«Отже, перше завдання медицини — політичне.
Боротьба
проти хвороб повинна починатися так само,
як і боротьба проти поганого
уряду...
Хто ж, як не лікарі,
з їхнім унікальним знанням людини,
повинні
викривати перед родом людським тиранів...»
Мішель ФУКО,
французький філософ і просвітитель
До публічного звернення як форми викладення своїх думок і своєї громадянської позиції людина вдається в незвичайних ситуаціях. Моє звернення до колег-медиків також спричинене непересічною і справді доленосною для країни й усіх нас подією — виборами нового президента України.
ЧОМУ Я ЗВЕРТАЮСЬ ДО МЕДИКІВ
По-перше, я є ваш колега за професією.
По-друге, через те, що медики й сама наша професія є надзвичайно значущими для суспільства. Не випадково будь-яка влада прагне підтримки і схвалення не тільки з боку всього суспільства, а й з боку «елітних» соціальних і професійних груп населення, серед яких медики посідають чільне місце. Теперішня влада в Україні не є винятком стосовно своїх прагнень. Вона шукає і без надмірних зусиль знаходить бажану публічну підтримку деяких знаних громадських діячів України, серед яких багато відомих і високопрофесійних лікарів. Поважність цих достойників застосовується в такому разі як метод «заміщувальної терапії» при хворобі моральності та професіоналізму влади.
По-третє, тому, що медики, з огляду на професійну необхідність спілкуватися з людьми, є надзвичайно впливовим чинником формування громадської думки. Слово лікаря — це слово людини, якій інша людина — пацієнт — дуже довіряє. Саме тому лікар є чи не найкращим провідником інформації. Бо переважна більшість медиків не втратила своєї честі, гідності та відданості своїй професії.
КРИТЕРІЙ ВИБОРУ — САМА ДІЙСНІСТЬ
В умовах загострення президентської виборчої кампанії людина навіть поза волею опиниться перед вибором. Але щоб зробити правильний вибір, замало бути просто свідомим громадянином.
Добре відомо, що найефективнішим запобіжником помилкового вибору є достатня і правдива інформація про предмет вибору. Думаю, для всіх є очевидним гострий дефіцит такої інформації про всіх суперників чинного Президента України. Натомість, наші вуха «ґвалтують» відвертою дезінформацією. Однак, якщо стосовно його суперників ця дезінформація є вкрай негативною, то Л.Кучму державні та прокучмівські приватні ЗМІ змальовують лише позитивно.
Найнеобхіднішим чинником соціального та фізичного здоров'я людини й суспільства є свобода взагалі і свобода слова та вільний доступ до інформації, зокрема. Уряд, який штучно сепарує інформацію, всіляко перешкоджає громадянам своєї країни одержувати достовірну інформацію, — має їх за дурників. Якщо ми погоджуємося і надалі бути не вільними громадянами України, а дурниками на короткому інформаційному налигачі влади, усе залишиться без змін.
То ж як усе-таки не припуститися помилки у виборі наступного президента України?
Єдиним всеохопним і об'єктивним критерієм є сама дійсність. Це, по суті, визнає і сам Л.Кучма, заявляючи про те, що головним його суперником на нинішніх виборах є вкрай погана економічна ситуація в країні та дуже низький рівень життя людей. Стосовно ж того, як не помилитися бодай у тому, кого не можна обирати президентом, то для цього потрібно просто встановити причинно-наслідковий зв'язок між політикою чинного президента й одночасно кандидата на цю посаду Л.Кучми і глибокою соціально-економічною кризою в Україні.
ДО ВЛАДИ, ЩО ВДОСТАЛЬ НАКРАЛАСЯ, ДОВІРИ НЕМАЄ
Напевне, ще ніколи в історії України за роки її незалежності взаємний антагонізм держави і громадянина не був таким очевидним і гострим, як нині, не набував таких загрозливих масштабів для обох сторін, а відтак, зрозуміло, і для національної безпеки. Сутність і першопричина цього антагонізму полягає в зневаженні державою всіх без винятку природних і громадянських прав людини, прав, набутих від народження і гарантованих Конституцією України.
Чи можна виправдати існуючий стан речей, скажімо, якимись об'єктивними обставинами, наприклад, тим, що часова відстань між нашим «демократичним» сьогоденням і комуно-тоталітарним минулим є короткою? І якщо так, то як вкладається в ці обставини той факт, оприлюднений Є.Марчуком 25 липня цього року, що внаслідок протиправних дій державних і комерційних структур за межі України тільки за останні два роки було безповоротно переведено і вивезено 40 млрд. гривень, тобто викрадено всю (!) дохідну частину державного бюджету України?! Невже цей злочин вчинили можновладні мерці з- під Кремлівської стіни або з урядової алеї Байкового? Чи все-таки це сталося за прямого сприяння нинішньої влади?
І якщо коли-небудь у якийсь фантастичний спосіб буде доведена (а цього зробити неможливо!) непричетність нинішньої влади до розкрадання держави, то в такому разі це означатиме, що діюча влада не є владою, а право розпоряджатися матеріальними й людськими ресурсами України теперішнє керівництво держави добровільно віддало до рук осіб, яким Україна і її народ є глибоко ненависними. Але це так само злочин влади проти власного народу.
Серед багатьох дефіцитів, що існують сьогодні в Україні внаслідок довготривалої глибокої соціально-економічної кризи, один із найгостріших і, без сумніву, найзагрозливіших — дефіцит довіри народу до держави, до діючої влади. Така реакція людей є закономірним результатом відчуження народу від держави.
Цей дефіцит можна зліквідувати лише в один спосіб: держава повинна йти назустріч інтересам людини, забезпечувати її громадянські і природні права — на роботу, гідне життя і здоров'я.
ЗДОРОВ'Я — ФАКТОР ПОЛІТИЧНИЙ
Тут, власне, ми підійшли до суті і найвищої мети професійної діяльності медиків — до здоров'я людини.
Здоров'я — не лише біологічна цінність. Це ще й чинник політичний, чинник національної безпеки, хоча б тому, що народ України — єдине джерело влади, і від того, наскільки фізично й психічно здоровим він буде, залежить, якою буде влада.
Медики завжди вирізнялися дуже високими вимогами до джерел інформації, особливо в тих випадках, коли ця інформація стосувалася їхньої професії. Через те, аби доповнити особисте ставлення читачів до політики Президента Кучми та держави загалом у сфері охорони здоров'я, звернуся до деяких документів, у яких, на мій погляд, об'єктивно аналізується національна система медичної допомоги.
Світовий банк здійснив 1997 року аналіз фінансування охорони здоров'я в Україні. У звіті вказується, що реальні витрати на охорону здоров'я знизилися на 51%, а політика щодо неї залишилася незмінною. Із звіту випливає такий висновок: уряд України здійснює фінансування охорони здоров'я, керуючись тимчасовими інтересами державної бюрократії або політичної кон'юнктури. Таке свавілля уряду стало можливим через те, що в Україні жодного разу не розглядалася й не приймалася загальнонаціональна середньо- або довгострокова програма розвитку системи охорони здоров'я. За відсутності такої програми можна стверджувати, що Україна взагалі не має державної політики у сфері охорони здоров'я.
Стан охорони здоров'я в Україні є предметом постійної уваги ООН. В аналітичних звітах ООН за період 1997-1999 років зазначено: «Сьогодні практично не розвивається профілактичний напрям у медицині, а її суто лікувальна спрямованість деградує. За даними соціологічного обстеження «Здоров'я-1996», комерційні медичні послуги недоступні за своєю ціною для 68,5% опитаних, а зверталися по допомогу до приватного лікаря лише 14% від їх чисельності. Як свідчать матеріали цього обстеження, лише 39,8% опитаних мають можливість купувати необхідні ліки. У 94,8% випадків неможливість придбати ліки пов'язана з браком грошей.
ЯК ЛЕОНІД ДАНИЛОВИЧ ЗІТКНУВ БІДНУ МЕДИЦИНУ З БІДНИМИ ХВОРИМИ
Незважаючи на сильний пресинг із боку влади на громадсько-професійні організації медиків та повну залежність самих медиків від заангажованої адміністрації закладів, де вони працюють, інколи до ЗМІ таки прориваються об'єктивні оцінки стану вітчизняної медицини, зроблені й українськими медиками.
Зокрема, у відкритому зверненні до Л.Кучми і В.Пустовойтенка Правління Асоціації інфекціоністів України, надрукованому 28 листопада 1998 року, мовиться: «Останнім часом захворюваність на інфекційні недуги в Україні постійно зростає. Щороку хворіє 10—12 мільйонів людей, тобто кожен п'ятий житель. Темп зростання смертності від інфекцій у 1,2 рази перевищує відповідний показник загальної смертності.
Тому V з'їзд інфекціоністів України, що відбувся в жовтні 1998 року, констатував відсутність належної уваги з боку держави в цілому до розв'язання проблеми інфекційних захворювань. Інфекціоністи застерігають: без рішучих і невідкладних заходів інфекційні хвороби доведуть український народ до межі вимирання. Пасивність і споглядальність далі неприпустимі».
Ще більш однозначно негативно оцінило політику Президента Л. Кучми Всеукраїнське лікарське товариство (ВУЛТ). Наводимо витяг із заяви ВУЛТ, оприлюдненої в листопаді 1998 року: «ВУЛТ висловлює глибоку стурбованість тим, що відбувається в системі охорони здоров'я України. Під лозунгами «удосконалення» і «реформування» охорони здоров'я, переведення на «ринкові рейки» руйнується хай недосконала, але все-таки струнка і логічно обґрунтована система, що дісталася нам у спадщину від радянських часів.
Юридична база під цю руйнацію підведена Указом Президента України №860/98 від 08.08.1998 «Про скорочення видатків державного бюджету України на 1998 р.» і постановою Кабінету Міністрів України № 855 від 11.06.1998 «Про чисельність працівників бюджетних установ».
Сподіваємося, Президент України не забув, що він є гарантом Конституції.
А в разі продовження нинішньої політики виникає питання: хто буде жити завтра в незалежній Україні?»
Схоже, президентській команді справді «нічим крити», і єдине, що вона може зробити для врятування іміджу свого шефа, — мовчати, вдаючи, що медицина для мас просто не існує. Що вже майже відповідає дійсності. Залишився лише медперсонал, який хоче, але не має практичної можливості лікувати своїх пацієнтів. І залишилися ми — всі решта, звичайні і смертні — співгромадяни Президента.
Леонід Кучма своїми діями спричинив один із найгостріших соціальних конфліктів в Україні, зіштовхнувши злиденну медицину із злиденними хворими. Політика діючого Президента узалежнила право громадян на медичну допомогу від їхнього достатку, який для 97 відсотків громадян України не перевищує 75 гривень на особу в місяць. Унаслідок цього десятки мільйонів тяжкохворих (а саме: 12 млн., що хворіють щороку на інфекції, 2,7 млн. — на туберкульоз, 1 млн. — на діабет, 741 тис. — на рак, 6 млн. — на серцево-судинні захворювання, 1,2 млн. інвалідів I і II групи, 120 тис. інвалідів дитинства, 2 млн. психічно хворих, 180 тис. ВІЛ-інфікованих, 800 тис. хворих на алкоголізм, 700 тис. — на наркоманію) взагалі позбавлені спеціалізованої медичної допомоги.
ЗНОВ ПРО КРИЗУ. ДЕМОГРАФІЧНУ
Інтегральним показником сукупного здоров'я українського народу, як і будь-якого іншого, є стан демографічної ситуації. За останні сім років кількість населення України зменшилася на 2,34 млн. осіб. Депопуляція набула стійкого характеру, і ознак її припинення не спостерігається.
Демографічна криза в країні навіть у зародковому стані є надзвичайно сильним соціально-політичним подразником та спонукою для правлячої адміністрації, звісно, якщо остання дбає про народ і є залежною від нього.
Яка ж реакція Л.Кучми — діючого Президента України на катастрофічне вимирання народу? Квінтесенцією її є виступ Л.Кучми 1 жовтня цього року на I Всеукраїнському з'їзді медичних працівників. Говорячи про здоров'я та життя людей, Президент зробив такі висновки: «Невипадково саме цю сферу чи не найактивніше цинічно експлуатують наші противники в політичній боротьбі, що наочно підтверджує передвиборна президентська кампанія. З особливою насолодою смакуються тези про вимирання народу і викликане ним зменшення чисельності населення.
Основні причини негативних демографічних тенденцій, а вони мають місце, хоч і далеко не в таких масштабах, як це нерідко подається, лежать не в економічній і не в соціальній площині. Ці причини лежать у площині політичній...»
Наведу витяг із документів ООН, в яких так само аналізується демографічна ситуація в Україні. «Вперше в мирний час в Україні з'явилися та набирають силу явища, які раніше зазвичай мали місце у відносно короткочасні періоди тяжких світових або громадянських воєн ... що дає підстави кваліфікувати стан демографічної ситуації в Україні як глибоку демографічну кризу» («Здоров'я дітей та жінок в Україні», ЮНІСЕФ, ПРООН, ВООЗ, Світовий Банк, КМ України, МОЗ, НАН України, 1997 р.).
В іншому офіційному джерелі ООН — «Репродуктивне та статеве здоров'я підлітків в Україні», 1999 рік видання, робиться такий узагальнюючий висновок: «Кризовий стан суспільства призводить до надзвичайного погіршення демографічної ситуації, яке ще довго буде позначатися не лише на демографічному, а й на соціально-економічному розвиткові країни. Демографічна ціна соціально-економічної кризи надто висока..... Демографічна ситуація в Україні оцінюється дослідниками як гостро кризова».
Як бачимо, ООН називає справжню причину демографічної кризи в Україні — соціально-економічну кризу. Президент Кучма намагається це приховати, підміняючи справжню причину якоюсь «політичною площиною».
МИНУЛО СІМ РОКІВ — НАСТАЛО ПРОСВІТЛЕННЯ
Сам початок наведеного пасажу Президента Кучми є бездоганним демонстративним прикладом його поведінкової реакції як особи, що заперечує і категорично відкидає право будь-кого, крім себе, на аналіз дійсності в Україні. Громадян, які дозволили собі посягнути на, як виявляється, виключне право Л.Кучми оцінювати ситуацію в державі, він назвав просто і однозначно — «наші противники в політичній боротьбі». Хотілося б знати «наші» — це чиї, всього народу, чи особисто Ваші, пане Президенте? Бо якщо всього народу, то виходить щось подібне до горезвісного «вороги народу».
Оцінюючи цю парадоксальну, на мій погляд, реакцію Президента Кучми, коли замість сутнісного аналізу причин та самого явища депопуляції українського народу він роздає кваліфікаційні характеристики тим, хто, крім нього, наважився говорити про демографічну кризу, можна зробити такі висновки: по-перше, Л. Кучма виступав у даному випадку не як чинний Президент України, а як звичайний кандидат у президенти. Він використав з'їзд медиків України для зведення політичних порахунків, нехтуючи самою метою цього вельми професійного форуму; по-друге, враховуючи вкрай жалюгідний стан національної охорони здоров'я, спричинений, у тому числі, і неадекватною державною політикою правлячої адміністрації у цій сфері, Президент Кучма мав би звітувати перед таким поважним зібранням за свої особисті дії як глави держави. Тим більше це було б доцільно, оскільки закінчується термін повноважень його як чинного Президента. Та й сам з'їзд був найдоречнішою нагодою для президентської сповіді перед медиками.
Так мав би вчинити державний діяч, яким є Президент України. До цього його зобов'язує не тільки найвищий статус у державі. Це ще і його прямий обов'язок за Конституцією та за законом. У статті 17 Основ законодавства України про охорону здоров'я міститься норма прямої дії, якою чітко визначено: «Реалізація державної політики охорони здоров'я покладається на органи державної виконавчої влади. Особисту відповідальність за неї несе Президент України».
Кучма керує державою майже сім років, спочатку як прем'єр-міністр із надзвичайними повноваженнями, а тепер як Президент України. З огляду на цю обставину, вражаючим є зміст і суть прикінцевого абзацу виступу Президента Л.Кучми на згаданому з'їзді, цитую: «Вважаю, що держава і медики мають об'єднати зусилля заради процвітання українського народу. Давайте спільно зробимо все для того, щоб пульс нашої держави, нашого суспільства був рівним, потужним і доброго наповнення».
Чи не забагато часу, майже сім років керування державою, потрібно було для цього просвітління Кучми? І чи не цинічною є ця заява Президента з огляду на те, що на виконання саме його волі скорочено 250 тис. лікарів, 120 000 медсестер, 130 000 лікарняних ліжок, ліквідовано 500 лікарень, що він як глава держави особисто заборгував медикам 253 млн. грн.? І це в той час, коли за даними МОЗ щороку населення має 510 млн. «контактів» із лікарями, 485 млн. громадян кожного року звертається за медичною допомогою до поліклінік, 14 млн. до швидкої медичної допомоги, 10 млн. лікується в стаціонарах! Так що ж є причиною раптового просвітління розуму Президента Кучми?
Відповідь на це запитання є третім висновком, що випливає з аналізу виступу Кучми на з'їзді медиків: єдиною мотивацією цього виступу є особистий інтерес Кучми бути обраним на другий президентський термін.
ПОЛІТИЧНИЙ СКАЛЬПЕЛЬ — У НАДІЙНІ РУКИ!
Рішення кожного з нас про те, задовольнити на виборах цей інтерес Л.Кучми чи ні, залежить від нашої оцінки того, як керував Л.Кучма державою. Сьогодні, напередодні виборів Президента України, дуже важливо віднайти зрозумілу для всіх, просту й таку, що відповідає дійсності, формулу, яка описує спосіб і стиль керування Л. Кучмою державою. Таку формулу назвав сам чинний Президент і годі шукати більш влучної.
Відповідаючи на запитання журналіста програми «Герой дня» каналу НТВ про попереднє обрання Л.Кучми Президентом, він сказав: «Когда я шел на эту президентскую гонку, то я в какой-то мере... ну, не особенно задумывался, выиграю я или не выиграю... Наверное, на многие вещи смотрел несколько упрощенно, считал, что страна — это.., в какой-то мере.., большой завод. Поэтому, конечно, первые годы шли на поиск, так сказать... часто на поиск такой, на тык. Получится, не получится. Тут я абсолютно был... какое слово мне сказать... ноль в вопросах политики, международной политики. Сегодня я на многие проблемы смотрю совсем другими глазами. Более трезвыми».
Навряд чи це потребує коментарю.
Зауважу лишень, що Кучма керував державою методом «тыка», «получится, не получится», не тільки перебуваючи на посаді Президента. Вперше усіх нас Кучма «тыкнул» своїми декретами про трасти, коли ще обіймав посаду прем'єр-міністра. «Тык» «получился». Від приниження й болю люди плакатимуть ще довго. Задоволення ж отримали ті, хто тепер належить до близького оточення Л. Кучми, ті, хто і є реальною владою в Україні.
1994 року, як і тепер, Українська держава була хворою. Тоді Л.Кучма як Президент взяв до рук політичного скальпеля. Точніше, народ добровільно вклав цей гострий інструмент до рук людини, яка приховала від народу те, що він не має навіть поняття, як лікувати державу. Л.Кучма досхочу «тыкав» лезом своїх указів і декретів тіло держави, країни й народу упродовж семи років.
Може, вже досить? Вирішувати нам. 31-го жовтня.
Валерій ІВАСЮК — кандидат медичних наук, народний депутат України й депутат Київради у 1990—1994 рр., перший заступник голови, голова Національного комітету з профілактики наркоманії та захворювання на СНІД у 1992—1998 рр., перший заступник голови Національної координаційної ради по боротьбi з незаконним обігом наркотиків Кабінету Міністрів України у 1997—1998 рр., від 1998 і донині — науковий експерт Української Правничої Фундації.
Випуск газети №:
№199, (1999)Рубрика
Суспільство
