Українська симфонія

Iсторія йде вперед лише з ясними, тверезими, незатуманеними очима; суспільний поступ вимагає виконання однієї, але винятково важливої передумови – очищення свідомості людей. І якщо примітивна, неприхована брехня діє на душі людей «за моделлю» небезпечної, заздалегідь виготовленої отрути (безумовно, різного ступеня токсичності та сили дії, в залежності від таланту «токсикологів»), то суспільні стереотипи є неприпустимими, шкідливими та небезпечними насамперед тому, що спотворюють адекватне взаємосприйняття різних груп суспільства і через це схожі на забруднене, викривлене, непрозоре скло. Найнебезпечніше, що може статися в такій атмосфері (і власне, це вже якоюсь мірою і відбувається!) — це створення образу ворога, котрим (ворогом) може стати будь-хто незгодний, просто будь-хто інший.

Якщо йдеться про історію України, то оці сумнозвісні стереотипи досить добре відомі. Модель «східна»: в Галичині, ширше — на заході України живуть люди, що «не вписуються» в загальноісторичний український процес, багато поколінь цих людей перебуває під впливом націоналістів та націонал- екстремістів (те, що цей стереотип передбачає «за визначенням» активне використання жупела «націоналізму», під прикриттям якого вже безліч разів у минулому вівся агресивний наступ на основи української державності, громадськості та культури – тема для окремої великої розмови). Там, на заході, люто ненавидять все російське, православне та загальнослов’янське, а якщо говорити про економіку – то цей регіон живе (і жив у минулому) за рахунок індустріального Сходу, котрий дає «левову частку» національного доходу України. Модель «західна»: на сході живуть гранично зрусифіковані українці (мало не «москалі»), геть позбавлені будь–якої національної свідомості і, через це, готові – хай навіть мимоволі – виступати знаряддям імперської політики Москви.

Нашим завданням, очевидно, зараз не є доводити, що всі ці злоякісні кліше не відповідають справжнім фактам історії. Хоч можна було б нагадати, що вже багато віків тому Київська Русь — велика держава наших предків — об’єднувала всі українські землі, від княжого Галича на заході, володінь Ярослава Осмомисла та князя Данила, і до приазовських степів на сході — всі українці вже тоді жили у спільному політичному просторі. І не випадково автор безсмертного «Слова о полку Ігоревім» згадує, оспівуючи хоробрих руських воїнів, і полки могутнього князя Осмомисла. Можна було б нагадати, що славетний гетьман Петро Сагайдачний, під проводом якого запорозьке козацтво здобуло стільки нетлінних перемог, був родом з Галичини(!). І ми ніколи не забудемо, що один з авторів Державного гімну України, поет Павло Чубинський — наддніпрянець родом, проте автор музики до гімну, композитор Михайло Вербицький — галичанин. Чи можна навести більш яскравий приклад історичної єдності України? А наші генії — Шевченко, Франко, Леся Українка, Михайло Грушевський? Хіба їхнє життя, їхня творчість не є неспростовним доказом того, що українці були, є і мають залишатися єдиною нацією, бо хто може обмежити поле їхньої діяльності лише Києвом, Львовом, Полтавою або Чернівцями? І, врешті, нагадаймо, що Донеччина і Луганщина — це ті наші землі, які нерозривно пов’язані з іменами таких видатних українських патріотів, як Борис Грінченко, Володимир Сосюра, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, наш знаменитий сучасник академік Іван Дзюба (список можна продовжувати...).

Але, щоб зорієнтуватись у винятково складній ситуації протистояння двох частин України, що створюється, на глибоке переконання автора цих рядків, по-перше, штучно, і, по-друге, значною мірою зовнішніми силами, варто б мати на увазі таке. Протилежності, за діалектичним вченням Гегеля, котре ми вже встигли призабути, перебувають і в єдності, і в стані конфліктної взаємодії. Стосунки Заходу і Сходу України були б іншими, якби всі наші землі протягом століть перебували б у складі єдиної держави. Відомо, що історична реальність склалася інакше, внаслідок чого частина наших земель опинилась під впливом західноєвропейського цивілізаційного поля (з його приматом індивідуалістичних особистісних цінностей, з особливим ставленням до власності, релігії, національних засад тощо), інша — під впливом євразійського цивілізаційного поля, по багатьох позиціях відмінного. І перед нами — альтернатива: або конфлікт цих двох різновидів цивілізацій, або важка, копітка робота над їх синтезом, результатом чого може і повинно стати створення своєрідної творчої єдності, Української Симфонії, яка поєднала б усіх українців. Схід і Захід України, які протягом віків ніби перехоплювали один в одного естафету національного відродження (так, у XVII столітті полки Хмельницького визволяли Львів, у XIX столітті ідеї Шевченка стали джерелом натхнення для «Українського П’ємонта», що, в свою чергу, послужило могутнім поштовхом для української революції 1918—1920 років) — обидва стануть тоді складовими цієї симфонії. В цьому і полягає перспектива для всіх нас.