В обороні українства

Революція 1905р., що охопила всю Росію, викликала серед українського суспільства надію на національне відродження. Маніфест 17 жовтня 1905 р. призупинив цензурні обмеження й оповістив волю друку. В атмосфері суспільного й культурного піднесення було одержано дозвіл на видання щоденної української газети «Рада», перший номер якої вийшов 15 вересня 1906 року. Її редактором-видавцем став Борис Грінченко.

Газета стала «речником і дзеркалом українського життя». Тут ставилися й обговорювалися всі важливі питання культурного та політичного життя. Активними співробітниками газети були Д.Дорошенко, М.Старицька-Черняхівська, Б. Грінченко, О.Єфремов, С.Петлюра, згодом М.Грушевський, В.Липинський, М.Павловський та ін. Вміщували тут свої художні твори О.Олесь, С.Черкасенко, В.Винниченко, С.Васильченко, М.Левицький та іншi.

Свідченням зрослої національної активності українського суспільства було обговорення в газеті питання про відкриття в Київському університеті св.Володимира українських кафедр. Ця справа була зініційована С.Петлюрою в «Киевском голосе» (1906. — №41). Її підтримав Д.Дорошенко в «Раді» статтею «Ще в справі українських кафедр» (1906. — № 43). Справедливо звучали у ній слова: «В усякім разі справа українських кафедр — справа тільки українського громадянства і більш нічия». Принципово важливі думки обстоювалися у статті І.Л-а (Івана Личка) «До студентів-українців». Тут виразно сформульована вимога створення вільного автономного університету з українською мовою викладання на противагу русифікаторським за характером тодішнім університетам: «Старі професори, «немножко малороссы», авторитетно висловлюють, що наша мова наукова ще не вироблена, або виробляється в Галичині під польським впливом, що бракує українських лекторів, але саме цим вони доводять, що потреба українського університету єсть неминуча. Хто визнає, що український народ мусить жити власним національним життям, що обрусіння, яке до сього часу вбивало його душу, — се велике зло, той не може не згодитись, що чим раніш Україна почне розвиватись на своїх народних основах, тим швидше настане час нормального для народа життя».

16 жовтня, як повідомляла «Рада»(1906. — № 26), в Київському університеті св. Володимира відбулися студентські українські збори з приводу обговорення питання про українські кафедри. Зібралося 300 студентів-українців. Спочатку студент Д.Дорошенко виголосив реферат на тему українізації народної освіти в Україні. В результаті обговорення цього питання було прийнято резолюцію з вимогою заснування в університеті таких кафедр: історії України, української мови, українського письменства (на історико-філологічному факультеті) та українського права (на правничому факультеті). Прикладом для Київських студентів були домагання студентів-українців Петербурзького та Одеського університетів. Ще восени 1905 року на своїх вічах вони порушили питання про створення українознавчих кафедр у своїх навчальних закладах. Рішення студентської сходки блискавично розійшлося по Україні. Голоси на підтримку київських студентів надходили з Правобережжя і Слобожанщини, з Полісся і Півдня. У цей хор народної підтримки були вплетені й голоси з підавстрійської Галичини та нашого Поділля, зокрема з його осередка — Кам’янця.

27 листопада 1906 року студентська делегація Київського університету св. Володимира, як подає «Рада»(№64), передала ректорові заяву, яку він повинен був передати професорській раді. У ній, зокрема, зазначалося: «Українське студентство, яке гаряче приймає до серця інтереси розвитку української національної культури, цілком поділяє погляди українського громадянства на необхідність мати кафедри з українознавства з українською викладовою мовою в південноросійських університетах». Як згадує той же Д.Дорошенко, ректор, професор політичної економії Цитович, прийняв їх дуже сухо, не привітався за руку, як це було прийнято, не запросив сісти. Він прочитав резолюцію і сказав, що сам не може дати ніякої відповіді, а доповість про справу університетському сенату (раді).

Текст резолюції й аркуш чистого паперу з проханням підписуватись було вивішено в коридорі університету. За кілька днів підписів набралось близько 1500.

Вимоги студентів викликали великий резонанс. З усіх усюд надходять дописи в «Раду», в яких люди, різні за соціальним станом та за інтелектуальним рівнем, висловлюють свої думки з приводу цієї події. Вражає географія листів. Це Лівобережжя (Сумщина, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина), Правобережжя і Центральна Україна (Київ і Київщина, Умань, Поділля, Житомир, Волинь), Південна (Херсонщина, Одещина, Миколаївщина) і Західна Україна (Чернівці, Львів). Пишуть українські громади із Росії — Брянська, Кушки, Мінська, Тобольська, Ростова-на- Дону, Таганрога, Донеччини, Пензи, Петербурга, Казані, Дерпта, із Польщі, Варшави, Холма, Ярославля, Грубешова, із Відня, Рима тощо.

Треба відзначити, що найбільше дописів було з Києва і Київщини. Авторами листів на підтримку вимог київських студентів і скорішої націоналізації школи, переведення її на викладання українською мовою були люди різних соціальних станів та представники різних освітніх закладів.

Першими відгукнулися на заяву київських студентів у листі до редакції полтавські семінаристи: «...пам’ятаючи, що освіта, як вся культура, може розвиватися поступово тільки в національних формах, щиро вітає (полтавська семінарія. — Є.С. ) перші заходи київського студентства в справі заснування українських кафедр у Київському університеті».

Тексти листiв-дописів заслуговують на пильнішу увагу. Вони різні за стилістикою, тональність, формою висловлення і навіть за об’ємом. Але неприхованим, що об’єднує їх у одне ціле, — це безсумнівна щирість (не примусовість, що була характерною рисою листів трудящих у СРСР. — Є.С. ), високий рівень національної свідомості та патріотизму. Пробудився ніби великий дух народу, сонного велетня (за висловом Лесі Українки).Підтвердженням цього слугують тексти дописів. Ось деякі витримки з них:

— «Кожна нація має право національної освіти. Час вже скинути кайдани асиміляції і гніту з народного організму», — писали учні чернігівської фельдшерської школи (1906.— № 49.— с.4).

— «Університет на території України, а також і всі нижчі школи повині бути українськими і служити інтересам цього народу, чиїм коштом вони існують», — зверталися робітники Ново-Дніпровських майстерень (1906.— №54. — с.3).

— «... віримо, що тільки національна школа зможе піднести самосвідомість українського громадянства і вивести на широкий шлях послідну. Хай панує національна школа», — заявили учні київської фельдшерської школи (1906.— №56.— с.3).

— «Коли матимемо свій університет, тоді ще з більшим запевненням можемо сказати: «Ще не вмерла Україна, ще не вмерла і не вмре» (Франкові слова з «Епілогу». — Є.С. ), —йшлося в дописі учителів і учительок с. Літин Подільської губернії (1906. — №63.— с.3).

— «Ми, як учні українці, знаємо, скільки ми морочились, поки вивчились балакати по-московському в наших школах, де всяке рідне слово учителі наші зустрічали з реготом і панікою», — ремствували учні Гнидівської ремісничої школи Олексіївського повіту Катеринославської губернії (1906.— №64. — с.3).

— «Рідна мова хай лунає по всій Україні,

Світло розуму й науки хай несе дитині,

Щоб онуки вже не знали, чого ми зазнали,

Щоб їм школа рідной ненькой, не катом ставала», — бажали учні технічно-залізничної і середньомеханіко-технічної шкіл із гуртка миколаївських українців, всього 118 прізвищ (1906. — №71).

— «Ми не можемо учитися на кацапській мові, ми не можемо забути своєї рідної мови», — зізнавалися учні народної однокласової школи (назву зашифрували криптонімом Бор-ської, може, Бориспільської на Київщині? — Є.С. ) (1906. — №71).

— «Ми, малосвідомі люди, зросли з презирством до своєї рідної мови, а все ж розумієм, що заснування кафедр з українознавства зворушить і доведе до свідомості не одного українця з нашого брата прикажчика, покаліченого московською мовою», — надіялися прості люди-прикажчики м. Миколаєва (1906. — №79).

Особливо хвилюючими, романтично-пафосними були листи з Півдня, від нащадків славних запорожців:

— «З широких степів вільного колись Великого Лугу вітаємо студентів за їх славні заходи.., бо тільки українські школи загатять прірву між народом і інтелігенцією і вернуть їх до праці на рідному полі», — писали мешканці хутора Сагайдаки Херсонської губернії (1906.— №78).

— «Вам студенти-кияни, зо степів наших сумних, морозом північним зараз окутих, шлемо в справі заснування при університеті Київському своє щире: помагай Біг», — підтримували київських студентів громадяни м.Олександрії Херсонської губернії — (1906.— №78).

Ознайомлення з текстами листів-дописів на підтримку київських студентів дає підстави визначити таку характерну особливість світоглядних настроїв епохи, як прагнення до державності та соборності. Обнадіяна обіцянками суспільних змін та політичної свободи, українська людність стверджувала своє право жити у своїй державі, бути єдиним цілим. Показовими в цьому відношенні є дописи з Галичини, Буковини, Польщі, від українських громад поза межами України — Петербурга, Варшави, Відня та ін. Так, українські студенти-богослови з Рима писали: «Ми ... радіємо з цього, що студенти-українці Київського університету, ідучи назустріч серцю золотому, що починає сходити над нашою широкою Україною, домагається засновання українських кафедр, і кличемо: щасти Вам, Боже, Товариші в великім ділі; зреалізування Ваших змагань уважаємо конечним услів’єм для добра цілої України» (1906.— №76.— с.3).

Подібне висловлювали українські православні академіки-богослови з Черновець та Буковини (1906.— №81), українці з Варшави, Холмщини (1906.— №74) та ін. Для них усіх Київ — це «осередок української землі», це надія всієї України- Руси.

Як справедливо зазначив згадуваний уже Д.Дорошенко, «це був справжній плебісцит (референдум по-сучасному. — Є.С. ), який дуже спопуляризував справу українських кафедр і дуже підбадьорив нашу студентську громаду».

Розпочалася боротьба розбудженого українства за волю слова й думки. У передових статтях «Ради» (редактор М.Павлуцький, видавець Борис Грінченко, з №66 1906 р.— Євген Чикаленко) гостро ставилося питання про необхідність національного характеру освіти і передусім введення в школах української мови. Є.Малий (Євген Вировий) у статті «Школа для школи», даючи свою оцінку промові тодішнього російського міністра освіти фон Кауфмана у Думі, де той проголосив про аполітизацію школи (правда, знайомі голоси з перших років проголошення незалежної України? — Є.С. ), справедливо обурювався: «А це хіба не політика, що в школах існує неповага до української мови як до української ?» І далі: «...потрібна рішучість усіх батьків, усієї свідомої людності, всіх народностей, щоб одверто і раз назавжди сказати урядові: школа для школи. Але цей принцип може здійснитись тільки тоді, коли народною просвітою будуть керувати не «раби з кокардою на лобі» (Шевченкові ремінісценції. — Є.С. ), а сам народ через своїх виборних представників, коли кожна народність буде сама порядкувати своїми просвітніми справами (виділення моє. — Є.С. ).

Вимоги студентства викликали шалений спротив насамперед київської професури,в тому числі й ректора Цитовича, а також одіозного Т. Флоринського. Перший заявляв, що університет не буде підтримувати сепаратистські настрої студентів, бо утримується на російські гроші. Другий зреагував в газетi «Киевляне» псевдонауковим пасажем, що не може бути ніякого викладання українською мовою, бо, мовляв, «малорусское наречие» єдине з «русским наречием». Гнівну відповідь професорові Т.Флоринському дав М.Пилипович (Модест Левицький) у статті- фейлетоні «Може-таки Бог не попустить» (Рада.— 1907.-№ 145). Публіцист «Ради» розбиває начисто «докази» професора-шовініста, зокрема той, що вимоги студентів є справою небаченою в Європі. Резонним було запитання автора — а свідченням чого є викладання українською мовою в Львівському університеті, Будапештському ? Під захист взято й особу професора М.С.Грушевського, якого Т.Флоринський не вважає вченим, а лише політичним діячем, «будущим президентом українськой республики» (чи не змахувало це на політичний донос ?). На завершення М.Пилипович в’їдливо глузував: «Видима річ, що, вигукнувши «руки прочь», Т.Флоринський думає нам, українцям, цим вигуком страху завдать. Але ми знаємо приказку: Як Бог не попустить, то хтось ... чи то пак — пан Т.Флоринський не з’їсть».

Згодом Т.Флоринський задовольнив свої русобфобські настрої як головний цензор Київського окремого комітету в справах друку, заборонивши на початку Першої світової війни поширення в Україні іншомовних, у тому числі — й російськомовних видань, які порушували на своїх сторінках українські питання.

Про запровадження в Київському університеті правил поліцейської регламентації, спрямованої на приборкання студентства, розповів М.Хист (Микола Залізняк, член Української соціал-революційної партії).

У атмосфері явної конфронтації сенат університету пішов на поступки, дозволивши восени 1907 запровадити в Київському університеті викладання історії української літератури. Вів його професор Андрій Лобода, однак російською мовою, але вже запровадження такого курсу було великим успіхом. Щоправда, ще на початку нового навчального року (восени 1907 р.) було оголошено про запровадження цілого ряду курсів з українознавства — практичні заняття з давньої української мови й української історії. Так повідомляв М.Залізняк у статті «Перші здобутки«(Рада. — 1907.— №201).

Краще йшли справи в Одеському та Харківському університетах, де у 1907/08 навчальному році викладали Олександр Грушевський та Микола Сумцов. Так, у передовій газеті №79 за 1906 під назвою «Перший почин» повідомлялося, що професор М.Сумцов звернувся до ради історико-філологічного факультету Харківського університету з проханням дозволити читати українською мовою лекції з історії українського письменства, а спочатку — з української народної словесності. У записці професора зазначалося: «Історія української мови та письменства складає вже одне з чималих відділів слов’янознавства, і давно почувається потреба дати їм відповідне місце в університетських викладах, принаймні на Україні в її етнографічних межах, себто Харківському, Київському та Одеському».

Свою записку М.Сумцов завершував порадою Харківському університету як найдавнішому в Україні, «якнайшвидше відгукнутися в цій справі».

Запровадження українознавчих курсів в українських університетах, які відвідувала велика кількість студентів, розцінювалося культурно- політичною елітою досить стримано. У передовій статті «Ради» (1907.— №212) цей перший крок в справі українізації кафедр розцінювався як «надзвичайно малий». Тут же ставилась інша вимога: «Українське громадянство може задовольнити тільки повна націоналізація освіти українського народу з вищих шкіл до найнижчих».

Підсумував у «Раді» проблему щодо українізації Київського університету Д.Дорошенко у статті «Українське громадянство» (Рада.— №115). Відзначивши немалі успіхи в цій справі — одержано понад десять тисяч дописів, — він, однак, висловив тривогу щодо національного поступу, передбачав затяжність і труднощі цього процесу: «Всі дальші змагання українського студентства не привели й досі до бажаних наслідків, і поле боротьби за свої національні права лежить перед ним одкритим».

Однак з 1907 почалися наступи реакції, які призупинили процес націоналізації, що виявилося в припиненні роботи українських кафедр. Новий курс на відродження національної школи був проголошений лише за української Центральної Ради.

За участь у революційному русі були заарештовані активні дописувачі «Ради» з розглядуваного питання — Іван Личко (перебував у петербурзькій тюрмі «Хрести»), Микола Залізняк та Модест Левицький.

2 лютого 1910 р. Міністерство внутрішніх справ видало циркуляр, у якому губернаторам наказувалося не дозволяти засновувати національних товариств, які можуть збільшувати основи національної відокремленості й розбрату. Перед тим 1907 року були закриті філії «Просвіти», зокрема й в Кам’янці-Подільському.

Однак навіть коротке існування українських кафедр відіграло велику освітню роль. Це сприяло поширенню національної свідомості українського громадянства, консолідації нації, зокрема українського студентства, на загальноукраїнській основі.

Національні домагання студентства і широкої громадськості було зреалізовано у такому феноменальному явищі, як заснування у 1918 році Кам’янець-Подільського державного українського університету, фундатором і організатором якого судилося бути визначному вченому Іванові Огієнку (1882—1972 рр.).