Українізація неминуча
— Вадиме Олександровичу, вважається, що серед молоді взагалі мовного питання не існує. У вашому дослідженні — теж такі висновки?
— Тема цього дослідження виконувалася з 2006 року, в цьому році ми закінчуємо його. Спостереження і висновки — очевидні: у Західній України більше люблять українську мову, у Східній — менше. Загалом ситуація з прихильністю до української мови — дуже стабільна, змінюється дуже повільно, загалом — у бік прихильності до неї. Зростання прихильності посилилося у 2006 — 2007 роках, у наступному знизилося і у 2009-му знову зросло. Загальна тенденція така: і там, і там прихильність до української мови зростає, але на заході — швидше, а на сході — повільніше, і цей розрив зростає. Якщо виміряти прихильність до української мови за 5-бальною шкалою, то загальні оцінки коливатимуться в межах 3 (на заході цей бал перевищує 4, а на сході — трохи вище за 2).
Є цікавий розподіл за сферами — ми в дослідженні їх виділити три. Перше — особисте спілкування (сім’я, друзі), друге — офіційне спілкування (навчання, державна влада) та сфера ЗМІ (насамперед, телебачення). З’ясувалося, що усюди найбільш прийнятною українська мова є в офіційному спілкуванні (наприклад, у сфері навчання). Прихильність до неї найбільша на заході, переважно прийнятна українська мова в центральній частині та наполовину приймається в східних регіонах. В особистій сфері українська домінує в західній, в центральній частині країни трохи програє російській, а в східній та південній Україні цілковито домінує російська. У сфері ЗМІ така ситуація: на заході рівень прихильності до української мови трохи нижчий у ЗМІ (більше допускається наявність російської), в центральних регіонах українська мова — на рівних позиціях із російською, на сході домінує в ЗМІ.
У 2010 році ми зафіксували, що на всій території України зросли проросійські настрої (в межах невеликих відсотків, але тенденція вже є), але в студентському середовищі прихильність до української мови й у сфері офіційній та особистісній не змінилася, навіть зросла. Як ми зафіксували в попередніх дослідженнях, саме студентська молодь — найінтелектуальніше і найпрогресивніша частина суспільства, як у всьому світі. І тенденції, які є в студентському середовищі приблизно через рік поширюють на все суспільство. Тому якщо ми у 2009 році восени зафіксували їхнє бажання мати українську мову у ЗМІ, то можна сподіватися, що, попри всі політичні перипетії, — може, це й трохи несподівано, — протягом 2010 року має зрости прихильність до україномовних ЗМІ у суспільстві загалом.
— На фоні політичних заяв та деяких кроків політиків це дійсно звучить несподівано. Особливо, коли згадати про ініціативи поставити пам’ятник Сталіну, плакати з Леніним у Луганську...
— Тенденції мовної русифікації, ідеалізації большевизму були і є. Інша ситуація, що зараз склалися політичні умови, щоб вони відвертіше проявлялися. За попередньої влади такі настрої не дуже придушували, хоча пам’ятник Сталіну поставити б не дозволили. А зараз можуть. Такі тенденції та прояви мене не дивують. Як психолог, я вважаю, що якщо ці тенденції в суспільстві є, то громадяни мають повне право їх проявляти. Якщо наше суспільство не спромоглося на офіційну заборону пропаганди сталінізму, тобто в нас немає закону, який це забороняє. Для мене ціннішим є не той факт, що можна щось заборонити чи розбити ніс пам’ятнику Леніну на Бесарабці, а те, що комуністи з кожними наступними виборами отримують все менше голосів. Можливо, ці справи зі встановленням пам’ятників потрібно вирішувати на рівні регіонів, бо якщо на Галичині — одні герої, а в Криму — інші, то на певний історичний період, це очевидно, так має бути — і ми маємо з цим змиритися. У нас немає іншого виходу.На жаль, ці речі в Україні не відрегульовані ніяким законом. Фактично ситуація така: змінюється влада (а змінюється як — то невелику перевагу отримує одна сила, то — інша), а суспільство поділене не дві частини. І, прийшовши до влади, ці люди діють на власний розсуд, а мають діяти так, як написано в законі.
— Ще які особливості сучасного українського студентства вас зацікавили?
— Загалом, коли абстрагуватися від результатів наших досліджень і якщо взяти всю молодь, то ми у 1990 — 2000-х роках спостерігали, що на заході України молодь — не така запекло патріотична як старше покоління, а на сході — не така проросійська як старше покоління. Тобто на рівні молоді має місце певне пом’якшення цього протистояння. Це, очевидно, цілком прогресивна тенденція.
При тому, що я не прихильник Партії регіонів, але я вважаю, що теперішня їхня відносна перемога відіграє в плані посилення в Україні українськості навіть позитивну роль у двох аспектах. Перший. Нинішня влада буде робити те, що робить — вони українізуються, бо розуміють, що без цього наступні вибори програють. Не тому, що Україна стала дуже патріотичною, а тому, що по-іншому вони набудуть іміджу проросійської чи антиукраїнської сили. І якщо в них є такий імідж, то їм потрібно його пом’якшити. Тому що проукраїнські тенденції в суспільстві будуть посилюватися — це майже неминуче. Єдине, що може його зупинити, — це тотальна інформаційна русифікація, коли вся інформація буде йти російською мовою з Москви — те, що Росія намагається робити. Тільки це дасть можливість зупинити українізацію і посилить русифікацію. А Партія регіонів захоче на наступних виборах отримати прихильність більшої частини електорату і тому вони не будуть наполягати на русифікації. А те, що Табачник чи Єфремов виступають з певними заявами, — то це в них, у ПР, як відомо, є певне крило, зациклене на російськості. Це крило досить активне і воно зараз намагається відвоювати позиції. Та й навіть ця незначна русифікація триватиме, думаю, місяців 3 — 4, тому що врешті-решт, успіх ПР залежить від економічної ситуації в країні. Якщо вони не досягнуть у цьому успіху, то їхня проросійськість буде компроментацією російськості. Так само, як і великою мірою була скомпроментована українізація через явну неуспішність економічних дій Ющенка й Тимошенко.
Другий аспект — що існує закон дії-протидії. Я дуже ціную діяльність міністра освіти Вакарчука, але його непотрібні вимоги, що вчителі в українських школах мають спілкуватися з учнями українською — неправильне. Я цілком згідний, що в принципі, це повинно бути, але навіщо це питання ставити взагалі — не кажучи, що перед виборами? Якщо говорити про загальні тенденції українізації, то молодь все більше і більше спілкується українською мовою (в навчальних закладах, між собою, з учителями). Але чи потрібно до цього змушувати? Коли Вакарчук прийняв таке рішення, відразу пішов опір... Так само тепер: коли Табачник вийшов з ініціативами, які зовсім не стосуються його компетенції (наприклад, про відмову від дублювання фільмів українською), в частини суспільства відразу виник опір. Справа не в тому, що він буде масовий — він буде активний у невеликої частини суспільства, але в більшої частини такі дії міністра викликатимуть додаткові сумніви: а чи насправді ця влада робить те, що треба, чи може вона бути ефективною... Силоміць нічого не можна зробити, а залякати можна хіба що 1 — 2% населення. Чим більше будуть лякати, тим більше це викликатиме спротив і невдоволення. Це стосується й русифікації.
Ми проводили фокус-групи серед студентів у різних містах на сході та півдні України (Одеса, Сімферополь, Луганськ, Харків тощо) і виявили, що студенти постійно висловлювали сентенцію, що вони — не проти української мови, але українізацію потрібно проводити не форсуючи події, ніби непомітно, інтелігентно, спокійно, без пафосу. Я з ними абсолютно згоден. Але ні минула , ні теперішня влади цього робити не вміють — немає поміркованості, а вона дуже потрібна суспільству.
— Ви наголошуєте на тому, що українізація — неминуча, а від кого вона буде йти, якщо не від влади? Від самих людей як закономірний процес?
— Є цікава тенденція: коли ми були великою радянською країною, то ніби самою по собі у нас була переорієнтація на великий російськомовний простір. Тепер наш простір зводиться до території нашої країни, у нас проявляються спільні цінності — властиві всім регіонам України. Є відомий світовий ефект, який вже проявляється в Україні: людей, коли вона дивляться телебачення чи читають газети, набагато більше цікавлять події у власній країні, ніж, скажімо, в Росії. Політичні шоу на російських каналах, які дивляться приблизно 5% українців, вже нам навіть не зовсім зрозумілі. І стосунки між нашими регіонами, наприклад, Києвом і Донецьком чи Києвом і Західною Україною — для нас це важливо і цікаво. А стосунки між Москвою та Єкатеринбургом — кому це цікаво? Навіть така просторова, географічна українізація відбувається і неминуче. Мало того. Ще за радянські часи було зафіксовано, що тільки чверть росіян, які проживають в нас, вважають себе чистими росіянами (за мовою, походженням тощо).
Ми провели опитування 1,5 тисячі жителів найбільших російськомовних регіонів України (південь — схід). Ми виділили з них громадян, які вказали, що в особистій розмові цілковито або здебільшого перевагу віддають російській мові. І цих суто російськомовних громадян запитали: «Ким ви себе вважаєте?» (пропонувалося 15 варіантів соціалізації, наприклад, «російськомовний житель України», «росіянин», «слов’янин» тощо). Із них тільки 18% вибрали ідентичність «русский». Переважна більшість назвала себе громадянами України та російськомовними жителями України. Ще одна цікава деталь: коли ми попросили їх порівняти українців та росіян за різними особливостями, то оцінки українців були виразно позитивнішими, ніж оцінка росіян.
— Не можна сказати, що ми змінилися тільки за часів незалежності. Такі тенденції були й в радянські часи, хоча тоді сильнішими були тенденції єднання з російським народом. Тому ця українізації, а точніше дерусифікація відбувається в різних аспектах. І якщо відбувається дерусифікаця, то на її місце приходять — проєвропейські, проамериканські, але найчастіше — проукраїнські настрої. У Києві, з 1990-х років, в мовному середовищі відбулася принципова зміна — стало набагато більше україномовних жителів. А головне те, що реакція на українську мову стала інакшою: раніше, коли до людей в Києві зверталися українською, в них не було установки, психологічної готовності почути українську. Зараз ця готовність є.
Певним ідеалом для російськомовної частини нашого суспільства є незалежна, патріотична, але російськомовна Україна. В них немає антиукраїнських настроїв. Як психолог, я вважаю, що в окремих регіонах (їх не так багато) російська мова повинна мати певний статус, звісно, не офіційний, але статус. Тому що одна з проблем полягає в тому, що в нас українська мова має слабкі соціальні позиції: у глобальних масштабах нею володіє сільське населення, яке менш освічене, має менші можливості. У той же час російськомовне населення — більш інтелектуальне, багатше, передовіше і динамічніше. Тому україномовне середовище програє. Через те російськомовні громадяни, маючи сильніші позиції без статусу, сприймають це як приниження. Вважаю, що всі ці проблеми зніме адекватний закон про мови. Але прийняти його не змогла та влада, не зможе ця, бо якщо його прийматиме ця влада, то буде поганий закон. Його мають розробляти в жодному разі не політики, а науковці — соціологи, психологи, політологи. Принцип повинен бути загальний: має домінувати українська мова в Україні, а в окремих регіонах — російська, угорська, кримськотатарська тощо.
