Від «iдеологiчного виховання» до продажу педагогічного продукту

«Артек» як дитячий курорт зародився не на голому місці. З метою створення розкiшного місця відпочинку в 1898 році урочище Хазари придбав один з найбагатших людей Росії, один із засновників Транссибірської магістралі Володимир Березін. Курорт було створено багато в чому завдяки заповзятливості та енергії дружини Володимира Березіна Ольги Соловйової, яка і продовжила розвиток справи після смерті чоловіка. Побудували прекрасний палац — з казино, рестораном, танцювальною залою. Поряд розташовувалися приміщення для більярду, оглядовий майданчик, добре обладнані пляжі i навіть ресторан на скелі, що знаходилась у морі. Курорт мав телефонний зв’язок і забезпечував лікування привізними грязями. Революційні події примусили господарів кинути почату справу й виїхати за кордон.

Молода радянська республіка використала це місце для створення дитячої оздоровчої установи — «Артеку». Тоді виникла ідея створювати нарівні з чисто лікувальними дитячими установами і оздоровчо-виховні комплекси. Багато хто в цій ідеї вбачав суперечність у зв’язку з тим, що оздоровлення повинне проводитися при режимі без перевтом, а виховання передбачає значні фізичні та емоційні навантаження. Однак було доведено, що науково-аргументована навчально- виховна робота повинна і може сприяти оздоровленню та всебічному розвитковi дитини. Щоб вирішити цю проблему, створили експериментальну базу для розробки концепцій, форм і методів такої діяльності. Спочатку оздоровчий момент мав першочергове значення, а починаючи з 60—70-х років вже переважила ідеологічна програма діяльності дитячого комплексу. «Артек» став школою піонерсько-комсомольського активу. Путівка була заохоченням навіть не стільки талановитим і найобдарованішім дітям, скільки дітям лояльним, які були активістами піонерських і комсомольських організацій. Перебування в «Артеку» ставало ще одним дипломом, візиткою для більш широкого відкриття дверей для майбутнього кар’єрного руху.

До 1992 року Артек був звичайною державною бюджетною установою. ЦК ВЛКСМ затверджував вельми щедрий бюджет, що забезпечував «Артек» усім необхідним, а також займався розподілом безкоштовних путівок. У той час про економіку «Артеку» взагалі не говорили. Задумуватися над цим стали вже у часи перебудови, з року 1985-го. «Артек» тоді ще жив добре, зарплати були вищими, ніж в інших аналогічних установах, не було проблем з фінансуванням будівництва ні з фінансового погляду, ні з погляду постачання. Перші тривожні дзвоники пролунали з 1985 року — стало важче захищати кошториси в ЦК ВЛКСМ, і «Артек» уперше відчув явище дефіциту.

Нинішній генеральний директор «Артеку» Михайло Сидоренко того часу був заступником директора з господарської роботи і, щоб раціонально використати кошти на харчування, запросив у «Артек» для комп’ютеризації цього процесу керівника фірми з інженерних розробок Олександра Єшкілєва. Фірма, якою керував тоді Олександр Борисович, працювала в руслі новомодного для тих часів руху з розвитку центрів науково-технічної творчості молоді під егідою комсомолу. Такі фірми були першими ластівками приватного підприємництва. Цим центрам дозволялося заробляти гроші на наукових та інженерних розробках. Підприємства не були приватними, вони належали комсомолу, але були виведені з держплану, тобто не треба було затверджувати плани, не було лімітів...

У ті роки гримів на всю країну в плані нових господарських відносин офтальмологічний центр Федорова з хірургії ока, який відмовився від звичного фінансування лікувальних установ і став отримувати гроші, згідно з кількістю вилікуваних хворих, тобто плату за результатом. Отримані від держави гроші Федоров витрачав за власним розсудом на потреби свого центру, випадаючи iз системи абсолютного регламентування. Система фінансування Федорова експериментально була введена згодом і в народну освіту, де фінансування школи залежало від кількості учнів у школі. Коли про цю постанову дізналися в «Артецi», то спробували й оформити роботу «Артека» так, щоб гроші отримувати не за статтями, а за кількістю відпочиваючих дітей, щоб мати можливість витрачати цю суму на свій розсуд. План цей не реалізовували, тому що вийшов закон про приватні підприємства, пішло акціонування, приватизація — у «Артеку» з’явилася можливість стати підприємством. Тепер послуги з обслуговування відпочинку можна було продавати як за держзамовленням, так і надавати для вільного продажу. Олександр Єшкілєв, заступник директора з економіки та фінансівМДЦ «Артек» розповідає: «Люди тоді не розуміли і не підтримували цю ідею навіть всередині «Артеку». Поняття продукту, прибутковості, рентабельності, продажу послуг — не вкладалися у голови навіть співробітників «Артеку». Всі вважали, що «Артек» настільки хороший та унікальний, що держава завжди піклуватиметься про нього, про всі його потреби і не допустить, щоб у «Артеку» виникали проблеми. Доводилося вести пояснювальну роботу серед персоналу і розробляти механізми нових форм діяльності — думали, як знаходити покупця і як визначати ціну путівки, щоб сума не лякала людей і покривала витрати, як ефективно розподіляти отримані гроші (розставляти пріоритети, намічати фінансові потоки). Велася така велика попередня робота, результати якої виявилися дуже до речі в 1991 році на момент розпаду Радянського Союзу, коли «Артек» раптом в одну мить став нікому не потрібен, про нього просто забули — жодного фінансування і жодних дітей! Адже навіть з-за кордону дітей запрошували у формі благодійницьких акцій. 1992 рік показав, що «Артек», щоб вижити, повинен стати держпідприємством».

У 1992 році Міжнародний піонерський табір «Артек» було ліквідовано, а на його місці було створено Міжнародний дитячий центр «Артек» як підприємство, підпорядковане Криму. Зрозуміло, що ні про жодні державні гроші не можна було і мріяти, бо у Криму, як і в усій країні, було важке бюджетне становище. Ціни на ринку стали вільними — все подорожчало. Дітей в «Артецi» тоді практично не було, тільки влітку 1993 року вдалося добитися отримання державного замовлення — оплату Україною путівок для українських дітей. Ціни були нижчими за собівартість, але так вдалося зберегти колектив, інфраструктуру. По «Артеку» дзвонили дзвони, вийшов телесюжет Молчанова про «Артек» як про кладовище, де все зруйноване і відновленню не підлягає. Для закріплення педагогічних кадрів у 1993 році створили Гуманітарний інститут при «Артецi», який привернув увагу цікавою програмою і вигідними умовами навчання. Директор дитячого центру об’їжджав усю Росію та Україну в пошуках покупців путівок. Було укладено перший вдалий бартерний договір з Башкирією. Однак пошук покупців виявився не найскладнішою справою, набагато важче було поламати стереотип, що склався у свідомості — люди не могли уявити, що путівки в «Артек» можуть продаватися. Цей стереотип ламали навіть у співробітників «Артеку». А тим часом путівки продовжували поступати у вільний продаж через туристичні фірми. З 1994 по 1996 рік Росія купила 600 путівок. У 1995 році народилося поняття — педагогічний продукт, і продаж путівок вже перестав братися більшістю в багнети. Батькам треба було подати зрозумілою їм мовою суть цього педагогічного продукту. Говорили про те, що дитина з «Артеку» повернеться трошки іншою — більш дисциплінованою, більш наполегливою, їй легше буде спілкуватися з оточуючими, не кажучи вже про море, повітря і сонце. Просто море, сонце і повітря перестали бути привабливими, оскільки виник бум зарубіжного туризму і «Артеку» доводилося шукати шляхи, щоб бути конкурентоспроможним на цьому ринку. Заможні батьки відправляли своїх дітей у Грецію, Болгарію, на Кіпр. Було важко аргументувати, чому в «Артецi» краще. Тоді вигадали цілий ряд привабливих педагогічних проектів, які діють і до сьогодні. Це фестивалі кіномистецтва, дитячої творчості, всеукраїнські спортивні змагання на приз клубу «Шкіряний м’яч», школи лідерства, школи виживання та інші... Розвиток цих програм вирішив проблему наповненості «Артеку» в літній час, а на зимовий період треба було ще щось вигадати. Так народилася ідея вчительського конкурсу. Алгоритм розвитку ідеї був простий — індивідуально дитину взимку залучити важко, групою залучити легше, а група — це клас, який може привезти вчитель, а вчителя можна зацікавити ідеєю конкурсу. Ідея розвитку педагогічного бізнесу та ідея розвитку педагогічних інновацій злилися воєдино в конкурсі вчителів — проект переріс комерційний задум. У конкурсі бере участь будь-який вчитель, який привозить у «Артек» на зимовий час своїх учнів за викупленими путівками. Потім даються показові уроки для відпочиваючих у «Артеці» своїх учнів і учнів артеківської школи. У цей час організуються семінари педагогічної майстерності, обмін досвідом, виставки інновацій. Переможцям вручаються символічні «золоті глобуси» і премії, що досягають 10 тисяч гривень. Побоювання, що економічний інтерес конкурсу вплине на його професійний рівень, виявилися марними. Цілком несподівано це стало попереднім випробуванням учителя на рівень його майстерності — адже йому повинні були не на словах, а на ділі повірити батьки, спонсори, колеги. З комерційної операції конкурс перетворився в явище, де кожний може знайти щось своє — випробування, семінар з обміну досвідом, наукову лабораторію, інформаційну базу або просто професійну тусовку. 1999 року педагоги, які брали участь у конкурсі, об’єдналися в міжнародну громадську організацію «Освіта без кордонів», а на п’ятому конкурсі педагогів цього року вже відбувалася і презентація однойменного журналу. До речі, наприкінці травня у Міжнародному дитячому центрі «Артек» відбувся завершальний етап п’ятого Міжнародного конкурсу вчителів. У конкурсі брали участь педагоги з України, Росії, Білорусі, Молдови, а журі складалося з представників Італії, Сполучених Штатів Америки, Польщі, Грузії, Литви, Росії, України. Спеціально організована до конкурсу виставка педагогічних ідей представляла ще більш широку географію країн-учасниць. У педагогічній майстерності змагалися не тільки вчителі загальноосвітніх шкіл, а й викладачі вищих навчальних закладів та викладачі додаткового навчання. Також було організовано виставку педагогічних ідей, що охоплювала ще більшу географію країн- учасниць. Наступного року планується підключити до участі в конкурсі ще й педагогів дошкільного виховання. У контексті проблем та тенденцій в освіті нового століття організатори міжнародного конкурсу ставлять перед рухом «Освіта без кордонів» три основні задачі. Перша — працювати над створенням єдиного світового простору освіти. Друга — сприяти інтеграції національних систем у загальносвітовий простір освіти. Третя — створювати передумови для відкритості відчизняної та інших національних освіт.

Таким чином вже стало очевидним те, що «Артек» не тільки вижив, але й цілком вписався в сучасну ринкову економіку держави і пропонує світовi унікальний продукт — особисто-орієнтовані педагогічні технології для вирішення однієї з найважливіших проблем сучасності — проблему соціалізації особистості.