Україна: (не)забутий рух на Схід

Незрідка трапляється, що, здавалося б, суто історичне  поняття або термін, вислів, котрі, на перший погляд, належать лише давньому минулому, старим, архаїчним епохам — раптом несподівано «воскресають», впевнено входять у наше швидкоплинне життя, владно нагадують про себе.

«Зелений Клин», і , ширше кажучи, історія заселення українцями Далекого  Сходу й освоєння цих дивовижних земель, віддалених від нашої держави на  майже  9 тисяч кілометрів — переконливий приклад саме з цього ряду. Не так багато людей  чуло  про  «Зелений Клин», окрім професійних істориків, що  серйозно вивчали  цю  проблему, фахових літературознавців (і читачів), залюблених у відомий  пригодницький твір Івана Багряного «Тигролови» ( там йдеться якраз про  український Далекий Схід), і, звісно, патріотично налаштовану частину нашої спільноти.

Ситуація  змінилась в липні 2020 року. Масові протести в Хабаровську проти свавільної, брутальної кадрової політики Кремля, які тривають вже  майже місяць і в перебігу яких були, зокрема, висунуті й такі гасла, як «Москва, ти дістала, забирайся геть!» і навіть «Це — наша земля» (останнє надихнуло  тих експертів та блогерів, які впевнені в неминучому, навіть скорому розвалі Росії) — ці протести  повною мірою актуалізували інтерес  українців до історії цього  краю, до «українського коріння», зокрема, Хабаровська, одного з найбільших національно-культурних центрів «Зеленого Клину». Отож , варто зробити бодай короткий екскурс в минуле.

Насамперед, відзначимо, що «Зелений Клин» (або ж  часто вживалась образна назва «Зелена Україна») —  так іменують воістину  обширні   території Далекого Сходу (площею зіставною або навіть  більшою, аніж площа сучасної  незалежної України), перш за все — земель Приамур’я та Примор’я. Формування українських  поселень на Далекому Сході та Приамур’ї (майбутнього ядра  «Зеленого Клину») розпочалося після укладення російсько-китайських договорів (Айгунського 1858 року та Пекінського 1860 року), які зафіксували  проходження  відповідного державного кордону по Амуру й входження земель,  розташованих на північ та на схід від цієї ріки, до складу Російської імперії. Саме в  цей час, 1858 року, був збудований (українцем Яковом Васильовичем Дяченком) перший воєнний пост на Амурі біля впадіння в нього ріки Уссурі — той  самий пост, який невдовзі перетворився на місто Хабаровськ (названо на честь  «першопроходця»  Єрофея Хабарова, підкорювача цих земель у 40-50-х роках ХVІІ ст. ; важливо зауважити, що корінними, «исконными» мешканцями цих територій були аж ніяк не росіяни, а нанайці).

Масове прибуття українців на Далекий Схід можна віднести до 80—90-х років ХІХ ст.  Певною мірою це було  пов’язано із початком створення імперського Далекосхідного флоту (морська служба не була чужою для наших співвітчизників), а ще більше  — зі спорудженням Транссибірської залізниці та наданням  спеціальних пільг для переселенців з Європейської частини імперії (на тлі дуже серйозних земельних проблем в Україні на зламі  ХІХ — ХХ ст.).

Серед переселенців на Далекий Схід (зокрема, і в «Зелений Клин») впродовж  1906—1917 років вихідці з України становили більшість — 60,42%, тобто понад 166 тисяч осіб. Якщо ж брати ширший період, з 1858 по 1916 рік, то з України на Далекий Схід переселилися 276 тисяч  людей (понад 56 % від загального потоку). Приміром,  такі далекосхідні села, як Ракитно, Ромни, Березовка, Іванковці,  Богословка й безліч інших були засновані українцями.

Найтрагічніший (і водночас найменш відомий у нас) відрізок історії  українців «Зеленого Клину» — це, безперечно, 1917—1933 роки. І Хабаровськ  ( в час, коли значно активізувався національно-культурний рух наших земляків) відіграв у цій справі, без перебільшення, особливу роль. З січня по квітень 1918 року саме тут розміщувався Тимчасовий  Далекосхідний Український Крайовий комітет, а згодом, з квітня по червень 1918-го — Український Далекосхідний  Секретаріат, що був головним виконавчим органом Української Далекосхідної  Республіки. В краї було утворено десять українських окружних рад, ухвалено проект конституції для  української національно-культурної  автономії. В місцях компактного проживання українців-переселенців організовувались українські кооперативні заклади, видавництва й газети українською мовою, об’єднання, що займалися національною освітою, економікою та культурою. Додамо, що в 1920—1922 роках на цих землях існувала ДВР (Далекосхідна  Республіка)                — формально незалежне державне утворення, яке розділяло Радянську Росію та її сусідів на Сході.

Після ліквідації ДВР та її приєднання до РСФСР (осінь 1922 р.) паростки українського національного та культурного життя були придушені, хай не одразу. Навіть була місцева «українізація», котра проводилась пізніше, ніж в радянській  Україні (на початку 30-років), нетривалий час і була у вкрай жорстокий спосіб згорнута. Репресії проти українського руху були лютими.

У висвітленні сучасних подій в Хабаровську (до речі, наші журналісти  мало згадують, що колишній губернатор Фургал, якого захищають в цьому місті — висуванець партії Жириновського) є дві крайнощі. Одна: що український національний  рух там потужно прокидається й може стати   сильним  чинником «звільнення від Москви» (думається, це мрія з серії: «так хочеться вірити!», характерна для багатьох українців. До того ж, не забуваймо і про присутність Китаю!). Інша        — оголошувати русифікацію українців «Зеленого Клину» абсолютною, незворотною  й непоправною. Як писав Гете, «між двома крайнощами лежить не істина , як часто кажуть, а проблема!». Думається , це саме такий випадок.