Віквас і Юрвік
Якщо пан Бог і життєві обставини подвигли вас на вивчення медицини, то три її засадничі іпостасі — внутрішні хвороби (терапію), хірургію і педіатрію (дитячі хвороби) — мусите долати за єдиною схемою. Третій курс знаменує те, що називається «пропедевтика» — вивчення хворобливих ознак (симптомів) і методів їх пошуку: пальпації (обмацування), перкусії (вистукування) та аускультації (вислуховування). Сьогодні до цього додалися численні інструментальні дослідження. Електронні пристрої чують краще (а те, що чують, виразно малюють на папері). Але… Як навчили мене колись, не поставлю п’ятимісячній дитині діагноз пневмонії, не почувши на власні вуха той ніжний і зрадливий шепіт, яким озиваються до лікаря хворі легені. А загалом пропедевтика нудна: вивчаєте букви і не маєте змоги читати слова, в які вони складаються. Проте — настає четвертий курс; з пропедевтичної кафедри студент потрапляє на факультетську, і це свято. Перше і останнє у його фаховому житті. Йдеться про класичні, типові і незамасковані варіанти хвороб. Щоб поставити діагноз і призначити лікування — вчать на четвертому курсі, — треба лише уважно прочитати підручник (а там написано все про всіх і для всіх). У емоційній пам’яті маю чітке відчуття радісного «факультетського» вростання із студентського в лікарське братство. Для моєї генерації київських студентів ці події хірургічного, педіатричного і терапевтичного буття гуртувалися у клініках, розташованих уздовж бульвару Шевченка. А було нам по двадцять років.
Пусть экзамены вернулись,
На тенистые бульвары,
Как и прежде, потянулись
Пары, пары, пары, пары!
Так склалося, що ці легковажні вірші і суворість завершального етапу студіювання внутрішніх хвороб поєдналися для мене в особі Юрія Вікторовича, асистента кафедри шпитальної терапії. Завдання цієї кафедри полягало в тому, щоб хоч якось призвичаїти майбутніх ескулапів до реалій медичної практики, яку на три чверті визначають випадки некласичних, нетипових і замаскованих хвороб. Їхнє розмаїття не вписується у підручники, і лише особистий досвід — часом дуже прикрий — робить (або не робить) медика лікарем. Юрій Вікторович мав аскетичне, майже мученицьке обличчя і сповнені веселого відчаю очі. Власне, не йдеться ні про відчай, ні про веселощі у їхньому буденному розумінні. Складниками того стану душі, який засвідчував погляд нашого викладача, були іронія, самоіронія, упевненість у собі і одночасна готовність до капітуляції, з якими кожний розумний лікар розпочинає знайомство з пацієнтом. Не пам’ятаю, хто вів нашу групу на пропевдичній і факультетській кафедрах, а ось на шпитальній Юрій Вікторович був цікавий сам по собі. До того ж інколи, стомившись від викладацького многоглаголанія, замовкав, а після декламував кілька поетичних рядків, автором яких (про що я дізнався пізніше) був Саша Чорний.
Шмит к Серовой влез в окошко…
А еще интеллигенты!
Ночью… к девушке… как кошка…
Современные студенты!
Часом обличчя нашого асистента здавалося мені дуже знайомим, із якогось попереднього життя — і зрештою з’ясувалося, що батько Юрія Вікторовича був моїм шкільним учителем.
Віктор Васильович викладав математику в одній з київських шкіл. Коли захворів на сухоти, зрозумів, що може інфікувати двох малих синів, і поїхав лікуватися «на природу», в село. Так утрапив на Полісся. Через якийсь час одужав, але сім’я фактично розпалася. Жив сам у невеличкій кімнатці в приміщенні нашої школи. Обробляв город, на якому вирощував картоплю, кукурудзу і тютюн. На великій перерві стояв біля розкритого вікна у шкільному коридорі і палив здоровенну самокрутку. Мав густі сиві вуса і завжди гарно виголені щоки й підборіддя. Взимку і влітку вдягався в темні сорочки, які сам прав і сушив на мотузці між вікном і ганком. Ні з ким не дружив і ні з ким не лаявся. На його уроках ми сиділи тихо, як миші, хоча ніколи не підвищував голосу, не виганяв з класу, не викликав батьків і не скаржився на нас завпедові чи директору. Ми боялися не його, а тієї (для більшості осоружної) математики, яку наш учитель уособлював. Я на той час уже прочитав «Республіку Шкід» і — запозичивши моду її вихованців на скорочення — назвав Віктора Васильовича «Віквас». Але однокласники мене не підтримали і задовольнялися легковажним прізвиськом «Вітя». Втім, перед його уроком варто було комусь гукнути «Вітя йде!», як усі затихали. А дехто й починав труситися: двійки й п’ятірки Віквас ставив однаково спокійно, не переймаючись ні тим, що там вийде за чверть, ні тим, що йому можуть сказати на педраді.
Не знаю чому, у нашому 6 «Б» класі стояло стареньке піаніно. Кожної перерви ми з нього знущалися, марно намагаючись видобути якусь мелодію. Після зимових канікул трапився такий мороз, що у «невиливайках» позамерзало чорнило. На першому уроці учитель фізики дозволив сидіти у шапках (що всім дуже сподобалося). Він і сам у був у шапці, а на носі у нього висіли «капки», які поволі зрошували класний журнал. На другому уроці молоденька вчителька уголос читала нам «Два капітани» Каверіна. Я попросив і прочитав цю книжку; люблю її досі, але боюся ще раз узяти до рук, бо відтоді трохи підріс і став критичніший. На третій урок прийшов Віквас. Шапки з нас познімав, а свій стілець поставив до піаніно і почав грати — як я пізніше дізнався, «Собачий вальс». Це було дуже несподівано, а з огляду на сувору постать математика навіть фантастично. Той день, коли на вікнах понаростали сиві кожухи інею, а у нас мерзли руки, був одним із найкращих за все моє шкільне життя.
Юрій Вікторович уважно вислухав розповідь про батька, посмутнів, а тоді продекламував (вочевидь не стільки для мене, скільки для себе): «Вы, гении, живущие в веках, // Чьи имена наборщик знает каждый, // Заложники бессмертной вечной жажды, // Скопившие всю боль в своих сердцах! // Вы все — единой донкихотской расы, // И вновь, как встарь, вам рукоплещут папуасы». Я не знав, що сказати, бо у цих словах був відгомін чогось дуже особистого й не дуже щасливого. Втім, Юрій Вікторович посміхнувся й перепитав: «Республика Шкид»? А я не читал…» Через кілька занять підморгнув мені і, показавши на себе, сказав: «Юрвик, да?»
Колега Юрвік дав мені важливий фаховий урок, за що я йому і досі вдячний. Діялося це на початку десятого семестру. Попереду був останній курс; щонеділі святкувалися чиїсь весілля, а дехто встиг народити діток. Усе актуальнішими ставали розмови про майбутнє місце роботи. Я майже напевно знав, що матиму рекомендацію в аспірантуру і хотів піти на кафедру радіології. Відтак студіював монографії з цього фаху і не дуже переймався власне клінічними дисциплінами. Того дня Святошин, де я жив у родичів, потопав у казкових снігах, але погано ходили трамваї. З третьої чи четвертої спроби я таки вліз у вагон, але майже на півгодини запізнився на першу «пару». І в той час, і сьогодні абсолютно не терплю запізнень (настільки, що вони вибивають мене з психологічної рівноваги). Гардероб… халат… палата… Юрвік спокійно каже: «Ага! Вот и доктор Войтенко, а мы волновались …Прошу вас, коллега!» Встає зi стільця біля ліжка хворого і пропонує мені провести рутинне обстеження серця: перкусію й аускультацію. Вистуковую і вислуховую, вголос називаю: ліва межа серця — там-то, права межа серця там-то, перший тон ось такий, другий тон… Краєм ока бачу величезне задоволення на обличчі Юрвіка і незрозуміле пожвавлення у студентських масах. «Так где, вы сказали, расположена левая граница?» Повторюю, називаючи те, що має бути за підручником (бо запізнився, бо не дуже мені це цікаво, і взагалі, дайте мені, «теоретикові», спокій з тією вашою клінічною медициною!). Вся група регоче, разом із нею сміється і пацієнт, бо таки є чого. А я «облажався на всю котушку»: у хворого — уперше і востаннє у моїй практиці — те, що називається situs viscerum inversus totalis: повне обернене розташування внутрішніх органів. Печінка з лівого боку, селезінка — з правого, а там, де я «вистукав» і «вислухав» серце, його взагалі нема.
«Не бреши собі й людям!» — ось мораль цієї байки, і запевняю вас, пані і панове, вона лишається актуальною для кожної генерації лікарів.
