Валерій СТЕПАНКОВ: «Iсторія — наука. Тому можна пізнавати минуле!»
— Причиною всіх труднощів, негараздів, того тяжкого становища, в якому ми всі перебуваємо, на мою думку, є низький рівень нашої національної свідомості. Часто ми себе не поважаємо, і далеко не завжди можемо займати принципові позиції щодо якихось обставин тощо. І цілий ряд проблем, пов’язаних з прорахунками у внутрішній політиці, — саме від слабкості нашої політичної еліти. Часто її дії не можна назвати такими, що відповідають статусу української еліти. Ми не поважаємо себе як велику європейську націю, і продовжуємо зважати на те, що ж про нас скажуть сусіди, намагаємось їм годити. Рабство — складна річ, але як історик я знаю, що раби бралися за зброю й або здобували свободу, або гинули. Рабство — це зовнішні прояви. Але приходить день «Х», і раби можуть взятися за зброю. Є інша форма рабства — це холуйство, прислужництво. Рабство, що приносить людині задоволення; перефразувавши Тараса Шевченка, за шмат чужої ковбаси, ти батька й матір продаси. Так сталося (і це треба визнати), що за багато років відсутності національної держави психіка й свідомість народу була деформована, зламана. І ті трагедії, які йому довелося пережити з ХVII століття (війни, повстання й голодомори), зрозуміло, не могли негативним чином не позначитися — нам треба підніматися з колін.
У такому складному процесі величезне значення має власна історія, історія правдива. В будь-якій іншій науці абсолютних істин, можливо, й не багато. Але історія повинна бути наближена до істини. Люди мого покоління (мені за 50), старшого і молодшого, ми всі виховувалися в певній системі координат. Трагедія була в тому, що коли нам читали історію України в вузах, то це була взагалі не історія України. Головною була концепція Соловйова — «збирання руських земель», що заперечувала існування української та білоруської нації та народу тощо. І нам від цього стереотипу відійти надзвичайно важко. Знання історії в такому випадку відіграє важливу роль. Важливо ці знання доносити не тільки до професіоналів, а й до керівників у різних сферах діяльності, до рядових громадян; мало хто займається, крім фахівців, фундаментальною академічною історією. Процес формування проходить у свідомості. Це відбувається в школах і через науково-популярну літературу, тобто через те, що може дійти до свідомості пересічного громадянина. Якщо в галузі фундаментальної історичної науки останнім часом робимо певні якісні зрушення, то в науково-популярному плані є багато прогалин. Вихід цих двох великих книг (великі в тому відношенні, що вони змінюють уявлення, що закладені були в нашій свідомості) — це прорив. Наприклад, «Україна Incognita» — це проблеми, які були невідомі не тільки для громадянина, але й для фахівця. Якщо я фахівець, наприклад із Середньовіччя чи ХIХ століття, то це не означає, що я фахівець з ХХ століття. Ми часто мислимо нав’язаними нам стереотипами.
Отже, є можливість доторкнутися до історії не тільки професіоналу-історику, але й тим, хто працює в різних сферах. Структура цього видання дає можливість читачеві, по-перше, мати хронологічне уявлення про розвиток подій (що дуже важливо) і, по-друге, про ті моменти, які в силу багатьох обставин чи навмисне були викинуті з історичних робіт, чи на них не було акцентовано увагу.
Друга книга «Дві Русі», на мою думку, надзвичайно важлива. Так сталося, що Росія приватизувала назву українців стародавніх часів у період Середньовіччя. Ми сприймаємо так, що, скажімо, назва «українці» і «русичі» — не росіяни. Коли формувалася Російська (Московська) держава, вони ж не називали себе русичами! Русичі — це наші предки, це давні українці . І якщо ми візьмемо з вами Галичину, Карпати, то в другій половині ХХ століття старше покоління називало себе не українцями, а русинами. Російська нація називала себе «рускіє». Це ж прикметник! Скажімо, французи, русичі, поляки — є такі назви націй, але немає «польскіє», «французскіє» і т. ін. Назва перебрана. В період Середньовіччя сталося так, що етноси російські, українські, білоруські називали себе росіянами, русичами (різні форми були), але ця назва походить від наших пращурів — давніх українців. І от цього розмежування немає. Це нам дає можливість побачити відмінність історичного розвитку українського етносу і нації та російського етносу і нації, тому що у свідомості нашого суспільства часто ці поняття не розмежовуються, ми так звикли. Але не все так просто. Тому, я вважаю, зроблена добра справа, перший крок. Коли маленька дитина робить перші кроки, вона падає, піднімається, а потім починає ходити. Треба здобутки давньої класичної історіографії, здобутки сучасних істориків у популярній формі доносити до читача, щоб він ідентифікував себе з українською нацією, з українським етносом, щоб він не соромився свого імені й власної мови.
Давайте з вами увімкнемо телевізор, подивимося по програмах, які там передачі, подивимось, що продають у газетних кіосках, — там переважно російськомовна преса. Я не можу купити в українському місті газету, яку б я хотів почитати, українською мовою! А от коли я працював у Польщі в архівах, не бачив там, що не можна в польському місті купити польську газету. Хіба це не неповага до нації, яка заплатила життям десятків мільйонів своїх кращих дочок і синів, щоб бути незалежною? Пробудження свого національного «Я», повага до самих себе — нам треба вчитися всьому цьому. І такі книги нам треба продовжувати видавати, необхідно створити серію. Історики-професіонали, які працюють в академічній науці — то добре. Але науково-популярний аспект — не менш важлива справа. Оця непомітна робота, що робиться по пробудженню самосвідомості, безумовно, буде приносити лише позитивні моменти.
