Віч-на-віч з війною

Восени того року, коли Червона Армія чи то визволила, чи то окупувала Західну Україну, мій батько став кадровим командиром. Служив у 99-й армії, яка дислокувалася у Перемишлі (нині найближче до України польське місто). Мама, як і раніше, працювала у школі (але вже не вчителькою, а «пані професоркою»). А я долучився до мішаної польсько-української дитячої громади. Мешкали ми у двоповерховому будинку, реквізованому у пана Гродзицького; щоб його побудувати, господар сім років заробляв гроші в американській шахті, відтак (як я тепер розумію) любов’ю до «совєтів» не палав. Але його донька Христина (Кшися) стала мені хорошою подругою; знала і українську, і польську, то ж за кілька місяців я опанував «польщизну». Будинок стояв на краю міста — з вікон другого поверху було видно річку Сян, по якій проходив кордон.

На початку червня 1941-го ми сім’єю поїхали у відпустку, гостювали у київських і житомирських родичів, а тоді повернулися до Перемишля. І сталося це 21-го червня... Можете, шановний читачу, уявити собі психологічну готовність Червоної Армії, якщо один з її командирів за добу до початку війни везе дружину і сина на кордон iз Німеччиною. Ігрища між Сталіним і Гітлером добігали кінця, а кремлівський «стратег» усе ще вважав, що козирний туз у нього на руках. Фюрер був єдиний, кому генсек вірив, і єдиний, хто зумів генсека обдурити, як дитя. Хай будуть прокляті обидва.

Надвечір того ж 21-го червня батько, мама, Кшися та я пiшли у розташування «отдельного противотанкового артиллерийского дивизиона», щоб у червоноармійському клубі подивитися кіно. По дорозі нам трапився інтелігентний дідок із характерними «великопольськими» вусами. Був напідпитку і співав «Єще вудка не сквасьнєла, кеди вудку п’єми. Єще Польска нє згінєла, кеди ми жиєми». Побачивши батькову командирську портупею, замовк і заплакав. Кіно називалося «Чкалов». Над екраном висів транспарант із гаслом, ідіотизм якого став очевидним дуже скоро: «Бить врага малой кровью на его территории!». Додому треба було повертатися через залізничний переїзд. І нам довелося чекати, поки на Німеччину пройде довжелезний потяг з бензиновими цистернами: від Йосипа Віссаріоновича — Адольфові Алоїзовичу, щоб було чим заправити літаки...

О четвертій ночі німецька артилерія почала через Сян бити по Перемишлю. Батько дістав з-під ліжка валізу із НЗ (недоторканним запасом — білизна, консерви і печиво), кинув туди бритву, поцілував мене і маму — та й пішов на війну. А ми — командирські дружини і діти — години до дванадцятої сиділи у «пивниці» (підвалі). А тоді з протитанкового дивізіону за нами прийшла вантажівка. Над Перемишлем стояв вогонь і дим, але ми таки вискочили з міста. Недалеко... Німці бомбили дорогу, люди ховалися у житі, а вантажівка наша згоріла. Під вечір першого дня війни ми з мамою таки дісталися до Самбора, маючи лише те, що на собі, парасольку і окраєць хліба. Далі був вокзал і ущерть забитий біженцями перон. Некерована, навіжена юрба і високий військовий чин (на петлицях «шпала» — по-теперішньому майор) стріляв із пістолета поверх наших голів, щоб затихли і не повбивалися навзаєм, продираючись у вагони товарняка. Поїхали. Хочете — вірте, а хочете — ні, але у нашому вагоні уже сиділи люди, які евакуювалися разом зi своїми шафами і ліжками. У чималенькій полотняній торбі вони тримали харчі, і в ніч із 23-го на 24-те я вкрав у них шматок сала. Адольф, друг Йосипа, кидав на наш товарняк бомби, так що далеко ми не заїхали. Зрештою пішки, через пів-України, дісталися під Житомир —до бабусі, у якої були на гостинах за кілька днів до війни...

По шосе Київ—Житомир пливли мовчазні колони полонених. Тих, хто падав і не мав сили підвестися, німці добивали і акуратно скидали у канаву. А осінь була золота-золота... А попереду були голод, воші та короста.

Кілька поетичних документів епохи. Батько повернувся з війни весною 1945 року — на милицях, а за плечима мав приторочений протез (грубу і важку залізяку; приблизно такими наші протези лишаються і сьогодні). Від нього я почув пісню:

Простреленный тополь,

степная криница...

Последняя пядь

украинской земли.

Мы с нею прощались,

не в силах проститься.

Мы шли, задыхаясь

в дыму и пыли.

Нам воду на шлях

выносили старухи.

И слезно-соленой казалась

вода.

А нас уводили дорогой

разлуки

Великое горе, большая

беда.

Був ще й третій куплет, але чомусь не утримався в пам’яті. Мелодія пісні проста і сумна. Ще два вірші — з репертуару читців на концертах для червоноармійців. Наша вчителька Софія Францівна на першому уроці попереджувала: «Якщо будете гарно поводитися, з третього уроку підемо на концерт». Ми ставали чемними, як янголята, тоді переходили через шосе Житомир — Київ на військовий аеродром і сідали на траву поміж солдатами. Музиканти, декламатор і навіть клоун з червоною картоплиною замість носа виступали на кузові вантажівки. У повоєнні роки віршів, про які йдеться, я ніде не бачив надрукованими, відтак не можу назвати їх авторів.

Проснись, убитый

лейтенант.

Попей воды — прибудет

силы.

Спеши! Уходит твой

десант

Вперед на запад от

могилы.

Клокочет бой. К тебе

летят

Три черных «юнкерса» на

тризну.

Проснись, убитый

лейтенант,

Чтоб вновь погибнуть за

Отчизну.

Ты в мирной хате был

рожден,

Но третий раз тебя

убили.

Вставай скорее и пойдем

Мы мстить за тех, кого

любили.

Полег за речкою десант.

Из крови вырастет

калина...

Проснись, убитый

лейтенант!

Еще три смерти до

Берлина.

Другий вірш має не публіцистичну, а камерну тональність. На мій погляд, буденність деталей підкреслює його трагедійне звучання, і у певному сенсі — це маленький шедевр.

Мы хоронили медсестру,

Лопатками срезая росы.

Слегка струились

на ветру

Ее еще живые косы.

Письмо, платочек

и медаль

В карманы спрятав,

покурили.

Сержант сказал: А все же

жаль,

Что так, без гроба,

схоронили.

Над перелеском рассвело.

Я ел зеленую малину.

Горело на горе село,

А дым тянуло к нам,

в долину.

Як ховали (чи лишали на поталу крукам) тих, хто загинув, є окремою темою. Війну нарекли «вітчизняною». Але більшовицька вітчизна і до живих, і до мертвих ставилася з однаковою дерев’яною байдужістю. «Проклятые и убитые» — так назвав один зі своїх романів В. Астаф’єв (до речі, важко поранений у пуща-водицькому лісі; окопи неподалік інституту, в якому я працюю, можна побачити ще й сьогодні).

Мені розповідав очевидець, що на крихітному тихоокеанському острівці бачив американське кладовище, останній прихисток вояків, які билися з японцями. Невеликі бетонні плити, порослі мохом, але надписи... «Тут спочиває Біл. У нього були гарні кучері». «Під цим каменем лежить сержант Ентоні. Він грав на гітарі»... На Арлінгтонському військовому кладовищі під Вашингтоном таких епітафій нема. Але всі (від шереговця до бригадного генерала) вшановані ОДНАКОВИМ надмогильним каменем — бо всі рівні перед смертю і Богом.

Віч-на-віч з війною... Й ще через 10—15 років відійдуть останні з тих, хто бачив її на власні очі. І тоді, можливо, історики напишуть про цю війну неупереджено і безпристрасно, але в їхнiх текстах не буде слова про вбиту сестричку та її «еще живые косы». Війни треба забувати. Війни треба пам’ятати вічно.