Українське коріння Донбасу

1928 рік. Студенти Сталінського педагогічного технікуму проходять краєзнавчу практику. Матеріали зібрано, оригінали залишено в університеті, а копії направлені у центр. Майже 80 років про записи студентів ніхто не згадував. Але зібрана інформація не загубилася на полицях архіву, а, як виявилося, чекала на свій час і дослідника.

Ним стала відомий український етнолог Олена БОРЯК. Працюючи в архівах, вона натрапила на теку з написом «Мар’їнка». «Це було за часів, коли Мар’їнка не зникала з новин. Її обстрілювали, там було дуже небезпечно. Не зреагувати на те, що потрапило мені до рук, було неможливо», — пригадує дослідниця. Результатом стала книжка «Мар’їнка: етнокультурний портрет українського селища на Донеччині наприкінці 1920-х рр.».

«МИ ДУМАЛИ, ЩО ВСТИГНЕМО»

Особливу цінність згаданих матеріалів Олена Боряк вбачає в тому, що вони дозволяють побачити не тільки життя робітників Мар’їнки, а й більшості населення — пересічних селян. Ці матеріали дають чесну відповідь на запитання, чи є українцями жителі Донбасу. І є найкращим способом боротьби зі стереотипами.

Різні упередження не раз згадували під час представлення книжки, яке відбулося в Національному музеї літератури України. Спочатку жителів сходу називали «набродом» (причому поширювали такі думки здебільшого поміщики, через несправедливість яких люд і тікав). Згодом стереотипи щодо сходу лише наростали. Результат, про який згадали під час представлення, — в українське суспільство заклали «міну уповільненої дії».

На підтвердження цього можна навести слова упорядниці книжки. 2012 року вона була в експедиції у Приазов’ї, що тепер перебуває по той бік лінії розмежування. «Ми розмовляли з тими людьми. Вони говорили з нами українською мовою. І жодних сумнівів не виникало, ми не усвідомлювали трагедії, якою все може обернутися, — згадує Олена Боряк. — Можливо, це нас заспокоювало. Ми думали, що встигнемо».

ВІДНОВИТИ ПРАВДУ МОЖУТЬ ТІЛЬКИ ФАКТИ

Однак встигнути не вдалося. І те, що ми маємо нині, — наслідок викривленості уявлень одне про одного. Відновити правду можуть тільки факти. До них і звертається Олена Боряк.

За її словами, в матеріалах студентів відображено «потроху, але все». Студенти старанно занотовували соціально-економічне життя Мар’їнки, кількісний, етнічний склад населення, нарахування податків, навіть функціонування комітетів незаможних селян. Проте найбільш показовим та дієвим для руйнування стереотипів є етнографічний і фольклорний матеріал, опис обрядів життєвого циклу: хрестини, весілля та інші визначні події.

Записи студентів засвідчують наявність у Мар’їнці тих самих традицій, як і на всій території України. Найлегше це прослідкувати в покажчику наприкінці книжки, де трапляються відомі знавцям традиційного українського укладу поняття: «свашка» та «світилка», «честь» — перев’язані червоною ниткою пироги циліндричної форми, які передавали батькам, вареники — передвесільні зібрання. Це тільки частина слів, пов’язаних з весільною обрядовістю.

Жителі Мар’їнки, як і решта українців, співали ті самі пісні: «Котику сіренький, котику біленький», «Ой, на горі калинонька», «Ой на горі та й женці жнуть». У них так само був популярним гопак.

Цікавим видався приклад, щоправда, з іншим танцем, назва якого — «Соловки». 1923 року на Соловецьких островах почав функціонувати сумнозвісний виправно-трудовий табір, тому про зміст пісні можна здогадатися. Однак оскільки радянська машина ще не повністю набрала сили, слова пісні до цього танцю доволі оптимістичні. Наприклад: «Соловки, да Соловки, дальняя дорога / Як згадаю, серце в’яне, у грудях — тривога. / Соловки, да Соловки, я вас не боюся / Три годочки одсиджу і назад вернуся».

До речі, після представлення книжки гість у залі поділився, що його рідні з Запоріжжя так само знають цю пісню, й навіть навів продовження. Тож пізнання одне одного відбувалося навіть під час представлення видання.

Згадані матеріали — лише крихти зі свідчень, які наводить упорядниця книжки. Усі вони доводять, що Донбас має українське коріння. Там не існувало окремої культури «донецьких новоросів». Це вигадки, які, на жаль, не були вчасно зафіксовані й виправлені.

Олена Боряк звернула увагу й на те, як радянський вірус проникав у традиційний лад. Не лише у формі пісні на зразок «Я сам с Саратовской губернии» (у якій легковажно описано злочин), а й у вигляді обрядів «червоних хрестин», «червоного похорону». Це демонструє сутність тоталітаризму — він пронизує всі сфери життя.

ЗРУЙНУВАТИ МУР СТЕРЕОТИПІВ

І як показав наш трагічний досвід, небезпека впливу тоталітаризму — не лише у фізичному знищенні великої кількості українців та інших народів, а й у нав’язаному способі мислення, зокрема викривленому сприйнятті жителів Донбасу. Наприклад, в уявленні про них як про одних із найбільш комунізованих. Як ідеться в матеріалах книжки, Мар’їнка довго не приймала елементів радянського способу життя, захищаючи рідний уклад.

Найгірше те, що, як було згадано під час представлення, у певний момент деякі жителі сходу самі повірили у вигаданий образ. Це остаточно унеможливило ефективну комунікацію.

Питання, чому неправдиві твердження не спростували й за часів незалежності, залишається відкритим. Єдине, що знаємо напевне: ми пам’ятаємо те, що актуальне нині. Тож книжка «Мар’їнка: етнокультурний портрет українського селища на Донеччині наприкінці 1920-х рр.» є яскравим прикладом цього.

Тепер, коли Мар’їнка — одна з найгарячіших точок на нашому сході, яка розташована фактично впритул до Петровського району Донецька, спадають на думку інші асоціації. Наприклад, про Мар’їнку як старовинне запорізьке займище, місце хуторів січового козацтва, де жили вільні українці. І у XVIII, і в ХХІ століттях. Крім того, Мар’їнка уособлює велику кількість інших міст, які довели всім скептикам, що є українськими. А книжка «Мар’їнка: етнокультурний портрет українського селища на Донеччині наприкінці 1920-х рр.» — спосіб нарешті зруйнувати мур стереотипів, що нас розділяє.