Великий містифікатор та геніальний пересмішник Михайло Булгаков

(Продовження. Початок див. у п’ятничних номерах за 18, 24 травня і 1 червня)

ОЛЕНА СЕРГІЇВНА

Листи уряду друкувала й відносила відправляти, проте, не дружина — Любов Євгеніївна, а його нова знайома — Олена Сергіївна Шиловська. (Причому її чоловік — Євген Олександрович був різко проти втручання дружини в справи Булгакова. )

Познайомився Булгаков iз нею у якихось знайомих. У неї на той момент була так звана «ідеальна сім’я»: чудовий чоловік — генерал-лейтенант, начальник штабу Московського округу (вихованець кадетського корпусу і Костянтинівського артилерійського училища, у Першу світову — капітан, у громадянську командував 16-ю армією червоних), і два сини: Женя (8 років) і Сергій (3 роки). У 1929 му році Євгену Олександровичу був 41 рік, а Олені Сергіївні (дівоче прізвище — Нюренберг) — 36 років. Одружилися вони у 1920-му році.

Шиловський був вродливий, благородний, освічений, талановитий. «Чоловік її був молодий, красивий, добрий, честолюбний... І обожнював свою дружину...» — характеристика з «Майстра і Маргарити».Те ж можна сказати й про Олену Сергіївну. Чоловік кохав свою дружину, і вона йому відповідала взаємністю.

У гості Олена Сергіївна пішла подивитися на знаменитість — знайомі обіцяли, що буде відомий драматург Булгаков. Їхня зустріч відбулася 28 лютого 1929 року. Михайло був в ударі — в невимушенiй атмосферi свiтської вечiрки він досить швидко став центром уваги. Вигадував смішні історії на зразок тієї, що кататися на лижах він любить, учепившись за хвіст коня, на якому скаче Любов Євгеніївна...

Знаючи яких нападок зазнавали «Біла гвардія» і «Турбіни», чарівна, з величезними очима Шиловська, жартома раптом запитала в нього: «Невже вам важко написати п’єсу про Червону армію?» Переставши сміятися, Булгаков відповів абсолютно серйозно: «Як ви не розумієте, я дуже хотів би написати таку п’єсу. Але я не можу писати про те, чого не знаю».

«Це було швидке, незвичайно швидке кохання, принаймні з мого боку, кохання на все життя», — казала Любов Євгеніївна в інтерв’ю московському радіо в 1967 році.

Спочатку вони намагалися своє кохання подати як дружбу. Булгакови і Шиловські стали товаришувати сім’ями.

Булгаков подарував їй двотомник «Білої гвардії» (Париж, 1927—1929 рр.) зі зворушливими і щирими написами. Він стане своєрідною «шпигунською книгою» для листування.

Чому ж Олена так всепоглинаюче зацікавилася Булгаковим?

Ще в безхмарному для неї 1923 році вона писала своїй сестрі: «Я не знаю, що зі мною коїться. Мені хочеться більше життя, руху, світла. Я страшенно люблю Женю великого (чоловіка. — К. Р. ), він дивовижна людина, таких немає, малюк — найдорожча істота на світі, — мені добре, спокійно, затишно. Але Женя зайнятий майже увесь день, малюк iз нянею, а я залишаюся на самоті зі своїми думками, вигадками, фантазіями, невитраченими силами...».

В Олени Сергіївни було багато невитраченої творчої енергії. Шиловська, як людина дiяльна, не дуже була задоволена лише роллю домогосподарки. Їй хотілося чогось більшого. (У неї, як у Зосі Синицької Ільфа й Петрова, «було шукання»).

Вони стали багато часу проводити разом.

У томиках «Білої гвардії» з’явилися чергові написи Булгакова: «Я Вас! 5. 2. 31. М.Б.», «Музо, музо, моя, о лукава Талія! 5.2.31. М.Б.», «Довідка. Кріпацтво було знищене в... році. Москва. 5.2.31р.».

Ці три написи вельми красномовні.

Любов Євгеніївна здогадувалася, що між її чоловіком і новою знайомою було «знищене кріпацтво», але гадала, що захоплення Михайла скоро вичерпається. Вона навіть вигадала собі роман iз «військовим із Маньчжурії» для того, щоб зберегти власну гідність.

Але настав день, коли й для Шиловського таємне стало явним. Була сцена «розбору польотів», що закінчилася вихопленням пістолета. Вона в романтичному вигляді буде перенесена Булгаковим у п’єсу «Адам і Єва». У письменників — все йде у хід.

Шиловський висунув вимоги: ніяких телефонних розмов, листування і (тим паче) побачень. Вони прийняли його умови. «Кріпацтво» для закоханих знову набрало чинності.

«Мені було важко піти з дому саме через те, що в нас була така дружна сім’я, що чоловік був дуже хорошою людиною», — згадувала Олена Сергіївна.

Але річ була й у Булгакові. Його становище було плачевне. Він не хотів на кохану жінку звалювати всі свої знегоди, пов’язанi iз забороною на його творчiсть.

Михайло й Олена не бачилися 18 місяців. Близько першого вересня 1932 року вони зустрілися знову.

«Заприсягнувши, що не прийму жодного листа, не підійду жодного разу до телефону, не вийду одна на вулицю. ...Я трималася... Але коли я вперше вийшла на вулицю, я зустріла його, і першою фразою, яку він сказав, було: «Я не можу без тебе жити». Я відповіла: «І я також».

Більше вони не розлучалися. Зустріч Майстра і Маргарити відбулася. Цитуємо роман: «Вона повернула з Тверської в провулок і тут озирнулася... І мене вразила не стільки її краса, скільки незвичайна, ніким не бачена самотність в очах».

11 вересня вона написала про своє рішення вийти замiж за Булгакова своїм батькам у Ригу. Старший син залишився з батьком, молодший — з матір’ю.

Олена розповідала, як одного разу Булгаков пояснював її маленькому синові Серьожі, яка важлива частина життя — ризик, — і навів приклад: «Розумієш, твоя мама ризикнула — вийшла за мене заміж, і ось бачиш, як добре все вийшло, як ми всі троє добре живемо!». І раптом шестирічний Сергій — він називав Булгакова Потапом — сказав, гаркавлячи: «Дивись, Потапе, як би вона ще не ‘изикнула!»

Олена Сергіївна стала для нього опорою. Булгаков якось признався їй: «Проти мене був цілий світ — і я один. Тепер ми вдвох, і мене ніщо не лякає».

Ліберальні кола висували письменника як знамено. «Вони хотіли зробити з нього розіп’ятого Христа. Я їх за це ненавиділа, очі їм могла видряпати... І видряпувала», — сказала вона якось, сміючись.

Характерний діалог (щодо Булгакова-«знаменосця») трапився за вечерею в квартирі письменника із заступником директора МХАТу в 1933 році. Той, уплітаючи за обидві щоки за столом, темпераментно доводив Михайлу Афанасійовичу:

— Ви, саме ви повинні боротися за чистоту театральних принципів і за художнє обличчя МХАТу!.. Адже ви звикли голодувати, — навів він «незаперечний» аргумент, — чого вам боятися!?

— Я, звичайно, звик голодувати, — задумливо відповів Михайло Афанасійович, милуючись хорошим апетитом співрозмовника. — Але не особливо люблю робити це. Так що ви вже самі боріться.

На самому початку спільного життя з Оленою Сергіївною до них у гості прийшов товариш, який добре знав його колишню сім’ю. Булгаков сказав йому: «Ти помітив, що мене ніхто не перебиває, а навпаки, iз цікавістю слухають? — він подивився на Олену й засміявся. — Це вона ще не здогадалася, що я егоїст. Черства людина... Е, ні, знає, давно здогадалася, ну то й що? Ой... — він зморщив ніс. — Не дай Боже, щоб поруч iз тобою з’явилося золоте серце, від спритної любові якого до всіх приятелів, кішок, собак і коней стає так нудно й самотньо, що хоч у зашморг лізь».

«Він казав це жартома, незлобливо, і я побачив, що він такий же, як був, але разом iз тим й інший. Нервова збудженість, а іноді й жовч зникли. З’явився дім, де він щодня, щогодини відчував, що він не невдаха, а письменник, що робить важливу справу, талановитий письменник, який не має права сумніватися у своєму призначенні», — писав товариш.

Перша дружина Булгакова зовсім не зналася на літературі. Друга — вже набагато краще, але все-таки віддавала перевагу кінному спорту й світським вечіркам, а не захопленню чоловіка. І тільки третя — цілком присвятила себе творчості Булгакова. Тому не дивно, що Майстер на запитання поета Бездомного «Ви були одружені?» — відповів: «Ну так, ось же я і ляскаю... На цій... На цій Вареньцi, Манечці... ні, Вареньці... ще сукня смугаста... музей... а проте, я не пам’ятаю...».

«МАЙСТЕР І МАРГАРИТА»

Ще в травні 1929-го він розповів Олені Сергіївні про свою нову ідею — роман «Майстер і Маргарита» (познайомилися вони в лютому). Він сказав їй увечері на Патріарших ставках: «Уяви, сидять, як ми тепер, на лавці два літератори...». А потім повів у якусь дивну квартиру, тут же неподалік. Олена Сергiївна розповiдала: «Там був дивний старий у спідньому з білою бородою (їхав із заслання, добирався через Астрахань)... Розкішна на ті часи їжа — червона риба, ікра... Сиділи біля каміна. Старий запитав: «Можна вас поцілувати?» Поцілував і, зазирнувши менi у вічі, сказав: «Відьма». «Як він вгадав?» — вигукнув Булгаков».

Потім вона його запитувала, хто цей старий, але Булгаков завжди прикладав палець до вуст і казав: «Т-с-с-с...». Він любив атмосферу містики й таємниці.

Що було відправною точкою для роману про диявола?

Величезне враження на Булгакова справила містична повість «Венедиктов або Достопам’ятні події життя мого» Чаянова, опублікована в Москві наприкінці двадцятих. Головний герой там мав прізвище... Булгаков. Це приголомшило Михайла Афанасійовича.

Йшлося про боротьбу головного героя за душу коханої жінки, що потрапила в залежність до людини, одержимої дияволом. Дія відбувається в Москві. Образ Венедиктова- диявола: «Зросту він був швидше високого, ніж низького, в сірому, трохи старомодному, сюртуку. Iз сивіючим волоссям і трохи згаслим поглядом. Навколо нього не було язиків полум’я, не пахло сіркою, все було в ньому буденне, але ця диявольська повсякденність була насичена значущим і владним...». Цей нехороший тип у театрі викрадає душу артистки Настеньки. Головний герой, «слабка людина», зрештою перемагає. Венедиктов гине. Душа Настеньки звільняється. Закохані, як водиться, кидаються на шию один одному.

Тоді Булгаков і задумав роман про пригоди сатани в Москві — столицi атеїзму, що перемiг. Але навіть це не головне, чого домагався своїм твором Булгаков.

Мене дивують дослідники, які прямо проводять аналогії між Сталіним і Воландом.

Воланд — сила над усіма. У тому числі й над владою Генсека, яка досить-таки набридла письменнику. «У Воланда немає, і не може бути прототипів», — казав Булгаков. Земні можливості перед владою Сталіна були безсилі, і письменник викликав своєю уявою — «неземні», надприродні, містичні.

Коли Азазелло і Коров’єв сидять на кухні й лунають кроки депеушників на сходах, один другого запитує: «Це хто?» — «Це нас заарештовувати йдуть», — відповів Азазелло й випив чарочку коньяку. — «А, ну, ну», — саркастично відповів на це Коров’єв. А сцена перестрілки з Бегемотом — абсолютне знущання над таємною поліцією. Вона перестала бути страшною. Вона стала смішною. Великий Пересмішник досяг своєї мети художніми засобами. Як противага диявольській могутності в романі —історія про Христа.

Iз недругами-критиками й літераторами, що послужили прообразами для роману, Булгаков досить жорстоко розправлявся на сторінках роману. Але водночас, якщо реальний автор блюзнірської поеми про Христа Дем’ян Бідний огидний, то його прототип (якоюсь мірою) Бездомний — симпатяга.

Було три редакції роману. Вражає ретельність, iз якою Булгаков відпрацьовує деталі. Наприклад, у тому ж першому розділі.

Якому б «капiталiстичному» іноземцеві дозволили спокійно перебувати в Радянській Росії? Тільки запрошеному фахівцю. А кого запрошував радянський уряд з-за кордону? Інженерів! І в першій редакції Воланд — інженер. Але який iз диявола, в біса (пардон!), інженер? Для нього це дуже земна професія. Він і так очима може перекинути що-небудь або підпалити. І Воланд логічно перетворюється (в подальшій редакції) на «іноземного фахівця iз чорної магії».

Воланд пророкує Берліозу, що його четвертують. Процедура цієї страти, як відомо, така: спочатку відрубують руки, ноги і потім голову. Але трамвай, що наїхав на літератора, не може «дотримати» цих правил. Він — машина. В останній редакції Воланд лаконічно повідомляє: «Вам відріжуть голову». Це й страшніше, й точніше. Трамвай на це «здатний».

За 12 років праці над романом Булгаков довів його практично до досконалості.

(Закiнчення в наступному п’ятничному номерi)