Віктор ШЕНДЕРОВИЧ:

Підпис «Віктор Шендерович» миготів у гумористичних виданнях років десять тому переважно під різноманітними афоризмами. На кшталт «Повстання рабів у Римі відбувалося під лозунгом «Спартак — чемпіон» або «У носорога поганий зір, але при такій вазі — це вже не його проблема».

Пізніше з’явилися дотепні мініатюри, ядром в яких найчастіше був діалог. Вони були влучні й смішні. Однак ім’я автора з ряду письменників-гумористів особливо не виділялося. Воно не було завойоване й естрадними нальотами на столиці областей і районів, які регулярно здійснювали Жванецький із Задорновим і зрідка — Альтов.

Потім був доленосний телефонний дзвінок Горіна. Вже «заматерілому» драматургові замовили сценарій нової телепередачі «Ляльки». Чи то через завантаженість, чи то внаслідок якихось інших міркувань він «перевів стрілку» й запропонував зайнятися цим своєму приятелеві — такому собі хорошому авторові В.Шендеровичу.

Спочатку «Ляльки» викликали масове почуття здивування. Як? Такі серйозні політики і в такому вигляді?! Згодом народ зрадів. Мало того, що його потішав зовнішній вигляд «володарів дум» (або, скоріше, володарів Держдуми), але не менш забавляли й ситуації, в які вони потрапляли. Чого, наприклад, вартий похід по електричці Єльцина на руках із Коржаковим у дитячому чепчику. Президент Росії басив: «Вибачте, що я до вас звертаюсь. Ми самі не місцеві, відстали від поїзда». — «Пересіли на літак», — устряло «дитятко». — «Заткнись!» — обірвав його «тато» і продовжив. — «Дитина, розумієте, захворіла — без упину їсть. Всі гроші йдуть на їжу. Подайте ради Конституції...» Серія називалася по-горьковськи «На дні».

Ляльки в казармі, на будівництві, на рибалці. Поступово за цією армією маріонеток стало проступати ім’я «полководця». Автор із хороших перемістився в розряд відомих.

У кожній ляльці вимальовувався свій характер. У далекому 1995-му навряд чи така передача могла б бути зроблена в Україні. Просто не вистачило б упізнаних у народі політичних персонажів. Тепер же з десяток їх набереться. А щоб дійство не втрачало жвавості, пристрасна Наталія Вітренко, напевно, могла б замінити темпераментного Володимира Жириновського. Але створення українського варіанту «Ляльок», як і раніше, у нас неможливе через цензурні та фінансові причини.

Телеканал «1+1» люб’язно влаштував нашій газеті зустріч із «ляльковим» драматургом. І ось переді мною, поклавши ногу за ногу, сидить на готельному дивані невеликий чоловік делікатної статури. Він досить привітний. Хоч і трохи сноб. Ледь-ледь. Чорна борода настільки різко контрастує з блідим фоном його обличчя, що мимоволі ловиш себе на думці, що лялька, виліплена за образом і подобою Віктора Анатолійовича, дуже вдало вписалася б у трупу його маріонеткових персонажів. Посилює це відчуття і його «мікрофонно-електричний» голос.

Що ж, почнемо розмову з близької для будь-якого сценариста теми — тяготи драматургічної праці. Тим більше, що Шендерович виділив на «допит» себе двадцять хвилин. Оскільки обидва ми намагалися вкластись у регламент, далі розмовляли, поглядаючи на годинник. Отже.

«ПОЗИТИВНИМ ПЕРСОНАЖЕМ НАШОГО ШОУ Є СМІХ»

— Писати щотижня сценарії впродовж чотирьох років існування передачі — це каторга?

— Каторга — сильно сказано, але це, звичайно, дуже напружено. Однак пишу не завжди я. Я був єдиним автором тільки перші 8—9 місяців: з січня по вересень-жовтень 1995 року. Потім стали «розбавляти». Було абсолютно неможливо. Хоч тут був присутнім і честолюбний момент: чи витримаю я. Робота на подолання. Це вписується в російський характер. Він добре розкривається у «воєнних» умовах. У звичайних — розслабляєшся. Це ж треба сісти, дочекатися, щоб хоч якась путня думка прийшла в голову. А тут дають добу — і вперед. Мене це довго тримало в формі. Але потім, природно, я надто втомився. Тепер я пишу сценарії через раз.

— Ви зробили пародії на безліч класичних сюжетів. Ще щось залишилося?

— Запасів літератури вистачає. Потім у нас, крім стилізованих, було й безліч оригінальних сюжетів. Хоча, так чи інакше, багато що повторюється, оскільки персонажі одні й ті самі. Але зрозуміло, якщо Нємцов був у першій шерезі політиків, а потім віддалився від нього, то ляльку осягає дзеркальна доля. Ляльки лежать в ящиках — чекають злету своїх прототипів.

— Я чув, що ви принципово не йдете на особисті контакти з політиками, щоб тримати дистанцію й бути об’єктивним у їх сатиричному зображенні.

— Це правда. Але так вийшло, що я був представлений кільком політикам. Однак жодного тісного контакту, співпраці, дружби, сімейних візитів бути не може. Це буде заважати чистоті сприйняття. Адже я повинен їх насамперед сприймати як політиків, а не як людей. Можливо, він ласкавий батько, вірний чоловік або просто приваблива людина...

— Ось Гіммлер був хорошим сім’янином...

— Ну, Гіммлера, слава Богу, серед них немає... Однак саме тому я не хочу бути знайомим із їхніми дружинами та дітьми. Це відразу проникає в серце й заважає роботі. Я не зможу тоді бути жорстким. А жорсткість — не грубість, а саме політична жорсткість, незалежність і відвертість повинні бути обов’язково.

— Ви б самі назвали свою «лялькову» діяльність сатирою?

— Сатира — це маленька частина величезного явища під назвою гумор. Я, скоріше, назвав би це іронічним осмисленням. А щодо термінології, то, на жаль, слово «сатирик» зараз виявилося дуже замаране. Так само, як і слово «демократ». Тому що демократами себе називає весь партгоспактив. В принципі, гордо повинен звучати напис на афіші «письменник-сатирик». А насправді він і не письменник, і не сатирик. А всього лише оповідач сороміцьких, крадених анекдотів. Тому-то я й сіпаюсь на слово «сатира».

— У ЗМІ було обнародувано повідомлення, що в зв’язку з відставкою уряду Черномирдіна багато ляльок політиків було замінено на двійників естрадних зірок: Пугачової, Кобзона та інших. Що з цим проектом?

— Це була не моя ідея. Вона не вижила. Були дійсно зроблені відповідні ляльки, й навіть була спроба зняти передачу, але вона не вдалася.

— До «Ляльок» наскільки ви були заполітизованою людиною?

— Знаєте, я політизована людина. Ми всі виросли в політизованій країні. Для мене в цьому сенсі входження в передачу було легким. Я, зрозуміло, не політолог, але на рівні обивателя був у курсі сучасних подій: читав газети, дивився телевізор. Ідеальний варіант, коли соціально-політичне підгрунтя перехльостується, й ти виходиш на інші поверхи. У разі драматургічного успіху, соціальність — трамплін, з якого автор може полетіти в інші сфери.

— Якою мірою ваші ляльки є негативними персонажами?

— Хтось із них досить виразно негативний. Серед наших політиків є декілька чоловік просто-таки карних. Інші — менш негативні. Перефразовуючи Гоголя, можна сказати, що позитивним персонажем у шоу є його величність Сміх.

— Добре, поставимо запитання інакше: чи можлива поява у вас позитивного персонажа, на зразок головного героя фільму «Голова колгоспу» — вольового, такого, що виправляє помилки тощо.

— Ні. Не думаю, щоб він був цікавий. Хоч є, безумовно, в російській політиці люди зі знаком «плюс». Але їх поява в «Ляльках» доволі безглузда. Що робити пристойній людині в цій компанії?

— Як «заслужити право», щоб потрапити у ваші «Ляльки» і стати одним із героїв? Треба, як стара Шапокляк — прославитись «недобрими справами»?

— Краще, якщо в характері є деяка вульгарність. Персонаж може бути забарвлений в різні тони, але обов’язково яскраві. До Сергія Кириєнка, наприклад, у мене не суто негативне ставлення. У нього є своя драматургічна фарба. Він мені набагато симпатичніший за більшість персонажів «Ляльок».

«З БОКУ ПРОТОТИПІВ «ЛЯЛЬОК» ДО МЕНЕ ДОЛИНАЄ ЯКЕСЬ БУРЧАННЯ»

— Передача принесла вам матеріальний добробут?

— Змінила — так. Телевізійні гонорари незрівнянні з гонорарами видавництв. Але дивлячись що називати заможністю. Згідно iз західними мірками, я людина просто бідна. А згідно з нашими... Принаймні вже декілька років я можу не боятися, що мені не вистачить грошей до зарплати.

— Задорнов добився квартири в будинку Єльцина, Жванецький також далеко не бідує. Вам не здається, що сатирики, які досягли успіху, матеріально обростаючи, стають більше «товстошкірими»? Перестають цікавитися багатьма речами?

— Це невірне уявлення, що художник нібито обов’язково повинен бути убогим.

— Ви дещо невірно витлумачили запитання. Чи не можуть гроші вплинути на людину в принципі, тобто змінити її характер?

— Це вже справа душі, а не гаманця. Гроші виявляють суть людини. Або людина, розбагатівши, робить їх здобування сенсом життя, або вони дозволяють їй повніше себе реалізувати. Зрештою, не думати про них. Я маю право тепер не займатися усілякою халтурою.

— І все-таки потрапити навіть як персонаж до вашої передачі — це означає якоюсь мірою популяризувати себе. Вам не робили подібні замовлення?

— Самі пропозиції були. Але наслідків подібних замовлень не було.

— У часи Гоголя Городничий навряд чи б з’явився особисто розібратися з автором «Ревізора». Але ваші всі хлопці мають конкретні прізвища. Як реагують їх прототипи?

— Я одержую непрямі підтвердження того, що вони програму дивляться. Час від часу долинає деяке бурчання. Кілька років тому вони намагалися переслідувати передачу в судовому порядку. Це все закінчилося в 95-му їх повною ганьбою. До суду не дійшло. Посадили генерального прокурора. Він прокрався. Однак відтоді нашу передачу не чіпали.

— Свою вдячність ніхто з них не виражав?

— Ні, вдячності від них точно не дочекаєшся.

Від себе додамо — на відміну від регочучої публіки.