Важливий – діалог

Гадаю, що візит глав Української православної церкви Київського патріархату, Української автокефальної православної церкви і Греко-католицької церкви — не лише екуменічний процес національного релігійного простору, а й звернення до церкви Володимирового хрещення. Тішуся з того, що Українська греко-католицька церква, до якої я як вірна належу, ініціює й бере участь у таких заходах. Спостерігаючи за діяльністю Блаженнійшого Святослава з моменту його інтронізації, можу сказати, що сьогоднішня стратегія УГКЦ — вектор на повернення автентичного духовного першоджерела. Варто пригадати послання Блаженнійшого Любомира Гузара - “Один Божий народ на київських горах”, написане з нагоди перенесення осідку митрополита УГКЦ до Києва. У ньому владика чітко наголошує: “У нинішній Україні серед усіх, хто відчуває належність до віковічної київської традиції, зріє усвідомлення, що оте нове сяйво слави Божої “на нашій – уже своїй – землі” може і повинно променіти з єдиної Київської Церкви”. Блаженнійший Любомир пропонує “залишити минуле Богові”, тобто проаналізувати нашу складну історію, визначити позитиви й негативи для того, щоб упевнено крокувати в майбутнє. Важливо, що УГКЦ розвиває діалог і в межах католицької церкви. Тішило, що цьогоріч під час святкування Різдва у римо-католицькій церкві, у Львівській катедрі, відбулася святкова меса, у якій взяв участь Блаженнійший Святослав. Отож на прикладі УГКЦ можна зрозуміти, що через самоідентифікацію і постійні діалоги всередині самої спільноти можна розмикатися на діалог із іншими. Примітно, що вчора, 6 травня, відбувся екуменічний молебень і в рамках святкування дня міста у Львові, у якому взяли участь представники всіх церковних спільнот, яку очолив Патріарх УПЦ КП Філарет. Звісно, що сьогодні, зважаючи на проблеми українського суспільства, ми повинні бути єдиними і ментально, і духовно. Тож заходи, які відбувалися і в Івано-Франківську, і в Львові, - свідчення нашого національно-духовного ренесансу, адже, звертаючись знову-таки до історії УГКЦ, пам’ятаємо, як непоборно прагнули знищити її протягом практично всіх етапів української історії. Але це загалом не лише історія УГКЦ — це в глобальному вимірі минуле наступу на українську духовність, бо народ, як і кожну окрему людину, можна спустошити тоді, коли “висушать” його серце. Тому в цьому контексті пригадую відомі рядки: «В єдності — сила народу, Боже, нам єдність подай!”