Учитель повинен рости

Педагогіка, як і кожна наука, постійно розвивається. Сучасні вчителі мають бути в курсі нових педагогічних ідей та новаторського досвіду своїх колег, адже підвищення власної педагогічної майстерності дає їм змогу знайти спільну мову з сучасними дітьми, які нині вимагають іншого до себе ставлення, іншого підходу в навчанні, зокрема, в загальноосвітніх школах. Але деякі працівники освіти України вважають, що за останні роки на рівні держави у нас недостатньо уваги приділяють підвищенню кваліфікації та перепідготовці педагогічних кадрів і що це у свою чергу не дає змоги педагогам розвинути свої здібності та майстерність. Детальніше про проблему підвищення кваліфікації вчителів та директорів шкіл «Дню» розповів професор, заслужений працівник освіти України Іван ЖЕРНОСЕК.

— Іване Пилиповичу, педагоги з досвідом багато розповідають про роль курсів підвищення кваліфікації в їхній педагогічній діяльності. Наскільки змінилася ситуація з перепідготовкою кадрів?

— Авторитет радянської школи в значній мірі був досягнутий завдяки активній та високоефективній діяльності створеної у 80-х роках минулого століття системи підвищення кваліфікації й перепідготовки педагогічних кадрів освіти, яку очолював єдиний Центр країни — Центральний інститут удосконалення вчителів Міністерства освіти УРСР (далі — Центральний інститут). Але в зв’язку з тим, що в роки незалежності цю систему в силу різних причин було зруйновано, як і механізм доведення ідей оновлення змісту освіти до загальноосвітніх навчальних закладів, почався процес руйнації ЗОШ.

— Яка це була система?

— У кінці 70-х років Центральний інститут розробив чітку систему підготовки резерву директорів загальноосвітніх шкіл, а пізніше — резерву завідуючих відділами освіти, яка активно діяла на початку 90-х. Чинна з кінця 70-х років система підготовки резерву директорів шкіл передбачала вимогливий вибір кандидатур до списку резерву директорів шкіл (підготовка розпочиналася за місцем роботи кандидата в школі й завершувалась на двух курсах (312 годин) у Центральному інституті). До середини 80-х років інститут готував щорічно 500—600 осіб резерву директорів шкіл, а потім, до початку 90-х — 600—700 щорічно. Це завжди гарантувало заміну керівника школи підготовленим до управління педколективом школи директором. Ці фактори створювали умови для широкої творчої діяльності педколективу, що завжди забезпечувало високий і надійний рівень її функціонування. Тоді практично реалізував функцію науково-методичного керівництва обласними інститутами удосконалення вчителів і системи підвищення кваліфікації педкадрів у 80-х роках Центральний інститут, який кращі обласні інститути визначив як опорні (вони діяли у Луганську, Донецьку, Дніпропетровську, Києві та Львові). У науково-пошукову діяльність включалися крупні висококваліфіковані науково-методичні колективи Центрального, опорних та регіональних (зональних) інститутів, які майже завжди досягали вагомих результатів наукових досліджень, здійснювали систему заходів по поглибленні роботи педагогічних кадрів як окремих регіонів, так і в цілому над певними науково-методичними проблемами. Таким чином Україна дала зразок вирішення проблеми забезпечення висококваліфікованими керівниками загальноосвітніх навчальних закладів усьому колишньому СРСР.

— Що б ви назвали особливо цінним, що було в колишній середній школі і на що мало звертається уваги в сучасній?

— Центральний інститут у 80-х роках розробляв і затверджував на колегії Міносвіти п’ятирічні програми вивчення, узагальнення і впровадження передового педагогічного досвіду. Кращі зразки педагогічного досвіду обговорювалися на колегії Міносвіти, або ради Центрального інституту й заносилися до Центральної картотеки передового педагогічного досвіду при інституті. Велася цілеспрямована пропаганда передового педагогічного досвіду, а з його носіями в Центральному та обласних інститутах проводилося безліч семінарів і курсів їхніх послідовників. За межами України були відомі роботи таких авторів як Захаренко О.А., Шаталова В. Ф., Сірик Т.Л., Маренюк Р.В., Дегтярьов В.П., Цимбалюк В.В. та багатьох інших. На жаль, тепер, у роки незалежності, зруйнована ця система і на посади керівників шкіл призначають осіб, які теоретично та практично не підготовлені до роботи, до того ж нині майже не приділяється уваги питанню пропаганди перспективного педагогічного досвіду.

— Скільки вдавалося охопити педагогічних кадрів на курсах підвищення кваліфікації і яка ситуація нині?

— Щорічно на трьох факультетах колишнього Центрального інституту охоплювалося підвищенням кваліфікації на місячних курсах (156 години) 4,5—5 тисяч представників керівних, інспекторських, методичних і педагогічних кадрів обласних і районних рівнів, керівників і педагогів опорних шкіл, готувався резерв директорів шкіл і завідуючих відділами освіти. Крім того значна кількість керівних і учительських кадрів (декілька тисяч) охоплювалася ще двотижневими курсами і семінарами, які організовувалися педагогами-новаторами. Таким чином кожен керівник, інспектор, методист або педагог проходили місячні курси підвищення кваліфікації один раз на чотири-п’ять років. Одночасно з цим щомісячно близько 300 курсантів охоплювалося оздоровленням в профілакторії інституту.

За останні 18 років керівництво Центрального інституту в чотири рази скоротило контингент курсантів інституту і в кінці 90-х вже щорічно підвищували кваліфікацію всього 1—1,2 тисячі чоловік. Скоригувалися й терміни проведення курсів — місячні взагалі не проводилися, натомість проводилися трьотижневі та двотижневі. Нині особливо викликає занепокоєння зменшення континентів підвищення кваліфікації науково-методичних і управлінських кадрів апарату управління освітою. Якщо в кінці 80-х років в середньому на місячних курсах перепідготовлювалося в рік 180 завідуючих районними відділами (управління) освітою, то у 2009-му їх планують пере підготовити 45, а завідуючих районних (міських) методичних кабінетів відповідно 240 та 70. Така ж тенденція й по інших категоріях апарату управління освітою. До того ж нині Міністерство освіти та науки України навіть не визначило який конкретно один центр — Інститут інноваційних технологій і змісту освіти МОН чи Центральний інститут післядипломної педагогічної освіти АПН України — повинен здійснювати науково-методичне керівництво діяльністю обласних інститутів. Через відсутність в освіті України підготовленого висококваліфікованого резерву директорів шкіл і через масове призначення на ці посади осіб без відповідної теоретичної та практичної підготовки, а також враховуючи те, що значна частина педагогів шкіл не виконує вимоги ст..57 Закону України «Про освіту», в якій йдеться про підвищення кваліфікації не рідше як раз на п’ять років, в останні роки відбувається значне зниження рівня функціонування ЗОШ і творчої активності їхніх педагогічних колективів. Один із шляхів подолання такої негативної тенденції це, по-перше, створення (відновлення) надійної, постійно діючої системи впровадження рекомендацій педагогічної науки і перспективного педагогічного досвіду в практику ЗАШ:, по-друге — це налагодження чіткого управління цим процесом з боку Міносвіти, Центрального інституту і установ післядипломної освіти та місцевих управлінь і відділів освіти. Це забезпечить поглиблене засвоєння учительськими кадрами та керівниками ЗОШ всіх типів нових національних педагогічних ідей та кращих зразків педагогічного досвіду.