Весілля без краваток
Сват перев’язав молодим руки рушником і оголосив, що тепер вони все життя йтимуть рука в руку. Якби це сталося століття тому, хлопець з дівчиною вважалися б зарученими та не мали б права відмовитися від шлюбу. Спроба «до втечі» вважалася б за безчестя і потягла за собою відшкодування моральних та матеріальних збитків. Але описувана подія сталася цієї неділі в рамках свята «Осінь весільна» в Державному музеї народної архітектури та побуту України (Пирогово), під час якого різні фольклорні колективи «розігрували» давні весільні обряди. Сватання, дівич-вечір, випікання короваю, викуп молодої, повернення з церкви, покривання молодої, принесення сніданку молодій. Сказати, що дійство мало успіх у публіки — не сказати нічого. І справді, коли б ще «кияни та гості столиці» мали змогу побачити таке весілля? Сучасна весільна атрибутика — біла сукня та фата, діловий костюм із краваткою та банальні тости тамади, — прийшла до нас із Європи та перетворила одруження на досить одноманітний і буденний процес.
Весільна обрядовість в Україні формувалася як справжній багатоактовий спектакль з танцями, ігровими діями, співами, музикою, з численними дійовими особами, кожна з яких виконувала свою обрядову роль. Як зазначає етнограф Анатолій Пономарьов, у весільному обряді відбилися народна мораль, звичаєве право, етичні норми та світоглядні уявлення, що формувалися протягом століть. Наприклад, збір дружини для молодих, імітація викрадення нареченої, подолання перешкод на шляху до молодої — це свідчення давнього «шлюбу-викрадення», а обмін подарунками між сватами, викуп коси, виплата штрафу — своєрідний відгомін звичаю укладання шлюбу на основі «купівлі-продажу». Відлунням матріархату є цікавий звичай сватання дівчини, згідно з яким особа слабкої статі мала таке саме право почати сватання, як і хлопець. Причому дівчині відмовляли дуже рідко — вважалося, що це могло накликати нещастя. Про силу цієї традиції свідчить звичай, що побутував в Україні ХVIII століття — злочинця, засудженого до страти, могли помилувати на прохання дівчини, згодної взяти його за чоловіка.
Зараз втрата популярності народними обрядами пов’язана з багатьма чинниками. Звісно, багато обрядів просто не змогло б існувати в сучасній Україні через свою недемократичність. Наприклад, такі обряди, як втинання коси чи демонстрація цнотливості. Сьогодні більшість українок взагалі не має коси, а тим більше не дозволи б її собі відсікати — такий обряд побутував на Закарпатті. Родичі молодого прив’язували кінець «дівочої краси» до цвяха, вбитого в стіну, а молодий мав спромогтися в танці єдиним ударом топірця повністю відрубати косу.
Але якщо не шукати крайнощів, народне весілля можна відродити. Найяскравішим свідченням цієї можливості стала поява на святі справжніх молодят. Христина та Володимир стверджували, що опинилися там випадково, просто приїхали в музей (є в Києві така «післявесільна» традиція), нічого не знаючи про свято. І хоч були молодята в білій фаті та при краватці, фольклорний колектив з Обухівського району включив їх у своє дійство — молоді чоловік та дружина посиділи за святковим столом, після чого оголосили, що якби можна було одружитися ще раз, вони б зробили це по-українськи. «Я в захваті, це так емоційно, якби ми тільки знали, що можна так одружуватися», — розповіла Христина.
«Треба в село їхати, щоб зараз справити народне весілля», — розповідає науковий співробітник Державного музею народної архітектури та побуту України Зоя Босип. Деякі села досі влаштовують весілля за всіма звичаями, наприклад, Тростинка Васильківського району. Якщо комусь заманеться традиційного українського весілля — може спробувати поїхати туди та вмовити тамтешніх мешканців влаштувати дійство за всіма правилами. Взагалі села «трималися» довго — ще в 50— 60-х роках там одружувалися в народному вбранні. Хмельниччина «одягла фату» тільки в 90-х роках. «Завжди є молодь, яка любить нове, і молодь, яка любить архаїку, — стверджує Зоя Босип. — Нещодавно студенти Києво-Могилянської академії робили традиційне весілля в Карпатах, їздили, вивчали звичаї, виконували їх, фільмували».
