«Веселий цвинтар»

Киньте грудкою в того, хто каже, що ми погано живемо. Окрім того, що реформи, якщо вірити проурядовим засобам масової інформації, йдуть семимильними кроками, а рівень життя невпинно, особливо напередодні виборів, зростає, дійсність трохи не щодень підкидає українській людності масу позитивних емоцій. І їй, бадьорій і невпинно прогресуючій, не залишається нічого іншого, як, відклавши вбік «кравчучки» з «кучмовозами», просто сміятися. А веселе, повторюю, воно — навкруги, варто лишень на мить відсапатися від щоденного марафону виживання.

Взяти хоча б президентські вибори. Ну лишень начисто позбавлена почуття гумору людина не оцінить рішення нині діючого гаранта Конституції балотуватися на повторний термін.

Ще смішніше буде, коли вдячний електорат, що глухо ремствує в курилках напівживих заводів та на розкислих ланах напівмертвих КСП, візьме та й обере того ж самого гаранта знову. Принаймні дехто закликає зробити саме так, пов'язуючи з ім'ям нині чинного величезну заслугу — «стабільність», не уточнюючи щоправда, чого саме, і замовчуючи, що найбільша стабільність буває на цвинтарі.

Але перша особа в державі — сам по собі досить іронічний, на кшталт свого ж народу, чоловік. Тож і заявив він нещодавно, буцімто під час розмови з народом «за жисть» той самий народ довірчо шепнув нині чинному на вухо: «Так тримати, Президенте!» І хоча ще трохи, і в народу з куточка рота піде піна, він, якщо вірити «першій особі», затято хрипить: «Т-а-а-а-к трима...»

А Президент не тільки тримає, а ще й підтримує. Зокрема — улюбленого багатьма і мною особисто пітерського барда Олександра Розенбаума, концерти якого, за сприяння Президента, пройдуть напередодні виборів у багатьох містах України.

До речі, дехто з президентського оточення міг би скласти з паном Олександром непоганий дует і разом, а головне — органічно виконати кілька вічно живих шлягерів, типу «Гоп-стоп» чи, скажімо, «Я, Семен, в законе вор».

Одначе, на всіх претендентів розенбаумів не настачиш, тож доводиться їм рекламувати себе самотужки. Що вони й роблять, їздячи по Україні між Заходом та Сходом із гаслами «Слава КПСС», «Героям Слава!» та просто Славою Стецько.

Один із них, між іншим, не говорить — така його «принципова» позиція — державною мовою, що не завадило йому висунути свою персону на посаду президента, а ЦВК — чим не комедія? — зареєструвала його.

Щоправда, потенційних володарів титулу «Україн-Баші» так багато, що електорат навіть не всіх знає в обличчя. Про існування ж деяких він, напевно, поки що й не підозрює. Та і як інакше, якщо, наприклад, на Запоріжжі — третьому за економічним потенціалом регіоні в державі — побували лише Юрій Костенко і Олександр Мороз, та ще сліпучим метеором промайнув по районах, минаючи обласний центр, Євген Марчук.

Ось і сумно стає електорату, неприкаяно. І починає електорат знічев'я розважати себе сам. Візьме, та й розклеює, як в тому ж таки Запоріжжі, по всьому місту листівки. Мовляв, усі бажаючі, а надто ж — найменш захищені верстви можуть прийти до приміщення Запорізького обкому КПУ і одержати необхідну матеріальну допомогу. Мовляв, те, про що так довго говорили більшовики, звершилося. І докладна адреса в листівочці подається, а для найбільш допитливих — ще й домашній телефон першого секретаря обкому КПУ товариша Бабуріна. Народ у нас хоча й з гумором, але довірливий. Тому робота комуністичного обкому на кілька днів була паралізована натовпами стражденних співгромадян. Довелося навіть у газеті «Запорозька Січ» друкувати спростування. У масштабі країни, в разі перемоги червонозоряних товаришів на виборах, щось спростувати їм буде важче. Але послідовники Ілліча не занепадають духом, оскільки вони, як і всі в Україні — люди веселі.

Середньостатистичному ж українському громадянинові взагалі під цю пору не лишається нічого іншого, як реготати, пам'ятаючи приказку: «Ще такого не бувало, щоб якось воно не було».

Павло ВОЛЬВАЧ,
Київ