«Велика реставрація» на павзі...

Про президентську програму реставрації пам’яток стало відомо ще в серпні минулого року. Тоді пам’яткознавці раділи, що нарешті держава зверне увагу на занедбані замки, церкви, костели, садиби та інші напівзруйновані об’єкти культурної спадщини. Нарешті розпочнеться їх поступове відновлення, реанімування та наповнення новим змістом і життям.

Цей процес був задокументований у відповідному указі Президента «Про заходи щодо підтримки сфери культури, охорони культурної спадщини, розвитку креативних індустрій та туризму». Відповідно до цього указу Кабмін мав розробити та затвердити порядок відбору проєктів ремонтно-реставраційних робіт щодо пам’яток культурної спадщини. Проєкти планується реалізувати в межах програми «Велике будівництво». В Мінкульті, до речі, програму назвали «Велика реставрація».

Лише в грудні минулого року уряд затвердив порядок відбору проєктів. Як повідомили в Міністерстві культури та інформаційної політики на запит «Дня», станом на 18 січня процес відбору проєктів робіт із реставрації, консервації, ремонту на пам’ятках культурної спадщини не розпочато.

«Відповідний перелік 150 об’єктів культурної спадщини, що будуть відреставровані впродовж 2021 — 2024 років у межах президентської програми «Велике будівництво» після завершення відбору Експертної групою буде затверджено наказом Мінкультури, а також оприлюднено на офіційному веб-сайті та поширено в ЗМІ», — додали в пресслужбі міністерства.

Тож питання — коли, скільки пам’яток та з яким кошторисом буде відновлено цього року — поки поставлено на павзу. Міністр культури Олександр Ткаченко неодноразово заявляв, що цей проєкт — один із пріоритетних для відомства. Адже українське культурне надбання зачекалося на масштабну реставрацію. Це не просто врятовані стіни, парки біля палаців чи відреставровані автентичні меблі, це — шанс для нашої культури піднятися на інший щабель, зрештою, це можливість заробляти на туристах громадам, у віданні яких занедбані пам’ятки. Але без підтримки держави, а потім — інвесторів, це недосяжна планка. Далі на прикладах розкажемо, чому так.

«НЕ ТРАВМУЙТЕ ЯНГОЛІВ» / ФОТО ВІКТОРА СПІВАКА

ЗБЕРЕГТИ СВІДКІВ ІСТОРІЇ

Замки для багатьох асоціюються з чимось романтичним, казковим, з історіями принцес і шляхетних рицарів. Ми звикли, що кожен «порядний» замок має свого привида та красиву легенду. Однак насправді сучасні замки — свідки минувшини, мають багато проблем і мусять пристосовуватися до реалій сьогодення, щоб продовжити існувати.

Насамперед замок — це місце історичної пам’яті. Він сам по собі є пам’ятником історії. Він є оповідачем, що висвітлює історію епохи, в яку з’явився, історію власника, людей, які жили в той час. Він впливав на культурні реалії, а ті впливали на нього. Правильно задбаний замок — це музейний, виставковий простір, місце публічних зустрічей, діалогу, навіть міжнародного, елемент патріотичного виховання.

На території України колись існувало кілька тисяч замків і фортець, до нашого часу дожило близько сотні. А от таких, які мають добрий стан, можна перелічити на пальцях. Українські замки теж мають власні легенди, привиди, криваві битви та історії про велике кохання. Однак вони не мають кому це розповідати. А навіть якщо мають слухачів, то не мають ресурсів, як це зробити.

Наприклад, коли доїжджаєш до Підгірців, одного з найкрасивіших замків-фортець у Європі, цей візит не залишає по собі нічого, крім присмаку смутку і почуття безсилля. Ренесансова будівля вражає майстерністю й оригінальністю архітектурних прийомів, використаних при будівництві, однак так і стоїть та обсипається без гідного інвестування у відбудову. На багатьох замках, точніше їх руїнах, навіть немає таблиці, що це пам’ятка архітектури, яка охороняється державою. Є тільки табличка з часів УРСР.

Я виросла на території, яку ніхто не прагнув надто сильно обороняти. Хіба що в часи Русі, але тоді будували примітивні земляні укріплення — вали. Коли відбувався активний процес замкового будівництва, кордони посунулися (і не раз), моя рідна сторона не дочекалася потужних укріплень. Тому, в дорослому віці, коли я «захворіла» замками, то весь час їздила то на Буковину, то в Бессарабію, то на Західну Україну, то на Закарпаття, щоб помилуватися архітектурними «перлинами». В підсумку я змогла нанести на свою особисту мапу близько 30 замків України (знаю, мало) і багато вражень від подорожей, багато спостережень, багато висновків. Потім, коли горизонти моїх мандрів трохи розширилися, почала спостерігати, що люди в інших країнах роблять зі своїми замками. І намагалася порівнювати та зрозуміти — чи так можна в Україні?

«ЧУЖИЙ КУЛЬТУРНИЙ СПАДОК»

Насамперед я зробила висновок про існування такої категорії пам’яток, яку умовно можна назвати «чужий культурний спадок». До цієї категорії можна зарахувати спадок євреїв, які колись мешкали великим осередком на території всієї Європи, а після війни — відомо. Часто в описі пам’яток якогось міста можна зустріти інформацію, що до війни тут було більше синагог, ніж церков, а тепер залишилась одна, і та хиріє. Також варто згадати саксів Трансильванії — коли вони емігрували з Румунії, то ніхто не хотів, не вмів і не мав часу опікуватись їхнім культурним спадком. У Польщі варто до цієї категорії зарахувати понімецькі замки і міста. Ці пам’ятки асоціювались з національністю, яку місцева національна ідеологія представляла як окупантів, експлуататорів і, в підсумку Другої світової війни, масових убивць. Хто захоче дбати про пам’ятки такого народу?

Варто зауважити, що українські замки будували турки, поляки, молдавани, угорці, литовці. Українські землі мали буремну історію і їхніми теренами проходили кордони багатьох держав, що дбали про їх охорону. Були роди, які будували замки, що піддалися певній русинізації, але ця русинізація була тимчасовою. Тому, з однієї сторони, можна теж припустити, що замки на території України чужі місцевому населенню. Однак замок це не лише споруда. Замок має як матеріальне, так і символічне значення. Це — місце прихистку від навал ворогів, це важливий адміністративний, торгово-економічний центр, який вписується в місцевий крайобраз, у свідомість людей, що мешкають поряд, вписується в культуру. І за якийсь час стає невід’ємним від реалій локального життя.

Проблема опіки «чужим» культурним спадком полягає в тому, що коли зникає та верства населення, для якої ці пам’ятки є натуральними, які використовують їх нащодень, які знають, які елементи декору вони повинні мати, то «спадкоємці» не завжди знаються на таких тонкощах. Культові будівлі їм ні до чого. Замки з роками теж втратили свою головну функцію, вони більше не надавалися ні як оборонна споруда, ні як житловий комплекс. Утримування було дороге і недоречне. Змінювався світогляд людей. Наприклад, уявимо, що думали собі люди, насичені ідеями марксизму-ленінізму. Для багатьох з них замки і палаци асоціювалися зі шкідливим буржуалізмом, з експлуатацією і тим історичним періодом, про який краще не згадувати.

ЕЛЕМЕНТ ЛОКАЛЬНОГО ТУРИЗМУ

Якщо сконцентруватися на польському досвіді, варто виокремити таке.

Деякі замки ще в добу романтизму стали героями літературних творів, тому міцно вписалися в польську колективну пам’ять. Ще в той час, у ХІХ столітті, суспільство усвідомило, що необхідно дбати про замки — як про свідків минувшини.

Звичайно, в Польщі з замками теж не все безхмарно, також є проблема з фінансами. Однак і місцеві фонди, і фонди ЄС активно використовуються для відновлення свого історичного багатства. В деяких місцевостях навіть маленький «нещасний» замок «законсервували», гарно підсвітили, щоб він нагадував про славетне минуле нині провінційного містечка.

Для популяризації замкового туризму було створено кілька туристичних маршрутів, найвідомішими з яких є «Шлях мурованої готики», «Шлях замків тевтонського ордену», «Шлях замків князів Мазовії», «Шлях «орлиних гнізд», «Замки над Балтикою» (це міжнародний проєкт). У такий спосіб замки стали елементом розвитку локального туризму, економіки малих місцевостей, а іноді навіть підставою до міжнародної співпраці. До розробки подібних маршрутів було залучено спеціалістів з різних галузей, тому це була також база для міждисциплінарного діалогу, обміну досвідом експертів із багатьох сфер.

ЯК РЕАНІМУВАЛИ ВАРШАВУ

Цікава ситуація склалася навколо згадуваного раніше понімецького культурного спадку. В Нижній Сілезії, на Західному Помор’ї та в інших регіонах країни, де раніше впродовж віків компактно проживали німці, після війни відбулася кардинальна зміна — німців виселили, на їхні місця заселили поляків із колишніх «кресів», з інших територій країни. Більшість понімецьких міст, що мали виразний німецький характер своєї архітектури до війни, в процесі конфлікту було зруйновано. Постало питання — чи варто їх відновлювати в такому вигляді, як вони існували доти?

Почалася масштабна дискусія. Звичайно, що пріоритетом було відновлення «рідного» культурного багатства. Після повстання 1944 року в руїнах лежала вся Варшава — столиця країни. На ній у той час зосередили свою увагу. Що дивно, були думки, що історичну Варшаву не треба реконструювати, а на місці старого міста варто зробити транспортну розв’язку. Що ж тоді чекало «чужі» культурні пам’ятки? На щастя, у Варшаві був Ян Захватович, який наполіг на відновленні «старувки». За фотографіями, офортами, записами в щоденниках, старими планами поляки скрупульозно крок за кроком відновили серце міста. Їхні старання увінчалися тим, що тепер центр Варшави є в списку ЮНЕСКО. А матеріали для відновлення Варшави звозили якраз із старих понімецьких міст, яких було не шкода на таку благородну справу.

Але з часом і на них було звернено увагу, вони отримали свою частку опіки. Тепер, гуляючи Длугим Таргом у Гданську, тяжко уявити, що хтось запитує, чи варто відновлювати це місце. Замки ж Нижньої Сілезії є місцями, що викликають захоплення в самих поляків і є об’єктами масового туризму, як місцевого, так і з-за кордону. Наприклад, Мошна і Ксьонж розташовуються на верхніх щаблях рейтингу найвідвідуваніших архітектурних пам’яток. Справа менш відомих замків у маленьких місцевостях не така оптимістична, однак фотографи, письменники і просто небайдужі намагаються привернути до таких місць увагу влади і громадськості.

SPA В... ЗАМКУ

Однак найбільша і найцікавіша дискусія велася навколо Мальборка.

Мальборк у польській історичній свідомості тісно пов’язаний з Грюнвальдською битвою 1410 року, коли союзні польсько-литовсько-жмудсько-русинські війська під керівництвом польського короля Владислава ІІ Ягайли перемогли потужний колись Тевтонський орден. Однак пам’ять про потугу Ордену братів німецького Дому святої Марії в Єрусалимі ще довго холодила кров мешканцям Інфлянт. У 1939 році польські пропагандистські плакати відверто висували порівняння німецького нацизму з німцями-тевтонцями. І от, столиця тевтонців, замок Мальборк, відомий Марієнбург, фактично вщент був зруйнований під час війни. Чи варто його відбудовувати? Після численних дискусій було прийнято позитивне рішення. Фінал відбудови мав місце в 2016 році. Сьогодні Мальборк вважається найбільшим замком Європи і топовою туристичною принадою Польщі. У 1997 році його вписали до списку ЮНЕСКО. Крім сталої виставки, щороку тут відбувається реконструкція сцени облоги замку в 1410 році, багато тематичних екскурсій, проведення лекцій і концертів. Крім того, замок став місцем міждисциплінарної польсько-німецької співпраці. Щороку замок приймає кілька cотень тисяч туристів.

У деяких містах, наприклад, Пултуську та Рині, замки стали готельними комплексами. Для бажаючих тут проводяться туристичні екскурсії, звичайно, є й виставкова зона. Але головна функція змінилася. В Рині, наприклад, у давніх підземеллях із арковими стелями міститься комплекс SPA.

Замки в малих польських місцевостях дуже часто перероблені на адміністративні будівлі. Наприклад, ще один замок тевтонців — Нєдзіца, нині виконує функцію будинку культури. Сама місцевість Нєдзіца, як і Мальборк, не мають нічого цікавого для туристів, а от замки приводять туди відвідувачів. Завдяки цьому місцеві мешканці отримали робочі місця, місцеві підприємці отримують зиск від гостей.

НЕЗАВЕРШЕНА СПРАВА БОРИСА ВОЗНИЦЬКОГО

Звичайно, передача пам’ятки архітектури в приватну власність — це питання проблематичне. Як і контроль над новим власником, чи відповідає його господарювання об’єктом вимогам Венеційської мапи та інших документів, які регулюють галузь. Іншою стороною медалі є те, що об’єкт, щоб жити, має функціонувати. І загосподарювання його є неодмінною умовою відновлення, нового життя. Не хочеться говорити, але, можливо, краще, коли його відновлять із порушенням міжнародних норм консерваторства, ніж він буде просто стояти і мирно руйнуватися.

Україна має великий замковий потенціал. Це добре розумів Борис Возницький, коли створював «Золоту підкову». Він намагався на прикладі функціонування цього маршруту показати, наскільки це перспективна галузь, хотів привернути увагу до питання і залучити інвесторів. Однак, попри те що на проблему звертають увагу і багато волонтерів, і журналістів, і просто прихильників цієї категорії архітектури, наразі справа виглядає песимістично.

Замки України можуть слугувати інструментом приваблення інтересу іноземних туристів. Наприклад, тих же поляків, для яких ці об’єкти мають сентиментальне значення і фігурують у їхній класичній літературі.

Більшість замків, що лежать у малих місцевостях, важкодоступні, бо там просто існує елементарна проблема з доїздом — бракує регулярного транспорту і нормальних доріг. Але якщо мандрівник докладе зусилля і таки добереться до пам’ятки історії, то на місці його не чекатиме навіть табличка з короткою історією архітектурної пам’ятки. Не те, щоб музей чи виставка.

Чому так? Можливо, бракує виховання локального патріотизму. Не раз я чула від місцевих, що підвозили мене, фразу, висловлену з щирим нерозумінням: «Навіщо ти туди їдеш? Там же нічого немає». Можливо, бракує усвідомлення важливості проблеми серед осіб, що могли б вплинути на ситуацію. Люди просто не усвідомлюють, що ми тут і зараз відповідальні за те, щоб ті, хто житиме на цій землі після нас, побачив прекрасний Язлівець чи Червоногород, Невицьке чи Поморяни. Можливо, якби вихованню локального патріотизму приділялося трохи більше уваги, то люди хоча б не вивозили сміття на територію свідка історії і вряди-годи виходили б помахати косою в його околицях. Дуже часто глибину втрати розумієш тільки після того, як вона вже відбулася.