Вбрання в Едемі
А чому, власне, Кант, і чому про ЦЕ? А ось чому. Газету «День» я купую в кіоску й передплачую через пошту. І ще в Інтернеті Галинка її чекає. Це від нетерпіння й для надійності. У приватному кіоску газета з’являється на другий день, листоноша приносить через тиждень. Певно, не приватизована ще пошта на волах возить. У Інтернеті — за добу до появи в кіоску. Він, цей самий Інтернет, приватним, виходить, і народився. Іноді кіоскер зустрічає мене усмішкою: «Сьогодні ви вийшли». Так було, коли вийшла стаття «Зваблення наукою». І треба такому статися — тут же на вітрині бачу книжку під назвою «Наука зваблювання». Як не купити, хоча б через цю гру слів? Лише тому й купив, повірте.
Книжка цікава. В ній досвідчена американська пані дає корисні поради недосвідченим, як вона вважає, жінкам з нашої країни, що розвивається. Всього вони нас навчають — демократії, бізнесу, християнства, ну й цього. Читаю книжку й дивуюся: які складні завдання доводиться розв’язувати американській пані та як віртуозно вона приймає рішення, причому в найсильнішому цейтноті. Наприклад, вирішується головне питання: віддатися чи не віддаватися? Як ви гадаєте, з чого треба виходити, відповідаючи на це запитання? Ніколи не здогадаєтеся! Треба в думках відповісти на три інші запитання. Перші два ставляться, щоб уникнути будь-якої експлуатації, за Марксом, звичайно ж. Слід з’ясувати, «чи відчуваю я себе в чомусь зобов’язаною цій людині?». Якщо так, то віддаватися не можна. Бо ви виявитеся об’єктом експлуатації. Далі, «можливо, віддавшись йому, я справлю на нього більше враження?». Більше, ніж хто чи ніж що, не зрозуміло, але річ не в тім. Віддаватися все одно не можна, й через ту ж причину — «щоб пізніше не відчувати себе експлуатованою». Не секс, а суцільна політична економія. Є й інші поради, що починаються зазвичай словами «покладіть чоловіка на спину (живіт)» і т.ін. Взагалі, по-нашому кажучи, перевертайте його, як човен.
Чесно скажу, книжку я лише проглянув. Смішна й сумна, вона навіяла деякі думки. Почалося з питання, як це завжди буває при філософствуванні. Ви ж знаєте, читачу, що є журнал «Вопросы философии», але немає, й у нормальних людей не може бути, журналу «Ответы философии». Філософія, схоже, на питаннях і зупиняється. Можна сказати, філософія — це мистецтво нерозуміння, сумніву й здивування. Так от, про питання. Чи не пов’язана якимось чином таємниця людської близькості й взагалі всього, що стосується статевих відмінностей, з походженням моралі? Адже перше, що зробили люди після того, як скуштували заборонений плід, — це одяг з листя смоковниці. Для себе, звісно. «Розплющилися очі в них обох, і дізналися вони, що голі» (Бут. 3, 7). Ну то й що? Хіба це не найприродніший стан? Сьогодні є навіть меншість, яка на цьому наполягає й закликає всіх до самооголення. Так, але перші люди все-таки зробили собі одяг і тим самим перейшли з природного стану в неприродний, тобто культурний. Самі, а Бог потім тільки підтримав їхній почин, зробив їм одяг зі шкур тварин (в інших переказах — «шкіряний одяг»). Отже, після того як перші люди порушили заповідь Творця, вони самі для себе запровадили заборону — те, що фундаментальним чином конституює культуру. Так, мабуть, було винайдено сором. Я хочу наполягти на цьому слові — «винайдено». Гегель уявляв усе навпаки: хоча він і вважав, що «в соромі саме полягає відхід людини від свого природного буття», він закликав у соромі ж шукати етичне джерело походження одягу. Виходить за Гегелем, що спочатку сором, потім одяг. Гадаю, що спочатку все- таки був одяг. Людям треба було щось приховати, щоб зробити із цього таємницю. Найпростіше зробити це з тілом. І тоді сором поступово з’явився. Як побоювання порушити таємницю, таємницю оголеного тіла. А далі оголення стає метафорою. У соромі таїться страх людини перед оголенням того, що люди чомусь називають своєю тваринною природою. Тут вже можна послатися на Володимира Соловйова. Він переінакшив картезіанську формулу, й вийшло таке: соромлюся, отже існую, «не фізично лише існую, а й етично». Поки, мовляв, я соромлюся своєї тваринності, я ще існую як людина.
Сором — дійсно фундаментальна ознака самосвідомості. Бо це почуття передбачає розрізнення того, яким я є в даний момент і того, яким я взагалі маю бути. І не просто розрізнення, а страждання через невідповідність тому, що має бути. Страждання, можна сказати, гнівне. І тут вельми до речі К.Маркс: «Сором — це свого роду гнів, тільки спрямований всередину». Моральна свідомість — першооснова свідомості взагалі. Відомо, що при патологіях психіки деформується передусім не інтелектуальна, а моральна сфера.
Що мені в усьому цьому не подобається, то це роль, яку відводять тварині. Чому уподібнення тварині є ганебним? Чому, коли людина робить гидкі речі, ми називаємо її твариною? Це мислення суто неекологічне. Адже ми ображаємо цим тварин! І тих людей, які відійшли від такого способу мислення. Можна зрозуміти, чому так вийшло. Це — наслідок вкоріненого в західну культуру міфу про створення світу. Згідно із цим міфом, істота, яка перебуває нижче на щаблях досконалості, тобто створена раніше, існує для істоти, яка перебуває вище. Крок вниз є пониженням статусу, віддаленням від Творця. Я пропоную позбутися цієї моделі. Тому, коли я стверджую, що почуття сорому виникає через невідповідність сущого й того, що має бути, я не ототожнюю суще з тваринністю. Це просто все те, що в даній культурі прийнято як заборонене.
Я не маю наміру далі забивати голову читачеві теологічною та метафізичною екзотикою. Хочу лише висловити припущення, що сучасне прагнення публічності того, що завжди вважалося суто особистим, є небезпечним. Його комерційне походження зрозуміле. Не цілком зрозумілими є наслідки. На мій погляд, усунення таємничості, якою оповита ця сфера, можливо, призводить до ослаблення ціннісно-нормативних структур взагалі, зниження регулятивної значущості норм у всіх сферах життя. Можна очікувати, що це, в свою чергу, приведе до розкріпачення людини й активізації в ній творчого начала. Але тут же й джерело різних небезпечних соціальних девіацій. Гадаю, що людині слід оберігати цю сферу як останній у сучасному світі, до нудоти публічному, острівець самоти. Проте усамітненість найгостріше відчувається саме на тлі до нудоти публічного життя.
Тільки давайте без святенництва. Нещодавно я побачив фотографію телеведучої, яку нарешті роздягли. «Те, про що так довго таємно мріяло й говорило вголос чимало чоловіків на території колишнього Радянського Союзу, здійснилося» (МН, № 22, с. 29). Вдалося це, як водиться, «Плейбою». І що ж? Витончено, естетично. Краса, вона скрізь краса. І повинна належати народу, бути суспільним надбанням. Зі згоди, звичайно ж не безкорисної, її носія. Кажуть, в Росії це коштує «п’ять штук».
Це треба ж, з походу до газетного кіоску що вийшло!
