисертацій, які публікуються в газетах із найбільш «престижних» зараз економічних і юридичних дисциплін. Дисертаційний бізнес, у прямому значенні цього поняття, — винахід не новий. Ще за колишніх часів з’являлося багато заможних відповідальних працівників, іноземців, які, модно висловлюючись, інвестували капітали в дисертації. Принципи «чорного ринку» перемогли в період фінансової кризи, оскільки можливості щодо легкого заробітку при «виготовленні» дисертацій цілком реальні.

А як же ВАК? Не можна не сказати про надлюдські складності керування архаїчною системою атестації, яка оновлюється косметично. Я далекий від думок про небажання ВАКу привести все до належного порядку. Я знаю про деякі кроки, посилені вимоги та інші заходи. Але насправді все це — за афоризмом В. Черномирдіна: «Хотіли як краще, а вийшло як завжди». Наочний приклад — публікації проміжних результатів дисертаційних досліджень у спеціальних зареєстрованих ВАК виданнях. Їх число зростає пропорційно до вимог до числа і місця публікацій. Тираж і обсяг частіше за все мізерні. Та й читати їх нікому, окрім самих здобувачів. Суворий добір, об’єктивне рецензування публікацій, що надто важко зробити, відсутні. Вихід за рамки «профільних» видань — як «крок ліворуч, крок праворуч». В одному парадоксальному випадку ВАК не зарахувала як публікацію доповідь на великому світовому конгресі.

Таким чином, благородне прагнення якось упорядкувати атестаційну справу, захистити науку від несумлінності не приводить до відчутних ефектів. Тому, по-перше, не стимулюється тяжка і наполеглива праця справжніх професіоналів. По-друге, засмічується неусувними бур’янами — «мінами» дуже уповільненої дії — наукова нива країни, знижується її науковий потенціал і конкурентоспроможність розробок. Адже ясно, що слабкі й несумлінні доктори та кандидати плодитимуть собі подібних. Працює інстинкт самозбереження. Причому швидкість розмноження «собі подібних» не піддається контролю. Явище типового, а тому й страшного, негативного добору. Епідемія! Найстрашніше — торжество непрофесіоналізму, безпринципності, святенництва. Майже наркотичне сп’яніння здібної молоді уявними успіхами. Хвороба заганяється всередину, а профілактика її наслідків — безплідна. Припускаю, що хвороба притаманна далеко не всім фахам. Можливо, у фундаментальних науках таке не спостерігається. І все ж...

Мені вдруге в житті після чергового обурливого, на мій погляд, випадку профанаційного докторського захисту, захотілося публічно висловитися. Вперше мою статтю було опубліковано в газеті «День» декілька років тому. Там — мої скромні пропозиції щодо вдосконалення атестації, підвищення рівня об’єктивності, а тому й вимогливості, з одночасним спрощенням формальних, бюрократичних процедур. Наприклад, відмова від друкування та розсилки авторефератів із обов’язковими трафаретними пунктами, які ні про що не говорять, а також відгуками на них за принципом «ти — мені, я — тобі». Це лише одне з основних джерел клановості та кругової поруки. Мої зусилля, можна сказати, крик душі звернути увагу колег на всю одіозність і небезпеку того, що відбувається, обернулися репутацією недоброзичливої, як по-освіченому говорять — нетолерантної, конфліктної людини. Не бажаючи сприяти негативізації, я вирішив не брати надалі участь в атестаційному процесі: від підготовки здобувачів до роботи в спеціалізованих радах. Рішення далося мені нелегко, болісно.

Споконвічне питання: що робити? Думок і пропозицій у цьому плані — море. Перша — потрiбно організувати широку, представницьку дискусію в ЗМІ. Друга — потрібно врахувати досвід атестації науково-педагогічних кадрів у світі, хоча б у Європі. Третя — проведення представницького форуму та вироблення конкретних заходів. Адже пішли ж в освіті на докорінну зміну термінів та оцінки знань.

Звичайно, час сам проведе прополювання «бур’янів» і розмінування «мінних полів» наукової ниви. Але не можна позбавляти і тих, хто живе нині, надії на те, що справжні розум, честь і совість прокинуться, будуть запитані та оцінені з єдиною, простою як правда, метою — нормального життя в цивілізованій країні.