Українець, самостійник, націоналіст

85 років тому помер Микола Міхновський — батько українського самостійництва.

Про Миколу Міхновського можна написати цілу книгу, але сьогодні достатньо лише трьох слів: Українець, Самостійник, Націоналіст. Йому випало жити в буремний час (1873—1924), але від початку й до кінця він залишався вірним своєму корінню і своїм ідеалам.

Вочевидь, історія має властивість повторюватися. Наприкінці ХІХ століття серед української інтелігенції панували дві суспільно-політичні течії. Просвітяни-реформатори прагнули випросити у Москви більшої культурної автономії для українців. Теперішнім їхнім аналогом є оті «шароварні патріоти», які нічого, крім «пісні солов’їної» та «мови калинової» знати не знають. Друга частина української інтелігенції в ХІХ столітті пішла за останнім віянням західної політичної моди — соціалізмом. Вони безоглядно вірили в прогрес і прагнули звільнити весь «поневолений люд» Російської імперії від «загниваючого феодалізму». Так само сьогодні за західною модою женуться ліберальні демократи: вірять у «ліберальні цінності» й прагнуть «подарувати» їх всьому світу. Несподівано для всіх з’явилася третя течія — українське національне самостійництво. Початківцем його був Міхновський. У той час, коли одні скиглили над тяжкою долею народною, а інші тішилися соціалістичними фантазіями, Міхновський поставив питання руба: треба самостійної Української держави!

«Наше покоління мусить створити свою українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення своєї держави... Будемо жити своїм розумом, хоч би він був і неотесаний, мужичий, бо інакше ми своєї нації ніколи не визволимо» — написав він і з усією силою юнацького завзяття кинувся до боротьби. Міхновський брав участь у Братстві Тарасівців, виступав із промовами в багатьох містах України, був серед засновників Революційної Української Партії... Його особиста харизма і глибока віра у власні ідеали зачаровували людей. Наприклад, саме під впливом Міхновського стали патріотами діти українського підприємця Олександра Алчевського — того самого, чиїм іменем названо місто Алчевськ Луганської області. З початком Першої світової війни Міхновський рушив на фронт. Там до нього прийшла ідея українізації армії. Але в Росії вибухла революція.

Центральна Рада, переповнена «шароварниками» й соціалістами, надзвичайно дратувала Міхновського своєю безхребетністю і недієздатністю. І, не довго думаючи, Міхновський разом з гуртом самостійників створив... альтернативну Центральну Раду! Трохи пізніше вони все-таки влилися в склад «першої» Центральної Ради, плекаючи надію налагодити її роботу. Але надія не справдилася: соціалісти топили будь-яке питання в багні дискусій, паралізуючи прийняття рішень. І Міхновський, грюкнувши дверима, узявся за українізацію війська.

Військових приваблювала принциповість і рішучість Міхновського. В 1917 році відбулося три військових віча, які мали конкретні результати. По-перше, було сформовано Перший український охочекомонний полк імені гетьмана Богдана Хмельницького та військове товариство «Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка», який очолив сам Міхновський. По-друге, було створено особливий комітет і розпочалася робота по організації української армії. По-третє, було взято курс на українізацію російської армії — проведення самостійницької агітації серед вояків і створення українських частин.

Міхновський легко завойовував симпатії військових і все йшло до того, що у Центральної Ради мав з’явитися серйозний суперник. Тому тодішні керманичі молодої Української держави ставилися до Міхновського з неприхованою ворожістю. Грушевський, Петлюра та Винниченко (всі троє — соціалісти) в один голос лаяли Міхновського й всіляко намагалися зашкодити зростанню його впливу у війську. Коли ж Міхновський із соратниками створили Другий український козачий полк імені гетьмана Павла Полуботка, Винниченко особисто розпорядився розформувати полк і припинити постачання. У відповідь «полуботківці» узялися до зброї, захопили арсенал і частину Києва — українським воякам уже в печінках сиділи всі ці безхребетні Винниченки, Петлюри й Грушевські. Коли ж «полуботківці» вгамувалися, особисто Винничеко та Петлюра видали розпорядження відправити небезпечного для них Міхновського разом з «полуботківцями» аж у Румунію — на фронт. Там «полуботківців» кинули в таку м’ясорубку, що від цілого полку залишилося всього п’ять вояків...

Отже, стосунки Міхновського з Центральною Радою не склалися — занадто радикальним і успішним виявився самостійник Міхновський для «поміркованих» і «виважених», але абсолютно безхребетних соціалістів. Не склалися стосунки Міхновського і з Гетьманатом Скоропадського, а Директорію (фактично — відроджену Центральну Раду) Міхновський шалено ненавидів. Ненавидів аж так, що взявся за підготовку збройного перевороту. Не вірячи політикам-демократам, він поклав свої надії на військових: січових стрільців Євгена Коновальця та запорожців Петра Болбочана. Але про ці плани стало відомо очільникам Директорії і за наказом Петлюри Болбочана було заарештовано. Переворот не відбувся.

Після повалення Директорії більшовиками Міхновський виїхав на Кубань. Та невдовзі, не зважаючи на підірване здоров’я, знов повернувся до Києва. А Київ уже був повністю «червоний» — безвольні керманичі Центральної Ради і Директорії безславно програли боротьбу за державність, лишивши Україну на поталу червоним ордам. Міхновський зрозумів, що свою місію виконав, і вирішив піти з життя без «допомоги» більшовицьких спецслужб... Тоді він квартирував у своїх давніх друзів Шеметів. Якось пані Шемет зустріла Міхновського з розірваним мотузком у руках. «Виходить, я ще довго буду жити» — сказав тоді Міхновський, посилаючись на народне повір’я: якщо під висельником обірверться мотузок, то він довго житиме. Але вдруге мотузок не обірвався. Рано вранці 3 квітня 1924 року Міхновського знайшли повішеним на яблуні в саду, а з ним — передсмертну записку: «Волію вмерти власною смертю! І сюди круть, і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам’ятає. Ваш Микола». Земне життя Миколи Міхновського виявилося недовгим — всього 51 рік. Але народне повір’я дивним чином справдилося: і через 85 років після його смерті пам’ять про Міхновського живе.

Міхновський подав українцям чи не найцінніший за все ХХ століття урок: щоб вижити, треба бути сильним. У наш час це знову актуально. Нинішня політична «еліта» — такі самі безхребетні Винниченки та Грушевські. Лише замість соціалізму вони співають про ліберальні цінності. Вся їхня «мудрість» — це демагогія про «багатовекторність» і «прагматизм». «Сумирне телятко двох маток ссе» —кажуть вони. Але це — лише половина правди, бо вони не кажуть, що телята зазвичай помирають під ножем різника. ХХ століття це підтвердило: нас різали й морили голодом більшовики, різали німці, різали поляки... Нині у нас вибір не великий: або знов іти в різницю, або нарешті скинути з себе оте теляче отупіння і нарешті стати собою — українцями, нацією.