Україна очима діаспори «ВIЙНА» ЧУТОК:
Уже років 15 триває моє спілкування з представниками української діаспори. Початкове відчуття відчуженості давно минулося. Зараз ми зустрічаємося тут і там, листуємося, як давні знайомі. Але часом питання, проблеми, які постають між нами і набувають загального забарвлення, є наслідком, відгомоном давніх непорозумінь — усе ж ми виросли в різних світах, — а то й реакцією на «сіру пропаганду». Останнє — то те недоброзичливе стосовно України та її людності, що допливає і через світові медіа, і, здебільшого, шляхом поширення чуток. Таке собі хобі — кидати «тень на плетень», як кажуть росіяни.
Тримаю в руках один із останніх листів з-за океану. Перша тема: десь вони почули, що наш Президент відмовився підписати закон стосовно пільг для видавців книг, що його майже одноголосно (понад 400 голосів) прийняла в грудні Верховна Рада. Зверніть увагу — між рядків читається підтема: гарна, чутлива до потреб народу ВР і Президент, що начебто протистоїть цьому. Між тим, хоч Президент дійсно призупинив цю ініціативу, мене ще до того насторожила негативна реакція на неї окремих видавців у їхніх виступах на ТБ. Запропоновані пільги мали поширитися на всі книги, що їх видаватимуть в Україні, незалежно від мови текстів. Тому професійні видавці передрікали, що в такий спосіб подешевшає друк не лише україномовних книг, що, як це, можливо, здавалося законодавцям, відкриє для них усі шляхи, а й усіх інших, виданих китайською, суахілі тощо мовами.
Оскільки бізнес є бізнесом, і його мета — чистоган, на що нема ради, то, правдоподібно, друкарні України швидше почнуть викидати на ринок ще більш дешеві (бо й транспортні витрати зменшаться) російськомовні книги, надруковані на замовлення «стратегічного партнера». Для них і ринок ємніший, бо на теренах СНД переважають носії тої мови. Останнє зробить видання таких книг рентабельнішим за видання власне українських. Ну а ми, наша культура, матимемо те ж, що маємо зараз, але в дещо погіршеному варіанті. Тому в проекті закону слід все ж чітко розставити крапки над «і» — мито, податки, — до чого в «щирих» народних депутатів не дійшли через сварки й бійки руки. От їм і дано ще час для доопрацювання пропозиції. Бо за всіх обставин підтримувати слід своє!
Другий сюжет було запущено на орбіту з Галичини. Буцімто згори було наказано на дві третини скоротити розмах акції, започаткованої Петром Яциком, — конкурсу аматорів і знавців української мови. Тут уже натякали на Міністерство освіти й науки. Про цей захід багато говорилося й писалося, у тому числі недавно, коли проходили тури конкурсу. Ентузіасти мови виявилися не лише по школах, а й у військових академіях та ліцеї. І не лише на Заході країни, а й на Сході та Півдні.
Як вдалося з’ясувати приватним шляхом, ніхто нічого не обмежував. Більше того — ті чи інші відзнаки отримали не лише прямі переможці, а й буквально всі учасники, не кажучи вже про організаторів. А це й іменні годинники, і стоси цінних книг. Як показує досвід, наші юні громадяни цілком лояльно й зацікавлено ставляться до державної мови, їм, слава Богові, нема з чим порівнювати. Для них країна, де вони побачили світ, є своя, рідна, єдина, щоб там хто не волав з-під червоних прапорів.
Третє — давні й дражливі теми: не та Україна, не ті люди, змарновані мрії та зусилля діаспори. На часі зацитувати уривки з одного листа від січня 2003 року.
«Коли якимось чудом створилася вільна Україна, то взагалі не було українських провідників. А були зневірені комуняки, які, так би сказати, з «браку-ляку» перемінились в олігархів, бо стратили віру в комунізм, тож залишалося їм спомагати лиш власну кишеню.
Були й деякі щирі українські патріоти. Але вони не мали ні знання, ні вишколу, ні досвіду, щоб будувати державу. Вони щось пробували, але де? Це не були провідники від будування, а лиш до опозиції. Отже, державу перебрали зневірені комуняки, до яких прихилилися професійні одіозники, які є інтернаціоналістами, і ця комбінація силою факту стала проводом української держави».
Зупинюся на хвильку. А, власне, чи могло статися інакше? Ще, якщо не помиляюся, В’ячеслав Липинський, зазираючи в майбутнє, писав, що тоталітарний лад зламають його ж провідники. Бо для цього потрібна якась згуртована й сяк-так навчена сила. А де її взяти в країні, де зібрання уже трьох осіб класифікувалося як державна змова з усіма подальшими наслідками? Тож очевидно: якщо не діють демократичні механізми, які дозволяють і спонукають своєчасні процеси модернізації суспільства, оздоровчі процеси все ж беруть гору, але вже на стадії, коли справи дійшли «до ручки». Усе це ми могли спостерігати на власні очі й відчути на власній шкірі.
Можливо, хтось «із прекрасної далечiнi» бачив Україну, уквітчану вишневими садками, і пасторальні сценки «під тихими вербами». А насправді вона виявилася занедбаною, занехаяною країною, екологічно й радіаційно небезпечною, із вимордованим і замакітреним народом.
Продовжу цитувати: «Ціла діаспора є зневірена, розчарована і порожня на дальші фонди, які пішли в їхню улюблену і вимріяну Україну, де попали в кишені олігархів, немов у чорну дірку в космосі»...
Так, були щирі, часом наївні, спроби допомогти Україні. Але не було, досі немає гурту — партії, організації, — який би презентував Україну і вболівав за неї, відтак — доцільно використовував би ту допомогу. Гадаю, також, що так звані олігархи гріли руки й озолотилися, насамперед, не на діаспорних фондах. Було що й де хапати й поза ними. А от «націонал- патріоти», з найліпшими, як їм видавалося, намірами, не погребували. Сприйняли це як гонорар за їхній «професійний патріотизм».
