Важко першi сто рокiв

— Питання, котре не можна не поставити, оскільки воно лежить на поверхні. В чому відмінність між вашим Університетом та Університетом культури Поплавського? Адже вони начебто дублюють один одного у багатьох моментах.

— Перш за все, ми давно знайомі з Михайлом Михайловичем, і ми в дуже гарних, дружніх стосунках. А головне — ми одразу домовилися, що не є один одному конкурентами.

— А про це можна домовитися якимось чином?

— Так, оскільки ми виконуємо різні функції. Університет культури і мистецтв в першу чергу займається підготовкою кадрів масової культури, на мій погляд. У нас же — індивідуальний підхід. Навіть можна порівняти. Якщо в Михайла Михайловича на сьогоднішній день учиться приблизно 8000 студентів, то в нас разом на стаціонарі, заочників і вечірників ледве набереться 1000 чоловік. При тому, я вважаю, що у нас величезний викладацький потенціал, яким ми, до речі, дуже щиро поділилися з Михайлом Михайловичем, оскільки в нього викладає багато яскравих особистостей з нашого університету. Наш викладацький склад більш солідний, більш досвідчений, — корифеї і української сцени, і українського кіно, і телебачення.

— А чим Михайло Михайлович поділився з вами?

— Я поки що нічого не просив. Ми можемо зустрітися, по-дружньому поспілкуватися, в нього досвід більший, ніж у мене в якості ректора. Я можу до нього прийти і попросити поради з якихось питань.

— Що так скромно? Ви йому викладачів, а він — поради?

— Ми ж не безкорисно даємо викладачів, це наші випускники, які в нього отримують непогані зарплати. На сьогоднішній день зарплатня в університеті Михайла Михайловича більша, ніж у нас, оскільки він має статус Національного. Але я думаю, що це питання нам теж вдасться владнати.

— А ви ставили питання про те, щоб у вас теж був статус Національного?

— Так.

— І вам відмовили?

— Рішення ще не було. Я передав відповідний лист за підписом народних артистів України віце-прем’єру Дмитру Табачнику, і він доручив міністерству культури і міністерству освіти опрацювати це питання. Паралельно я передав лист на ім’я міністра культури і мистецтв Юрія Богуцького з проханням порушити клопотання перед Президентом України щодо надання університету статусу Національного. Ми отримали статус університету тільки в квітні 2003 року. Але ми найстаріші з вищих закладів художньої освіти: в цьому році нам виповнюється 100 років.

— Скажіть, а яка взагалі була необхідність перейменовуватися в Університет? Адже Інститут імені Карпенка-Карого — це ж розкручений, як то кажуть, бренд…

— Є навчальні заклади I, II, III, IV рівня акредитації. Ми найвищого IV рівня акредитації, а статус університету дає певні важелі для розширення. Ми маємо право створювати інститути. Зараз порушили клопотання про створення на базі нашого факультету кіно і телебачення Інституту екранних мистецтв. Інша реальна необхідність, з цим питанням звертались директори багатьох театрів України — створення постановчого факультету або інституту, щоб готувати художників з освітлення, бутафорів, гримерів, пастижерів для театру, для телестудій...

— Отже, плітки про повне відокремлення кінофакультету не справджуються? Не збираєтесь ви його відпускати?

— А нащо його відпускати? Це буде самостійний інститут зі своїм керівництвом, але у складі Університету. Тут дуже складне питання. Адже, на мою думку, на сьогодні картина жахлива. Кожен, хто хоче, відкриває факультет, де готує акторів, режисерів, театрознавців, операторів, кінооператорів, телережисерів, не маючи ані бази, ані потенціалу викладачів. І після цього діти приходять до нас: «От я маю диплом кінооператора, але ніколи в житті не бачив кінокамери, вчився працювати з відеокамерою». І це відбувається постійно...

— То треба повертатися до норми.

— Мені здається, що поступово в нас деякі питання відпадають і врегулюються. Але робити все треба помірковано і виважено. А не кидатись у крайнощі. Побачили, що в Сполучених Штатах навкруги університети, давайте і ми будемо такі. Але ж для цього треба мати певні можливості. До того ж, вибачте, я не вважаю, що американська освіта краща за нашу. В них зовсім інший підхід до освіти. Я був у Йєльському університеті на лекціях провідного менеджера Америки Бена Мордекая, і ця лекція була не для студентів, а для аспірантів. Але те, що він розповідав, знають наші студенти другого курсу. Тому що там передбачена вузька спеціалізація. В них є менеджери по персоналу, по постачанню, по роботі з громадськістю і т. п. А в нас є менеджер театральної справи або кіновиробництва більш широкої спеціалізації.

— В якому стані ви застали інститут? Як цей стан змінився за останні роки?

— Не застав — бо ніколи не покидав. Я його в свій час закінчив як студент, прийшов викладачем, старшим викладачем, доцентом, професором. Тобто весь час був у курсі того, що відбувається. І згадки про інститут мій студентський не дуже відрізняються від того, що я побачив, на жаль, коли прийшов як ректор, оскільки краще не стало. Досить складно із фінансуванням, протягом багатьох років не було жодної копійки на капітальні ремонти. Але зараз, якщо ви давно не були в нашому корпусі на Ярославовiм Валу, ви його не зовсім упізнаєте — оскільки університет в лісах — йде капітальний ремонт, і я сподіваюсь, що до початку нового навчального року відбудуться суттєві зміни.

— А як же той довгобуд, що на тому ж таки Валу — ваш новий корпус?

— Стосовно того будинку в мене лежить з собою угода з інвестором. Оскільки державних грошей все одно не буде, немає можливості профінансувати добудову.

— Що це за такий фантастичний інвестор?

— Доки ми не підписали ще угоду, я не буду його називати. Є, скажімо, інвестиційна фірма, за якою стоїть серйозний банк і владні структури, яка готова добудовувати. Адже бажаючих на це приміщення з різними пропозиціями було дуже і дуже багато, але реальних фінансових можливостей вони не мали.

— Що вони хочуть отримати?

— Скажімо так, на паритетних умовах, якщо, грубо кажучи, там 12 тисяч кв. м, за те, що вони нам його добудують, нам віддадуть 6 тисяч площі.

— Щодо зазіхань на приміщення. Неодноразово доводилось чути, що вас хочуть витіснити з центру міста, перенести кудись.

— Єдине питання виникало по будинку на Хрещатику, 52. Але воно не є нашим приміщенням. Ми його орендуємо в міста. Воно в жахливому стані. Я би готовий був вкласти в нього гроші, якби знав, що воно буде нашим ще принаймні років 10—15. Зараз іде реконструкція саме оцього кварталу. Омельченко звернувся з цього приводу до віце-прем’єра Табачника з проханням, щоби передати цю будівлю місту для капітального ремонту, той дав відповідь, щоб замість цього приміщення було надано рівноцінне, відремонтоване приміщення в центральних районах. Знайшли чудовий будинок. Але на сьогодні з об’єктивних причин звільнити це приміщення не можуть. Що ж. Будемо звертатися до Олександра Олександровича, просити, щоб він сприяв.

— І все ж таки щодо становища Університету...

— Звичайно, є багато складнощів. Я коли прийшов на цю роботу, розраховував, що за декілька років можна буде все ж таки відбудувати, відродити цей університет. Сьогодні я думаю, що треба принаймні років з п’ять. Необхідно в першу чергу поновити базу. Зараз будуємо кінопавільйон, його треба обладнати. Придбали частково цифрову апаратуру, але її треба укомплектовувати. Треба, щоб була не тільки, скажімо, одна камера і один магнітофон, але і лінійна та нелінійна монтажні, щоб повністю забезпечити навчальний процес. Є проблеми, постійно пов’язані з фінансуванням. Домовилися, що будемо по взаємозаліках якось вирішувати...

— Та чи можливо взагалі це подолати?

— У перші дні на посаді ректора я зібрав працівників і кажу, — треба вирішити це, це, це, це. Мені відповідають, що це вирішити неможливо. Мене не влаштовує така відповідь. Я можу вам запропонувати вісім шляхів вирішення цих питань. В університет на роботу прийшло багато людей iз сучасним баченням потреб сьогодення. Я вважаю, що немає жодної проблеми, яку б неможливо було вирішити. Треба просто шукати конкретний підхід. Звичайно, обов’язково і неодноразово доведеться просити і можновладців, і владні, державні та комерційні структури. Але це життя. Ми зараз підійшли до комерціалізації.

— До речі, щодо комерціалізації. Чи збираєтесь ви переходити повністю на платну форму навчання?

— Ні в якому разі. Мало того, будемо відмовляти і відмовляємо дуже багатьом студентам, які приходять на платну форму. Дуже багато бажаючих. Ми могли б зарахувати всіх і непогано заробляти. Але ми несемо відповідальність за рівень фахівців, яких випускаємо.

— Але певний відсоток платників у вас є?

— Звичайно, є.

— Допомагає це інституту?

— Допомагає, тому що треба і оренду оплачувати, і дещо придбати, і щось заплатити викладачам додатково. Але цей відсоток, на мій погляд, не може бути більше, ніж 50% від державного замовлення.

— Скажіть, а новий керівник кіностудії імені Довженко щось вам пропонує? Адже зараз там відкрили двері і запрошують усіх знімати кіно.

— Ми не дуже багато встигли поговорити щодо вирішення цих питань, але на сьогодні студія нам передала частку бібліотеки; розраховуємо і на те, що пан Приходько передасть нам дещо з апаратури. На сьогодні вона є застарілою, і звичайно, що для нормального навчального процесу нам необхідно змінювати наше обладнання на сучасне.

— Але ж це стосується не тільки кіно, а й театрів. Адже випускники приходять саме до них, і що вони там бачать?

— Все залежить від конкретного колективу та його керівництва. В провідних театрах, де є більше можливостей, — це одне. В периферійних театрах, у яких керівництво нормально ставиться до всіх цих питань, — теж непогано, прикладом цього може бути український театр в Донецьку.

— А яким чином ви плануєте переобладнання свого навчального театру?

— Не все одразу: у нас в цьому році вийшло дев’ять вистав. Вони йдуть постійно в репертуарі і мають свого глядача. Зараз неможливо це припинити навіть заради ремонту та переобладнання. Але я впевнений, що наш театральний сезон розпочнеться в оновленому навчальному театрі.

— А чому так мало інформації про ваш репертуар?

— Ми з вами казали, що зараз вік комерційний. І якщо вдається, скажімо, за сезон десь по радіо, телебаченню, в пресі дати 10—12 інформаційних матеріалів про університет, це добре. Але всі ці програми на особистих домовленостях. Я можу попросити когось iз тих, з ким учився, працював і працюю зараз. В решті випадків нам кажуть: дорогенькі, дайте гроші.

— Можна про ваш репертуар детальніше? Чи є там той привід, заради якого треба йти?

— В першу чергу, це навчальний репертуар. Тобто, певні п’єси, певний розподіл ролей, який залежить від кількості студентів на курсі, їх потенційних можливостей та багато чого іншого. Ці вистави здаються державній екзаменаційній комісії, на їх підставі студенти отримують дипломи. Тому ми не можемо цілком залежати від глядацького попиту.

— Тобто, творчості там чекати не треба?

— Я не згоден з вами, тому що в першу чергу ми готуємо творчі особистості. І в репертуарі навчального театру присутня і сучасна драматургія, і класична, але художній і творчий рівень вистав залежить від багатьох факторів, тому як і в будь- якому професійному театрі є злети і є падіння, але трошки інша кінцева мета.

— Які факультети та спеціальності у вас найбільш популярні?

— Факультетів у нас всього два: театральний і кіномистецтва. Найбільш популярним завжди було акторське відділення. На сьогодні великим попитом користуються спеціалізація диктори та ведучі телепрограм.

— І як ви даєте з цим раду?

— Набираємо підготовчі курси. Щоб потім, коли бачимо, що людина профнепридатна, щоб її не мучити, відверто їй не рекомендуємо іти далі. Тому вже безпосередньо на акторський бувають 6—8, до 10 чоловік на місце. Ну і так само дуже популярними на сьогоднішній день є факультет дикторів та ведучих кіно і телебачення.

— Яке щастя. Нарешті, вони вже всі будуть говорити грамотно.

— Дай Боже.

— Питання мови, надто ж для таких спеціалізацій, є дуже важливим. Які складнощі в цьому плані маєте зі студентами?

— Дуже часто складається так, що під час навчального процесу студенти спілкуються державною мовою, а виходячи за межі університету переходять на російську.

— От вам і ситуація. З точки зору здоров’я нації не є нормальним, коли люди навіть не говорять українською.

— Але, коли людина російськомовна, знаючи українську, потрапляє в західний регіон, той же самий Львів, то вона природньо тягнеться, хоче розмовляти українською там мовою.

— На жаль, значна частина львів’ян говорить російською.

— Навпаки, менша частина, дуже рідко у Львові я зустрічав російську мову, не кажучи вже, що поруч зі Львовом практично не зустрінеш російську мову. Але мова стане рідною тоді, коли ми всі відчуємо природню потребу розмовляти нею.

— Що ж нам потрібно для такої потреби, щоб нам заплатили, чи що?

— Ні. Треба, щоб діти були долучені до нашої культури, яка має дуже давній родовід. В мене дуже багато друзів, в яких діти спілкуються українською мовою, але дуже легко переходять на російську. Я останні роки перед тим, як прийшов до університету, працював у посольстві України в Литві на дипломатичній роботі. У мене дуже багато друзів у Литві залишилось. І там немає негативного ставлення до російськомовних людей. Вони всі між собою спілкуються литовською мовою. Але при цьому знають російську. І якщо до них звертаються російською, вони через повагу до співрозмовника відповідають теж російською.

— Щодо працевлаштування випускників. Ви маєте можливості його вирішувати?

— Коли я закінчував, майже 100% усі розподілялися. Щоб отримати вільний диплом, треба було пройти такі перепони! На сьогоднішній день усе навпаки. Але я призначив орієнтовно на 7 червня засідання комісії по розподілу наших студентів. Почав я з особистих контактів. Переговорив з одним директором, з другим, з третім, з керівництвом студій. Є потреба в випускниках. Єдине, я попросив, — дайте офіційні заявки. Я зібрав усіх завідуючих кафедрами, попросив, щоб кожен переговорив щодо працевлаштування. Тим більше, що практично всі працівники університету, наші викладачі, займають керівні посади, очолюють колективи. Взяти театральний факультет: Михайло Резнікович очолює Театр російської драми, Митницький очолює Театр драми і комедії, Михайло Захаревич — директор Театру імені Франка. Зі Станіславом Моїсєєвим з Молодого ведемо розмову, щоб його долучити до навчального процесу. Практично немає жодної структури, де б не було наших випускників. Значить, просто цим треба займатись. Ми призначили навіть дні, коли запрошуємо директорів усіх обласних театрів відвідати наші вистави і запропонувати нашим випускникам робочі місця.

— А якісь результати вже є по цих запрошеннях?

— Це ще мій перший випуск. Єдине, що можу сказати, — багато директорів театрів відгукнулися позитивно і пообіцяли, що приїдуть.

— Чи маєте ви змогу запрошувати видатних митців, проводити майстер-класи?

— Ви знаєте, я вважаю, що на сьогодні ще повною мірою не маю, на жаль. Але тут інше, дуже складне питання. В нас дуже шанований професорсько-викладацький склад. Але потрібне й певне оновлення, омолодження. Зараз вкрай необхідно йти на експеримент: залучати молодь. Точніше, найбільш цікавих митців, які вже мають певне ім’я, але ще не перетнули межу 40—50-річну. В цьому році ми плануємо експеримент, Олег Ліпцин буде набирати українсько-французький курс. Про Станіслава Моісеєва я вже казав. Майстри є майстрами, але треба експериментувати.

— А у вас є домовленості з керівниками театрів, щоб студенти дивилися вистави, щоб їх на прем’єри запрошували?

— Керівники практично всіх театрів є нашими викладачами. Коли прем’єра, дзвонять керівники, запрошують студентів. Коли ми були студентами, було складніше потрапити в театр.

— Інша традиція ще радянських часів — обміни між містами та інститутами, коли студентів могли послати до Москви або Тбілісі на практику. Зараз таке є?

— Було, звичайно. Нині складно, що я буду лукавити? Хоча в минулому році їздили наші студенти в Румунію. Зараз є в мене домовленості з Санкт-Петербурзькою академією... Думаю, що з наступного року ми поновимо цю споглядальну практику. Ну хоча б найближчі поїздки. Це Москва, Мінськ, Варшава. Є цікаві пропозиції від колег iз Болгарії, Німеччини, навіть з Іраку. Є зацікавленість французької театральної школи щодо обміну студентами. Тобто перспективи є, бажання є. Залишилось знайти гроші.

— Щодо практичного досвіду майбутніх театрознавців та кінокритиків. Ми зацікавлені, щоб студенти виявляли свою громадянську позицію, співпрацювали з пресою... І не тільки з пресою.

— Ми з задоволенням приймаємо всі пропозиції. І йдемо на будь-які експерименти. В цьому році наш студент проходив практику навіть у Кабінеті Міністрів.

— А що він робив?

— Працював, допомагав, учився державотворенню. Тобто діапазон досвіду — від творчих до державних структур. Чим більше ми будемо залучати студентів до професійних джерел, до професійних видань, до роботи з професійними колективами, тим краще.

— Ви вже згадували про ваш 100-річний ювілей. Як ви будете його відзначати?

— Він має бути у вересні цього року. Але враховуючи, що це тільки початок, тільки повертаються студенти після канікул, ми перенесли святкування орієнтовно на 15 жовтня. Готуємо заходи. 24 березня цього року було розпорядження Кабінету Міністрів про святкування 100-річчя університету, тобто вже на державному рівні. Ми плануємо видання ювілейного збірника до 100-річчя, досить масштабного, десь на 250 сторінок друкованого матеріалу. І такий самий обсяг фотоматеріалів. Плануємо проведення студентських і викладацьких конференцій, звітів факультетів. Безпосередньо урочистості, скоріше за все, пройдуть у театрі імені Франка.

— Ви говорили про багато спеціальностей. А де готують продюсерів? Адже нові форми театру і кіно вимагають все-таки нових методів роботи.

— На сьогоднішній день більшість продюсерів — усе одно наші вихідці. Якщо брати театральну галузь, то тут відсотків на 90 — директори театрів, заступники директорів, працівники керівних структур — наші випускники. Навіть два заступники міністра культури — наші. Тобто можна їх по- різному називати: менеджерами, продюсерами, але підготовка в нас іде.

— Ми по-іншому тоді запитаємо. Ця підготовка повинна зараз змінюватися?

— Так, обов’язково. Якщо ми готували директора театру чи директора картини, який отримував державну дотацію, це було набагато легше. Але ж на сьогоднішній день треба знайти гроші, треба вміти працювати із спонсором. Доводиться використовувати зарубіжний досвід. У нас не вистачає на сьогоднішній день навчальної літератури. Щоби працювати зі спонсором, треба, скажімо, спочатку пояснити багато пунктів, чому це йому потрібно і тільки один, чому це потрібно нам. Є спеціальна методика роботи зі спонсорами, із фондами, фундаціями. Ми намагаємося змінювати учбові плани. Все змінюється.

— Сьогодні гарний продюсер — це не тільки людина, яка знаходить гроші і вміє ними розпорядитися. В нього ще і креативна функція повинна бути. Ви це враховуєте?

— Ми можемо розмежувати. Має працювати декілька продюсерів, між якими розподіляються обов’язки. І якщо один займається питаннями суто комерційними, то другий підбором і розстановкою кадрів, а третій опікується творчими питаннями. Хоча коли вони об’єднані в одній людині, може, це буде тільки краще. А може, навпаки. Тобто все залежить від конкретної персони.

— Ви більше 20-ти років спостерігаєте за студентами театрального ВНЗ. Як вони змінилися за ці роки?

— Ніяк.

— Тобто...

— Я поясню. Звичайно, що для мене вони постійно змінюються. Для мене найкращими студентами були мої друзі, з якими я разом вчився. Але на сьогодні є інші студенти, яких оточують їхні друзі, які з часом очолять цей заклад, а їх будуть оточувати ті люди, з якими вони вчилися. Це молодь, це найкраща пора, це єдине, що не можна, напевно, повернути в житті. Це про те, що ми завжди згадуємо із великим сумом, тому що воно пройшло. Не можна сказати, що студенти були колись хороші, а потім погані чи навпаки.

— А як щодо відношення до професії, до життя взагалі?

— Я вважаю, що студенти завжди любили і люблять свою професію. Якщо вони будуть відчувати дбайливе ставлення до себе, розуміти, що ними опікуються, що вони потрібні, то вони так само будуть віддавати своє тепло, свою любов, свою повагу. Тобто це рівнозначне ставлення: як ви ставитеся, так і до вас ставляться. Це не тільки із студентами, це і в суспільстві, і в родині. Знаєте, це як в анекдоті про наш менталітет. Питає кум кума: «Як ти ставишся до нашої держави?» Каже: «З любов’ю». — «А що б ти віддав заради держави? От будинок віддав би?» — «Віддав би». — «А дачу віддав би?» — «А чого ж не віддав би». — «Ну добре, а машину?» Каже: «І машину віддав би» «Ну а корову?» «І корову, — каже, — віддав би» «Ну добре, а кабанчика?» — «Нє, кабанчика не віддав би». — «А чому?» — «Тому що він у мене є».

— Ну і насамкінець питання, мабуть, такого особистого штибу. Що це за робота — ректор, — в чому, так би мовити, її жах і принади?

— Почнемо з того, що найскладніше те, що кожен день вислуховуєш від дружини: «якщо я раніше тебе хоч інколи бачила, то зараз взагалі тебе не бачу». Оскільки не обмежується робочий день певним часом, треба бути і на роботі, і постійно їздити, спілкуватись, постійно десь і пороги оббивати, щоби вирішити якесь питання. І увечері треба піти і подивитися виставу, чи подивитися роботи своїх студентів, треба з кимось зустрітися і в неформальній обстановці вирішити якісь проблеми. По-друге, досить висока, я вважаю, відповідальність. Не тільки за людей, з якими працюєш, а ще і за людей, яких навчаєш. Привабливість... Ви знаєте, коли досить була напружена робота в мене в Адміністрації Президента, і коли я втомлювався, я приходив в університет на лекції, і спілкуючись зі студентами, із молоддю, переключався на іншу діяльність, отримував заряд позитивної енергії і виходив уже зовсім іншою людиною, з піднесеним настроєм. Тобто не тільки віддаєш, але й отримуєш... І по-іншому не можна.