«Відрізняти справжнє українське від фейкового»

«Колись в одній родині старий батько передав трьом донькам свій спадок із настановами зберегти його для нащадків. Перша донька, скільки отримала — стільки й передала, інша — надбала за своє життя вдвічі більше, рід її збільшувався і прославляв рідну землю, а третя викинула батьків спадок як старий непотріб. Коли ж її син запитав: «Мамо, а що ти мені лишила?» — жінка не мала що сказати, бо, не лишивши спадку, не мала і майбутнього для сина» — так символічно змальовують важливість збереження народного мистецтва учасниці громадської організації «Етномайстерня Коло». Кажуть, що іще кілька років і нам вже не буде що зберігати й передавати нащадкам, бо найкращі зразки старожитностей зникнуть.

«Шанувальники українського народного мистецтва добре знають, що за давністю традиції, художнім рівнем та глибиною символіки мистецтву Східного Поділля складно знайти рівних. Воно й не дивно, адже місцева мистецька традиція тягнеться ще з культури Трипілля. А наше Подністров’я зберегло свою культурну самобутність навіть під час «совєтів» — занадто віддалене від центру. І зараз ця територія — недосліджений космос — архаїка збережена у формах, символіці, в обрядах. Сьогодні ці скарби зберігають місцеві поціновувачі. Щоразу при зустрічі вони запитують: що буде з їхнім надбанням? Справді, кому дістанеться цей скарб? — говорить голова ГО «Етномайстерня «Коло» Наталія СЕНТЕМОН. — Саме для того, щоб зберегти спадок Східного Поділля, і потрібен музей, який дозволив би зібрати в одному місці барську кераміку та бубнівські миски, клембівську вишивку, стінянські сорочки та подільську ікону, рушники Східного Поділля та бершадські килими — і це лише кілька назв, які вже стали справжньою візитівкою нашого краю. Це тренди, які можна і треба використовувати для реклами та промоції регіону. Виробам наших майстрів захоплено аплодують у різних країнах світу, та в рідному місті ми, на жаль, не можемо продемонструвати єдине повноцінне зібрання творів народного мистецтва. Немає відкритої експозиції, яка б давала можливість скласти загальне враження про народне мистецтво, бо якщо турист приїжджає до Вінниці, він не поїде подивитися на сорочки до Клембівки, а на кераміку до Бубнівки, він захоче отримати все в одному місці».

«МИ ХРАНИТЕЛІ, А НЕ ВЛАСНИКИ»

Наталія Сентемон розповідає, що на сьогодні «Коло» вже має десятки унікальних експонатів, які стали б окрасою музею, якби ж він тільки був! Більше того, долучитися до наповнення експозиції зголосилися колекціонери, причому не лише з України, а й із закордону. Серед них колишня вінничанка, а нині жителька Лондона Олена ОРЕНЧАК. Жінка вже кілька років збирає колекцію старожитностей Східного Поділля, а все через те, що не могла дивитися, як її земляки з неповагою ставляться до своїх традицій.

«Чотири роки тому потрапила до моїх рук старовинна сорочка з Полтавщини, вона й привела мене у цей далекий і непорочний світ старожитностей. Нині у моїй колекції переважно східноподільські сорочки, і хоча живу я далеко від рідного краю, та духовний зв’язок допомагають підтримувати саме ось такі речі, — переконує Олена. — Нині в моєму сучасному гардеробі відшита шаргородська вовняна спідниця зі смугою плису, полтавська корсетка. Не так давно я відтворила східноподільський каптур. А ще маю кілька старовинних тканих килимів та полотен. Все це мало б зберігатися не у мене вдома, а в музеї, бо ми хранителі, а не власники. І щойно він з’явиться у Вінниці, я передам землякам свою колекцію, бо цю красу мають бачити усі, а не одиниці. Головна біда в тому, що у нас не виховувалося почуття поваги і гордості до нашого славного минулого, до історії, до культури, до сімейних реліквій, бо як відомо, все починається з сім’ї. Я вже не кажу про державу, про стан і роль музеїв, бібліотек, клубів. Маю надію, що з часом усе стане на свої місця, люди зрозуміють і почнуть відрізняти справжнє українське від фейкового. А як ми те зрозуміємо, то й світ нас сприйматиме по-серйозному».

«КОШТІВ НА РЕАЛІЗАЦІЮ ЗАДУМУ В БЮДЖЕТІ НЕМАЄ»

Готове поділитися своїми раритетами і подружжя колекціонерів Євгена та Тетяни ПРИЧЕПІЇВ із Києва, які багато років збирали в експедиціях по селах Східного Поділля автентичні речі. Не так давно, до речі, раритетні вишиті сорочки та рушники вони подарували у фонди Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара». Був би у Вінниці музей ? безцінні подарунки отримали б ми. А так доводиться милуватися подільськими рушниками у чужих експозиціях. І, схоже, триватиме так ще довго — кілька років точно, каже директор департаменту культури Вінницької ОДА Станіслав ГОРОДИНСЬКИЙ. Він погоджується з тим, що музей народного мистецтва Східного Поділля має бути на Вінниччині, але для його створення потрібні кошти. Їх у бюджеті на 2018 рік немає.

«Ми ініціювали створення на базі колишнього підприємства «Вінницякіно» етнографічного закладу для популяризації народної творчості — це один з пріоритетів, але коштів на реалізацію задуму цього року немає, у бюджет їх не заклали, — пояснює Станіслав Городинський. — Цього року ми починаємо розробляти концепцію майбутнього музею, який буде розташований у павільйоні та під відкритим небом, де будуть створені локації для гончарів, ковалів, вишивальниць. Але сказати напевно, чи отримає наш задум схвалення керівництва і тим більше депутатів облради — нині нереально».

МУЗЕЙ ЯК СПОСІБ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ

Дехто може закинути: а для чого вінничанам окремий етнографічний музей? Передусім для того, щоб наші діти в добу глобалізації мали можливість пізнати себе, зрозуміти, сформувати власну ідентичність. Бо тільки це може стати запорукою міцної державності в майбутньому. Якщо ми це не виховаємо в дитинстві українців на власній історії і традиціях — нас чекатимуть наступні «Крими» і «Донбаси».

«Сьогодні Україна, і Вінниччина зокрема, почали активно співпрацювати з ЮНЕСКО, готуючи до Списку всесвітньої нематеріальної культурної спадщини об’єкти нашого краю, що вимагає повного зібрання, всебічного дослідження, систематизації нашого культурного та мистецького спадку, — резюмує Наталія Сентемон. — Музей народного мистецтва Східного Поділля і має стати тим сучасним багатофункціональним науковим, мистецьким, навчальним центром, де гармонійно поєднається культурна спадщина і сучасні зразки народного мистецтва, де діятимуть інтерактивні локації з майстернями і творчими майданчиками, де кожен охочий зможе спробувати себе в будь-якому виді народного мистецтва. Історики й етнографи, митці та майстри, реконструктори і реставратори, художники й мистецтвознавці, музиканти і хореографи, школярі та студенти, діти й дорослі, вінничани і гості міста, українці й іноземці — ті, кому потрібен майбутній музей... Бо саме національна культура в її широкому сенсі завжди зберігала нашу націю як єдиний організм з власним світоглядом і цінностями, навіть у період бездержавності. Історія підтверджує, що збереження національної культури — це прямий шлях до збереження держави. Втративши її, ми втратимо себе».