Великий містифікатор та геніальний пересмішник Михайло Булгаков

(Продовження. Початок у п’ятничному номері за 18 травня )

ЛЮБОВ ЄВГЕНІВНА

На початку 1924-го року на вечорі зміновіхівців, що приїхали з Берліна, він познайомився з Любов’ю Євгенівною Бєлосєльською-Бєлозерською, єхидно прозваною Ільфом і Петровим «княгинею Білорусько-Балтійською». Вона нещодавно розлучилася з письменником-гумористом Василевським-Не-Буквою. Любов Євгенівна зачарувала Булгакова.

Побачила вона його таким: «Людина років 30 — 32, волосся світле, гладко зачесане на косий проділ. Очі блакитні, риси обличчя неправильні, ніздрі глибоко вирізані; коли говорить, морщить чоло. Але обличчя в цілому привабливе, обличчя великих можливостей. Це значить — здатне виражати найрізноманітніші почуття. Я довго мучилася, перш ніж зрозумiла, на кого все ж таки походив Михайло Булгаков. І раптом мене осінило — на Шаляпіна!».

Якщо «обличчя великих можливостей», імовірно, великі можливості поширюються й на всю людину. У цьому Любов Євгенівна могла переконатися, прочитавши в «Накануне» «Записки на манжетах» і численні фейлетони Булгакова. Взагалі він теж їй дуже сподобався.

Їхній роман розвивався стрімко. Незабаром Булгаков запропонував Тетяні Миколаївні розлучитися. Хоча це й було в дусі того часу: легко сходилися, легко розходилися. Але ж вони прожили разом 11 нелегких років! Вона писала пізніше: «Ми розлучилися в квітні 1924 року, але він сказав мені: «Знаєш, мені просто зручно говорити, що я холостяк. А ти не турбуйся — усе залишиться, як і раніше. Просто розлучимося формально». — «Виходить, я знову буду Лаппа?» — запитала я. «Так, а я Булгаков». Але ми продовжували разом жити на Великій Садовій... Він познайомив мене з Любов’ю Євгенівною... Василевський її покинув, їй ніде було жити. Вона стала бувати в Потєхіна. Ми запрошували її до нас. Вона вчила мене танцювати фокстрот. Сказала мені одного разу: «Мені залишається тільки отруїтися...».

Булгаков, хоча й казав своїй дружині: «Тобі немає про що турбуватися, я ніколи від тебе не піду», — дуже закохався й пішов на розрив.

Він одружується з Бєлозерською. Але жити доводилося в одній кімнаті з Тетяною Миколаївною. У літературному додатку «Надра» йому дали якісь гонорарні гроші й він зняв квартиру.

Усе відбулося досить мирно, як писала через роки Лаппа: «Взагалі в нашому будинку потім довго не вірили, що ми розійшлися, — ніяких скандалів не було».

РЕВАНШ «БІЛОЇ ГВАРДІЇ»

Відчувши смак до великих творів, він починає тяготитися фейлетонами. Майже «до фізіологічної відрази». Він писав у щоденнику: «У Москві довго мучився, щоб підтримувати існування, служив репортером-фейлетоністом у газетах. І зненавидів ці звання... За одне зненавидів редакторів і буду їх ненавидіти до кінця життя».

Приїхав у Москву Олексій Толстой. Булгаков із Катаєвим їздив до нього на дачу.

Булгаков постійно сумнівався в талановитості своїх творів. Вагався він і з приводу художньої сили «Білої гвардії». Однак у своєму щоденнику після відвідування Толстого дуже честолюбно написав: «I зараз я чую в собі, як злітає моя думка, і вірно, що я незмірно сильніший як письменник за всіх, кого не знаю».

У цей час письменники починають пристосовуватися до тиску радянської влади. Триста кращих людей свого часу вислані за кордон під загрозою розстрілу. Ті, що залишилися і повернулися, стрімко «червоніють».

Основоположники «Накануне» продаються владі. Василевський, колишній чоловік Бєлозерської, затіяв серію «Вожді та діячі революції», Яків Блюмкін — убивця Мірбаха, лівий есер, починає базграти книгу «Дзержинський» і т.п. «Важко не збожеволіти», — пише Булгаков у щоденнику 23 грудня 1924-го року. ... Олексій Толстой говорив: «Я тепер не Олексій Толстой, а робкор-самородок Потап Дєрьмов. ...Василевський розповідав, що Дем’ян Бєдний (справжнє прізвище поета непогано характеризувало його — Юхим Придворов), виступаючи перед червоноармійцями, сказав: «Моя мать была б.....ь».

І тоді ж у журналі «Росія» (за незначний гонорар) в грудні 1924-го року виходить перша частина роману «Біла гвардія». Згодом він не був там додрукований через заборону журналу. «Біла гвардія» у цій пристосовницькій обстановці справила враження вибуху.

У МХАТІ (ПІСЛЯ ЧЕХОВА ТА ГОРЬКОГО) З’ЯВИВСЯ НОВИЙ АВТОР

У лютому 1925-го року виходить альманах «Надра» з повістю «Роковые яйца». Щоб переконати редактора, що твір майже готовий, Булгаков по телефону став диктувати нібито написаний фінал повісті, на ходу придумуючи дію. Коштував «політ фантазії» — 100 карбованців авансу (вже в стійкій радянській валюті).

Життя, здавалося, налагоджується. Але в Москві повторюється владикавказська картина. Лютують ідеологічні критики. «Я говорю більше, ніж треба, але не говорити не можу, — обурюється Булгаков у щоденнику 3 січня 1925 го року, — один виглядЮ. Потєхіна, який нагло запевняє що: «Ми всі люди ідеології», — діє на мене як звук кавалерійської труби. — «Не бреши!».

Паралельно до літературних подій розпалюється його почуття до другої дружини. «Жахливий стан: все більше закохуюся у свою дружину... А тепер принижуюся до легких ревнощів. Чимось мила й солодка. І товста».

Завершено повість «Собаче серце». Однак вона вже до друку не потрапляє. Великий цінитель творчості Булгакова видавець-більшовик Клестов- Ангарський енергійно клопотав, щоб протягти її крізь радянську цензуру в «Надрах». Повернуто її Каменєвим із негативною резолюцією: «Це гострий памфлет на сучасність. Друкувати ні в якому разі не можна».

Однак з’являється пропозиція від МХАТу переробити роман «Біла гвардія» в п’єсу. Дещо згодом проходить гучна прем’єра. Булгаков виявився першим радянським драматургом, що з’явився на знаменитій сцені МХАТу (на афіші тих років його прізвище було поруч із Софоклом та Есхілом).

Артисти МХАТу про Булгакова тих років: «Він був бездоганно ввічливий, вихований, дотепний, але з якоюсь «крижинкою» всередині. Взагалі він здався дещо «колючим». Здавалося навіть, що, посміхаючись, він ніби злегка скалив зуби. Особливе враження справив його проникливий, допитливий погляд. У ньому відчувалася сильна, своєрідна, складна індивідуальність. Незабаром після початку репетиції зникла й деяка сторожкість та замкнутість Булгакова. Сповзла і «маска», що, як виявилося, прикривала його скромність і навіть сором’язливість. Погляд його став м’яким і всі частіше поблискував. Посмішка ставала дедалі чарівнішою й милішою. Він став якимось вільним, весь розправився, його рухи, хода стали легкими й стрімкими»; «Завжди життєрадісний, легкий на підйом, завжди підібраний, із ходою, що ледь підстрибувала, дотепний, він дуже легко йде на всілякі жарти, на всілякі гострі слівця, влаштовувач усіляких ігор — у «блошки», у «бірюльки», організатор лижних прогулянок. Походи в далекі сільця, зупинки в теплих трактирах з чаєм, зі смаженою ковбасою, із гарячим хлібом...».

ВИРАЗНИК ІНТЕЛІГЕНЦІЇ

На МХАТ і його автора обрушуються з двох боків. З одного боку РАППівці (Робоча асоціація пролетарських письмен ників) , що привласнили собі функції партійного керівництва мистецтвом, а з іншого боку — крикливі ЛЕФівці (ЛЕФ — лівий фронт мистецтва) на чолі з Маяковським, що проголошували нові революційні форми. Однак ним починають цікавитися великі письменники. Горький пише в листі Григор’єву: «Чи знайомі ви з М. Булгаковим? Що він робить? Чи не вийшла «Біла гвардія» у продаж?». Ромену Ролану він у листі писав, що з’являються чудові письменники — Леонов, Булгаков.

Знаменитий поет Максиміліан Волошин пише про «Білу гвардію»: «Цей твір уявляється мені дуже великим. Як дебют письменника-початкiвця його можна порівняти тільки з дебютами Достоєвського і Толстого».

Як у п’єсі, так і в романі Булгаков стає виразником і захисником інтелігенції. На московській сцені раптом зіграли спектакль, героями якого були білі офіцери й автор вивів їх без усякої карикатурщини, великими людьми з трагічними долями. У країні, де перемогли червоні, — недавніх супротивників було прийнято зображувати чорними фарбами. У першу чергу «середній клас» побачив, нарешті, на сцені відображення самих себе. П’єса Булгакова йде з феєричним успіхом. Був такий забавний епізод. Третя дія «Турбіних»... Місто захоплене гайдамаками. Ситуація небезпечна. У вікні — пожежі. Олена з Ларіосиком чекають. І раптом — слабкий стукіт... Обоє прислухаються... Із публіки лунає схвильований жіночий голос: «То відкривайте ж! Це свої!». Злиття публіки з мистецтвом відбулося!

ШИКАРНА ОБСТАНОВКА

Із другою дружиною Булгаков переїжджає на Велику Пироговську,10, де орендує трикімнатну квартиру. Там були стелажі з купою книг, його вірний «письменницький» стіл та рудий пес Бутон (ім’я слуги Мольєра). Крім собаки, з’являється кішка Мука й навіть кінь для їзди верхи. Любов Євгенівна утримувала його на паях з однією зі своїх приятельок, тренувалася в манежі, брала участь у конкурсах. Найнято прислугу. З’явилися всі ознаки «панського життя». Бєлозерська відмінно справлялася з роллю світської дами. У привітний будинок Булгакових часто заходять письменники Ільф і Петров, Олеша, Микола Ердман, Зам’ятін, актори Яншин, Хмельова, Кудрявцева. А також безліч друзів Любові Євгенівни.

Любов Євгенівна любила давати прізвиська. Для багатьох друзів тієї пори Булгаков залишився або Макою (він розповідав дитячий вірш, у якому в однієї мавпи було троє дітей: Міка, Мака і Мікуха. «Я — Мака», — додавав Булгаков), або Масею-Колбасею. Час і справді був для нього «по-дитячому» щасливий. Однак шквал злісної критики не вщухав.

КРИТИКА НЕ ДРІМАЄ

Здавалося, цю людину не можна засмутити. На стінах його кабінету в їдальні висіло безліч газетних вирізок. Це були найбільш лайливі рецензії і на адресу Булгакова, і на адресу Художнього театру. Був плакат, що зображував Станіславського й Булгакова, котрий плакав Костянтинові Сергійовичу в жилетку. Підпис: «Прошли золотые денечки...». Лайливі критики в той період його тільки підохочували.

За сатиричні оповідання його таврував критик Блюм: «М. Булгаков хоче стати сатириком нашої епохи». Булгаков відповідав: «На жаль, дієслово «хотіти» дарма взяте в теперішньому часі. Його слід перевести в плюсквамперфектум». М. Булгаков став сатириком... Зміст статті В. Блюма блискуче й точно укладається в одну формулу: «Усякий сатирик СРСР зазіхає на радянський лад».

Потім Блюм напав на «Турбіних»: «Як можна допускати, щоб я, дивлячись на цього офіцера із чорними вусиками, раптом знаходив якісь відзвуки симпатії до нього...».

Нарком освіти А. В. Луначарський пом’якшував удари ортодоксів: «...Багато хто дуже сильно дорікав театру за цю п’єсу. Партія чуйно розібрала позитивні сторони вистави. Їх було дві: по-перше, це все ж таки була капітуляція, на той час вона не була позбавлена значущості. По-друге, це була п’єса прийнята без художніх застережень театром Станіславського, і п’єса глибоко сучасна, що трактувала сучасну дійсність...».

«БІГ» І КРИМ

Письменник, натхненний театральним тріумфом, почав писати другу п’єсу про громадянську війну (бої за Перекоп) та еміграцію — «Біг». В її основу лягли розповіді Любові Євгенівни, що слідувала, як емігрантка, маршрутом: Одеса — Константинополь — Париж.

Треба віддати належне фантазії Михайла Афанасійовича. Одна із найбільш колоритних сцен п’єси — біги тарганів у Константинополі, цілком вигадана ним. Нічого такого насправді не було. Усе це він змоделював з однієї метафори Аверченка — «біги тарганів еміграції». І дійсно — вийшла точна модель у чомусь кошмарної, у чомусь комічної втечі сотень тисяч людей.

Влітку Булгаков вирушає в гості до Максиміліана Волошина у його будинок у Коктебелі (Крим). Там вони весело розважаються. Булгаков, наприклад, разом із приятелем лякали своїх знайомих на спіритичних сеансах. За допомогою лозини, котру Михайло Афанасійович ховав у піджак, він торкався в темряві учасників дійства, зображуючи дотик духів... Лемент переляканих жінок було чутно у всіх кутках будинку...

Відпочивши, Булгакови повертаються у вир московського життя.

Далі буде.