«Україні потрібен український середній клас»

Коли зовсім випадково зустрічаєш цікаву людину, то здається, ніби тобі роблять подарунок. Таким подарунком стала онука Юрія Горліс-Горського (справжнє ім’я — Юрій Городянин-Лісовський) — Ляля Лісовська. Вона не знає української мови, адже виросла за кордоном і читала роман діда лише англомовним уривком, проте вона щиро вболіває за Україну, вивчає її традиції. І якщо спитати її, що вона носить у сумочці, то жінка покаже вам трав’яний чай, яким її пригостили в Чигирині. Ромашка, м’ята, меліса — це ще не всі трави, які стали євшан-зіллям для онуки видатного українського письменника та військового. Що захоплює і хвилює її, що вона бачить такого, на що закриті очі у нас? Із Лялею ЛІСОВСЬКОЮ нам вдалося поспілкуватись разом із громадським діячем Катериною ЖЕМЧУЖНИКОВОЮ.

К. Я.: — Що ви знаєте про свого діда?

Л. Л.: — Небагато. Я знаю, що він служив у армії. Мама показувала мені його фотографію. Коли мені було вісімнадцять, я поїхала до своєї бабусі, і вона розповідала мені про українські традиції, співала пісень. Бабуся розповідала мені про діда, проте небагато.

К. Ж.: — Як часто ви подорожуєте Україною, куди їздите, що бачите, з ким знайомитесь?

Л. Л.: — Я була в Києві, Львові, Коломиї, Черкасах, Холодному Яру. Була ще в Суботові та Чигирині. Я тут тому, що хочу дізнатись більше про життя свого дідуся. Хочу говорити з людьми, які могли б його знати і щось розповісти. Зараз я працюю над тим, щоб видати переклад його книжки англійською мовою, шукаю перекладачів. Ще хочу зняти відео в Холодному Яру.

К. Ж.: — Чи читали ви книжку?

Л. Л.: — Так, я читала. Це був невеликий уривок. Можу сказати, що він мені дуже сподобався. Це неймовірна книжка, фантастична. Коли я була в самому Холодному Яру, я відчувала ті запахи, розмовляла з тими людьми — це неймовірно. Усе дуже змінилося з того часу, коли писав дідусь.

К. Я.: — Чи цікавитесь ви політичним становищем в Україні? Що думаєте про те, що існує Східна і Західна Україна?

Л. Л.: — Як на мене, Україна не розділена на частини. Це неправда. Це тільки в головах самих людей. Якщо люди так будуть казати, то, можливо, так і станеться. Як на мене, Україна — це одна країна. В селах розмовляють українською, в деяких — російською. Нехай. Там була інша історія. Головне — спілкуватися один з одним. На розуміння цього потрібні роки. І на те, щоб змінити це, потрібні роки. Треба починати з дитинства. Почати з телебачення, воно повинно бути українським. І так далі: книжки, фільми тощо.

Для мене дуже дивні ті думки, коли люди дивляться на своїх сусідів і бажають мати спільне майбутнє в першу чергу з ними, а не з іншою частиною своєї країни. Для мене це смішно, я цього не розумію. Країна одна і однією має бути. Чому ви хочете кудись іти? Чому? Тільки тому, що деякі люди так кажуть? Ні, це неправильно. Коли я була в Америці, ми якраз розмовляли з людьми про те, що роз’єднує. Люди мають працювати один з одним, люди мають розмовляти один з одним. Інакше вони бояться один одного, тому виникають стереотипи.

К. Ж.: — Тут ми зачіпаємо економічне питання. Адже в Україні немає розвинутого внутрішнього туризму. Люди з Донеччини не знають, як живуть у Харкові, харків’яни — як у Миколаєві тощо. І тому немає розуміння між регіонами.

Л. Л.: — Для мене досить дивно, чому така країна не є туристичною. Без подібних подорожей люди не зможуть зрозуміти один одного: чому вони так думають, чому так роблять, про що мріють. Люди дивляться іноземне телебачення, і це засліплює, створює ілюзії іншого життя.

К. Ж.: — А як вважаєте, що може об’єднати людей? На що здатні тут нові технології, на вашу думку?

Л. Л.: — Коли я подорожувала Україною, я звернула увагу, що тут багато студентів, які вивчають технічні професії. Тут багато різних компаній, які займаються виробництвом, видобутком тощо. Всім їм потрібні хороші спеціалісти, які могли б комп’ютеризувати виробництво, ввести нові технології. Я впевнена, що ці молоді люди, які тут навчаються на технічних спеціальностях, здатні зробити справжню технічну революцію в Україні. Як це відбулось 1991 року в Каліфорнії. Багато молодих випускників отримувало гроші на свій бізнес, на нові ідеї, а потім вони повертали ці гроші, тому що мали успіх. Інвестиції приносили великі прибутки. Потім вони давали гроші іншим, аби ті інвестували їх у свої ідеї. Думаю, що шлях України такий самий.

Я думаю, що проблема України в тому, що тут немає середнього класу. Має бути український робочий клас, це зрозуміло. Люди мають працювати разом, разом будувати свою країну. Є села, є невеликі міста, але роботи там немає, робота стоїть. Я думаю, що потрібно розбудовувати такі місця. Сільські діти мають знати, що їх чекає вдома робота. Їм потрібне нормальне життя: навчання, розваги, а потім інші речі, в першу чергу, пов’язані з роботою.

К. Я.: — Але сьогодні багато людей їдуть з України...

Л. Л.: — Вони повернуться. Багато людей чекає на поліпшення ситуації. І коли це станеться, вони повернуться.

К. Я.: — Але чому вони не працюють над цим поліпшенням?

Л. Л.: — Можливо, вони не знають, як це зробити. Тому що знати, як має бути, і розуміти, як є насправді, тут — різні речі. А коли ситуація сама зміниться, вони, я вірю, можуть повернутись. У багатьох там уже є сім’ї, бізнес, робота. Вони дбають про них. І це нелегко просто так зробити.

К. Я.: — Що ви найбільше запам’ятали в Україні, що вас найбільше вразило?

Л. Л.: — Ви знаєте, коли я була в Чигирині, чула, як співають українські жінки. Вони збираються разом після важкого дня і співають. Це не той спів, який можна почути в опері чи деінде. Це набагато краще. Я була вражена. Думаю, що довго пам’ятатиму це.