Ужгород, яким захоплюєшся і який... жалієш

Ось і завершилася моя ужгородська історія. Вона тривала не мало — не багато, три роки, коли доводилося (за сімейними обставинами) наїжджати у це місто. Ах, Ужгород!.. Вино, сакури, бограч, гори... Усі, хто знав про мої сюди поїздки, реагував однаково, з неприхованим захопленням. Але буденне побутове життя завжди не таке. Ми багато любимо говорити про внутрішній український туризм, і він направду дуже корисний. Але геть інша справа: приїхати в нове місто не на день-два, тиждень, а наїжджати сюди так часто, що в один момент ловиш себе на думці: я тут також живу, а не гостюю. І погляд мешканця відрізняється від погляду туриста.

Перша зима в Ужгороді ніколи не забудеться не лише великими снігопадами, бо більше такої зими вже не було. Не лише річкою Уж, до берегів якої біля знаменитого пішохідного мосту течія принесла просто гори снігових торосів, вони вражали силою ріки, яка здужала такі великі брили льоду. Ужгород вразив найперше... заметами на вулицях, розталими і знову замерзлими снігами, через які перехожі прокладали стежки-доріжки. У моєму Луцьку навіть на нашому віддаленому мікрорайоні вдосвіта вже пирхав тракторець, прочищаючи тротуари. І саме побутова занедбаність «столиці» Закарпаття боляче вражала усі три мої ужгородські роки. Двори у величезних ямах, старі, ще, мабуть, радянських часів дитячі майданчики, які навіть лінувалися прибрати, іржаві і доламані. Як стояв на проспекті Свободи, центральній вулиці міста, залізний бик, так стоїть він і досі, а задумувався, певно, як одна з туристичних атракцій.

В Ужгороді усвідомлюєш, як далеко пішов Луцьк в кількості створених ОСББ, а значить, порядку в будинках і дворах. Хоч як лучани не проклинають нинішню міську владу за те, що всюди стелять плитку, вже й двори нею почали викладати, але мені щоразу хотілося скептикам сказати: ви не бачили Ужгорода, де такій плитці були б безмежно раді.

В Ужгороді цілі мікрорайони, добра частина міста взагалі без шкіл. Значна їх частина зосереджена у центрі, є, звісно, і в інших районах. Але не так, як у Луцьку, де кожен мікрорайон має садки, амбулаторії і школу, часто і дві. Якщо додати проблеми з міським транспортом, зі старими тісними маршрутками, то не позаздриш ужгородським дітям, яким за наукою доводиться добиратися дуже далеко від дому. Але, певно, тут треба було просто народитися, щоб до цього всього звикнути і сприймати, як належне. Трохи проблему з школами вирішили тут за рахунок приміщень дитсадків, у які поселили і початкові школи, і власне дитсадки. В одній з таких міні-шкіл навчалася і моя онучка. Хай клас перероблений з дитсадкової групи, але головне, що недалеко від дому.

Що захоплює в Ужгороді? Та саме місто, і тут нема протиріччя, зважаючи на попередні побутові зауваження. Ці чудові ранки, коли у кватирку долинає неспішний передзвін з ближнього собору... Коли куполи цього ж собору бачиш з вікна своєї кімнати... В Ужгороді багато приватних обійсть, такі досконалі старі і нові кам’яниці, з сакурами, магноліями, садами персиків, виноградом, хурмою і фігами (інжиром, хто не знає). Скільки б не проходив старою частиною міст, стільки нею захоплюєшся, і щоразу робиш відкриття то чергових віконниць, то доріжки, викладеної мозаїкою ще «за чехів» сто років тому, то корон на дашках будинків. І навіть напис «хата дівчаток» на паркані, за яким — дім, в якому мешкають роми, смішить і додає настрою. Навесні, ще до сакур, зацвітають черешні й магнолії, і весь проспект Свободи (центральна вулиця міста) стає рожевим. Їдеш в старому драндулеті на базар, і виглядаєш у віконце, щоб за приміщенням ОДА (споруда також з часів приналежності Закарпаття до Чехословаччини) ще раз помилуватися бічними вуличками з сакурами. В Ужгороді щоразу жаліла свій Луцьк, у якому ніколи не буває стільки, як тут, туристів, у якому ніколи, на відміну від Луцька, не проводять фестивалі «вина і м’яса» у старовинному замку. І справді відкриттям для прибулих у місто буде пам’ятник колишньому міністру транспорту і зв’язку України Георгію Кірпі, який встановлено на вокзалі: так Закарпаття відзначило допомогу залізничників для регіону під час великої повені...

У нові міста треба приїжджати, у них треба пожити. Порівнювати своє і чуже. Вибирати краще. Навчитися казати «дякую гарно» і «полюбилося» замість «сподобалося». Розуміти, що вже не ріже вуха слово «видиш», а помідори ти і сама називаєш парадичками, по-закарпатськи, хоч це слово було одним із тих, які я ніяк спочатку не могла запам’ятати. Розуміти, що без угорців та чехів це місто було б зовсім інакшим, безликим радянським містом. Бо саме їхня архітектурна спадщина робить сьогодні Ужгород тим, завдяки чому він є привабливим для туристів. Але можеш вже легенько, не затинаючись, промовляти «кремзлики» (по-волинськи то деруни), проте треба усвідомлювати, що коли ти не закарпатець з діда-прадіда, ти ніколи тут не станеш своїм.

І тут шанують всю історію, яка була. Бо, як сказав мені директор цікавезного музею у Береговому, «до 1919 року понад тисячу років Берегово приналежить до Угорщини. З 1919 по 1920 рік декілька місяців до Румунії; З 1920 по 1938 рік — до Чехословаччини; з 1938 по 1944 рік знову до Угорщини; з 1944 по 1946 рік до Закарпатської України; з 1946 по 1991 рік — до радянської влади, а тепер до України. То єсть, моя бабка, не виходячи з її будівлі, попала в сім держав без візи. Значить, ми звідси ніколи і нікуди не уходили, а все навпаки — до нас приходили. То єсть ми не йшли до Угорщини, а Угорщина йшла до нас, так же Радянський союз, і також інші держави йшли до Закарпаття, а не ми до них».