Внутрішня колонія держави

ГРОШОВИЙ ЦЕЙТНОТ

Як доказ цьому досить розглянути хоча б продуктивність та оплату праці, за якими аграрний сектор набагато відстає від промислових секторів. Праця на колгоспних ланах і фермах завжди оплачувалась дешевше і вважалась непрестижною.

Все це спричинило до зменшення (більш ніж у чотири рази) сукупної платоспроможності населення та погіршення економічного стану аграрної галузі, яка виявилася нездатною швидко пристосуватися до нових економічних умов. Значною мірою не сприяла цьому й політика держави, про що свідчить відсутність будь-якої затвердженої програми розвитку сільського господарства.

Перше пояснення існуючої ситуації полягає в тому, що банківська система в Україні зовсім не працює на сільське господарство. Це найболючіша проблема аграрного сектора. Високі банківські процентні ставки та інфляція, за темпами якої не встигають ціни на сільськогосподарську продукцію, унеможливлюють отримання кредитів. Крім того складності з оформленням гарантій блокують розвиток системи грошового обміну, призводять до натурального обміну, який не дає банкам можливості брати участь у комерційних операціях. Така ситуація призводить до ізоляції більшості сільськогосподарських товаровиробників від фінансово-кредитного обігу.

Реформи в цiй сферi грунтуються, як правило, на прихованні перетікання грошей бюджетного та інших позабюджетних фондів через різні підприємства, які в якості ширми використовувались не для організації виробництва і отримання прибутку для всіх, а в більшості були направлені на пошук ренти обмеженій групі людей. Цим самим такі дії вносили постійний дисбаланс і завдавали шкоди всьому економічному середовищу країни. Це перешкоджало формуванню передумов для створення сильного реального власника на селі, і лише легалізувало тіньовий сектор, чим саме стрімко наближало до економічного провалля.

МІСЦЕВІ ГАЛЬМА

Нинішня аграрна реформа пробуксовує тому, що самі керівники-виконавці не зацікавлені у демократизації суспільства.

Хоч і говорять, що завдяки реформі 6,5 тис. жителів сіл стали володарями землі, тобто 28 млн. га сільськогосподарських земель відійшло від державної та колективної власності, але не все так красиво складається на селі, як говориться у чиновницьких зведеннях. Ті сигнали, що отримує Асоціація, є тому підтвердженням.

Як приклад утиснень простих селян колишньою колгоспною чи нинішньою керівною сільською верхівкою можна навести будь-яку із 50 тис. скарг, що надійшли в обласні управління сільського господарства. Це є свідченням внутрішнього колоніалізму виконавчих органів держави по вирішенню до селян. Разом з тим — жодної заяви з проханням зберегти колгосп.

Приклади утиснень схожі між собою за змістом. Змінюються лише прізвища, назви господарств та сіл. Суть залишається тою ж — немає прозорості, немає й руху реформ. Це відомо всім. Ніхто не віддає владу без опору, ні один голова КСП добровільно без натиску не віддасть земельні та майнові паї своїм селянам, хоч вони мають на це право. Проте деякі державні керівники мають і владу, і право на декілька фірм та посад в корпораціях, асоціаціях та інших фундаціях (такої можливості не мають службовці некерівних посад).

Тому селянам, як і міським жителям, нині не легко. На селі зростає безробіття. За різними оцінками чисельність незайнятих працездатних селян становить майже 1,2 млн. чоловік, а кількість зареєстрованих безробітних у сільській місцевості за 1996—1999 роки збільшилась у 10 разів і становила 17% від загальної кількості всіх безробітних у державі. А рівень оплати працюючих в сільському господарстві перебуває на останньому місці серед галузей економіки і вдвічі нижчий, ніж в цілому по народному господарству.

СОЦІАЛЬНА РЕЗЕРВАЦІЯ

У глибинках в сільських магазинах зараз немає навіть елементарних товарів повсякденного попиту. Стало звичним, що значна частина сільського населення вже не купує хліб, а випікає його в домашніх умовах. А щоб придбати необхідну для господарства річ або одержати медичну допомогу чи пройти обстеження, їм потрібно (в умовах дво-, триразових автобусних рейсів на тиждень) діставатися до райцентру за десятки кілометрів самотужки.

За даними Міністерства соціального захисту, в сільській місцевості в 1998 році проживало майже 274 тис. таких самотніх людей літнього віку, які без сторонньої допомоги не в змозі прожити.

За 1998 рік чисельність сільського населення скоротилась на 140 тис. чоловік і на 01.01.1999 р. становила 16 млн. чоловік. Найгірший демографічний стан склався в Чернігівській, Сумській, Харківській, Полтавській, Вінницькій, Луганській, Донецькій та Кіровоградській областях. В трьох тисячах сіл цих областей у 1991—1998 роках не народилося жодної дитини. За останні роки з карти України зникло більше 300 сіл, з них майже третина в Харківській області.

Сільське населення значно старіше за міське. Частина населення непрацездатного віку в селах України становить 29%, що на 9,3% вище, ніж в містах. Значний відтік сільської молоді в міста, що відбувся за останні десятиріччя, призвів до того, що середній вік сільського населення досяг 48 років. Нині, у зв’язку з тим, що переважна кількість великих промислових підприємств простоює або працює не на повну потужність, а також через те, що отримання вищої освіти для сільської молоді (так само, як і для малозабезпечених мешканців міст) доступне лише формально, відтік її до міст призупинився. Виняток становить лише для 3% сільських сімей, які оцінюють своє матеріальне становище «вище середнього» і можуть забезпечити навчання своїх дітей.

Рівень загрози безробіття в селі серед працездатного населення складав у 1998 році 37%. Нині безробіття на селі загрожує практично кожному третьому спеціалісту із 10 спеціальностей, які найчастіше там зустрічаються. Серед працівників культури загрозу безробіття відчуває 57% працюючих спеціалістів. Агрономи, зоотехніки, тваринники та інші спеціалісти на селі, яким загрожує безробіття, не мають шансів влаштуватися за фахом. Як показує аналіз вивчення проблеми загрози сільського безробіття, то її відчуває кожний третій працівник сільського господарства, кожен другий працівник торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування, освіти, соціального захисту, промисловості, транспорту та зв’язку.

Внаслідок цього, з одного боку, відбувається масовий відтік найбільш кваліфікованої, підприємливої частини трудових ресурсів з виробничого аграрного сектора в комерційні та посередницькі структури. З іншого — на селі йде масове наростання безробіття, згортаються різні підсобні промисли, закриваються багаточисельні промислові цехи, побутові комбінати, що займалися виготовленням робочого одягу, шкіряних, хутряних та художніх виробів, промислові та столярні цехи по виготовленню цегли, шлакоблоків, столярних виробів: вікон та дверей і т.п.

Ці незайняті та вивільнені трудові ресурси лише частково акумулюються розширеними особистими присадибними господарствами. Існуюча ситуація щодо зайнятості на селі є наслідком, передусім, некерованості АПК на всіх рівнях управління, проявом відсутності чіткої аграрної політики, яка б забезпечувала вимоги і потреби сьогоднішнього ринку та інтереси власного товаровиробника і селян загалом. Аграрна сфера та національний ринок сільськогосподарської продукції функціонують в умовах свідомого заниження попиту на вітчизняну продукцію, що вказує на необхідність стимулювання експорту.

Особливості функціонування аграрного сектора в цей перехідний період полягають в тому, що нині величезна роль належить особистим (підсобним) господарствам, які тісно зрощені з домашнім або подвірним господарством. За нинішніх умов сільське населення, не маючи можливості повної зайнятості у суспільному аграрному секторі, обмежене у будь-яких заробітках на основному виробництві, крім того затримка з виплатою пенсій на півроку та зарплати по 2—3 роки у працюючих призвела до розвитку особистих господарств. Так, в 1991 році їх питома вага у виробництві сільськогосподарського валового продукту становила 30%, з кожним роком їх доля збільшувалась і сьогодні вже займає біля 70 %.

На жаль, ці особливості як зараз, так і в минулому, ніколи не враховувались владними структурами нашого суспільства. Внаслідок чого село завжди залишалось осторонь вирішення всіх соціальних проблем. За даними досліджень Науково- дослідного інституту Мінекономіки України, навіть на початку 90-х років рівень розвитку соціальної інфраструктури села становив в середньому лише 35% до сільських нормативів, не порівнюючи вже з міськими. За даними 1991 року, коли ще не зовсім була зруйнована соціальна сфера, майже половина сільських поселень відносилась до групи погано забезпечених і лише третина сіл мала більш- менш задовільну соціальну сферу. Найгірше забезпечені об’єктами соціальної сфери села Східної України.

У 1994—2000 роках ситуація ще більше погіршилась. В сучасну пору розвитку, так би мовити, вільного бізнесу і підприємництва, коли все можна купити — і освіту, і диплом, і почесні звання, можновладці забули поновити надання переваг сільській молоді при вступі до окремих вузів. Високі чини згадують про село лише тоді, коли балотуються до Верховної Ради, згадуючи свою біографію, чи коли претендують на інші високі державні пости, обіцяють в черговий раз небаченого до цих пір розвитку та розквіту українського села.

А що насправді? Село зробили внутрішньою трудовою колонією держави. Працюй і не думай за платню. Про культуру та духовність селян зараз взагалі не говорять. На телебаченні та радіо розмови ведуться лише про кризи: економічні, енергетичні, владні. Про проблеми села після виборів ніхто і не згадує. Село тихо вимирає. Соціальна сфера зовсім занепала, закрито майже всі служби побуту. Будинки культури та дитячі заклади здебільшого через дефіцит коштів майже не функціонують. Практично паралізовано автобусне сполучення сіл з райцентром, медичне обслуговування вкрай незадовільне — в лікарнях, фельдшерських пунктах та будинках пристарілих в зимовий період через нестачу палива неможливо утримувати хворих та одиноких людей. Селяни потерпають від постійного відключення від системи електропостачання та дефіциту обігових коштів. Просто важко дивитися, коли в осінньо-зимовий період тисячі українських сіл, неначе вимерлi, стоять огорнуті холодом і темрявою. На колись гомінких сільських левадах, поміж довгих колгоспних тваринницьких приміщень, що наче ребрами розкритих дахів сутеніють на вечірньому небі, віє холодом та пустотою, всюди видно сліди хаосу і безладдя.

Тому морально-психологічна атмосфера на селі, на думку експертів-аграрників, не сприяє потягу людей до активних реформ.

«ЗАЙВІ» НА РИНКУ

Величезний агропромисловий комплекс з його колись багатим природним і людським потенціалом та здобутками залишився десь у спогадах передовиків сільськогосподарського виробництва, переможців соціалістичного змагання, кращих свинарок та доярок.

Окрім того, що селяни завжди забезпечували продовольством все населення країни, вони постійно залишалися боржниками і прохачами у держави. Вкрай незадовільна по забезпеченню матеріально-технічна база аграрного сектора (передусім добрив, засобів хімічної меліорації ґрунтів, техніки та пального) спричинила зменшення об’ємів виробництва сільськогосподарської продукції так, як останнє лише частково зумовлене скороченням площі сільськогосподарських угідь та зменшенням технічних засобів.

Вищезгадана криза виробництва, як не прикро, весь час поглиблюється.

Звичайно, сільськогосподарському виробництву України і раніше були властиві прорахунки в аграрній політиці та серйозні вади, такі, як велика частка ручної праці, низька її продуктивність, екстенсивне ведення землеробства, величезні втрати при збиранні та зберіганні продукції і т.п.

Нині ж той самий природний потенціал не забезпечує виробнику і половини того, що було раніше.

Різко впала врожайність всіх культур, а падіння виробництва продуктів харчування зараз значно більше, ніж сільськогосподарської сировини. Загалом сільське господарство функціонує в умовах хронічної гострої нестачі всіх виробничих ресурсів. Тому так низько сільськогосподарське виробництво ще не падало. У 1999 році, в порівнянні з 1990 роком, в десять разів зменшилось внесення добрив та в сорок разів хімічних меліорантів, на третину зменшилась кількість тракторів і комбайнів, більш ніж на 20 % автомобілів. Постійно не вистачає пального, кожну весняну посівну кампанію селяни проводять з надмірно високими зусиллями. Із року в рік зростає сума неплатежів сільськогосподарських підприємств за взяті на посівну кампанію матеріально-технічні ресурси. Середньорічна продуктивність праці за цей період знизилась більш ніж на 40%. Доведено, що нині більшу половину своїх доходів сільські сім’ї отримують від особистих присадибних господарств.

За розрахунками фахівців сукупний прибуток лише сільських сімей з урахуванням росту споживчих цін, порівняно з 1990 роком, різко зменшився більше, ніж у два рази, а всього населення України — більш ніж у три рази.

Аналізуючи результати реформування, експерти Інституту економіки вважають, що приватизація підприємств переробної промисловості супроводжується різким падінням виробництва. Так при скороченні виробництва валової продукції сільського господарства в 1995 р. на третину в порівнянні з 1990-ми роками, виробництво продуктів харчування зменшилось більш як у двічі.

Другим важливим фактором, що обмежує український ринок та просування вітчизняних товарів на ньому, як не парадоксально, виступають великі підприємства, в першу чергу військово-промислового комплексу, які споживали ресурси, а не розраховувалися за них, та держава, яка штучно створила кризу неплатежів через блокування проведення взаєморозрахунків за здану продукцію, мотивуючи це відсутністю коштів у бюджеті.

В Україні утворився нетиповий для жодної із країн парадокс, коли деякі підприємства із сфери переробки і торгівлі, маючи прибутки, функціонують, а безпосередні товаровиробники «насолоджуються» дебіторською заборгованістю. За таких умов товаровиробник змушений переходити на бартерні розрахунки.

МІЖ ФЕРМЕРСЬКИМ І ЛАТИФУНДИСТСЬКИМ ШЛЯХОМ

Розглядаючи зміст земельної реформи, деякі опоненти реформування відзначають відсутність належної теоретичної визначеності та планомірності етапів реформування. Іншим недоліком в подальшій стратегії розвитку аграрного сектора, що відмічається як вітчизняними, так і зарубіжними експертами, є відсутність державної програми розвитку фермерства.

Багато нарікань фахівців-аграрників викликала і аграрна приватизація різних переробних підприємств, яка пройшла своїм оригінальним «українським» шляхом, коли високоефективні підприємства повністю приватизувалися практично без надання акцій селянам — постачальникам сировини. При цьому проігнорували досвід інших постсоціалістичних країн, таких як Чехія, Словаччина та розвинених західноєвропейських — Франція, Німеччина та іншi, позитивний досвід яких заслуговує на увагу.

Найбільш гостра проблема реформування — це створення ринку землі. Але його потрібно впроваджувати лише за умов нормального економічного розвитку народного господарства, стабілізації ситуації в аграрному секторі, виходу з економічної кризи та створення нормального правового поля.

Чому саме за таких умов? Тому що є загроза відчуження землі від виробника — в зв’язку із загальною економічною кризою він буде змушений, рятуючись від боргів, продавати землю за безцінь. Крім того, специфіка сільськогосподарського виробництва має сезонний характер і потребує великих матеріально-технічних затрат на період весняно-осінніх польових робіт, тобто основні грошові витрати на їх проведення припадають на цей період. Тому ще за радянської влади 40% в обігових коштах сільськогосподарських товаровиробників займали кредити банків. До речі, у розвинених країнах їх доля складає 70%. Нині в Україні вона складає менше 2%.

Досить актуальним питанням є практична перереєстрація колишніх КСП в різні форми акціонерних товариств закритого чи відкритого типу. Тобто фальсифікація процесу реформування. Суть справи полягає в тому, що при створенні подібного роду підприємств селяни- акціонери повинні внести до статутного фонду свої земельні паї (практично обмінявши їх на акції), а в разі їх виходу із акціонерного товариства вилучення своїх земельних ділянок стає вже неможливим.

Причому, в разі банкрутства такого підприємства його акції повністю знецінюються, тобто селяни, втративши власність на землю, залишаються з пустими руками. Тому вітчизняні та зарубіжні фахівці одностайно відмічають таку форму підприємства не тільки недоцільною на перехідному етапі реформування, а навіть небезпечною. Потрібно, щоб можливість збереження власності на землю у селян залишалась незалежно від того, як складеться доля того чи іншого господарства, в якому він працює.

Тому фермери в будь-якій країні, щоб уберегтися від свавілля монополізму, споконвіку широко використовують шлях кооперативного об’єднання за напрямком діяльності: агросервісні, постачальницько-збутові, фінансово-кредитні, переробні, машинно-технологічні станції, маркетингові та інші. Це дає їм гарантію ефективно працювати, не боячись втратити землю та інше майно.

Жодна постсоціалістична країна, реформуючи аграрний сектор, не ставала на шлях акціонування. Це зберегло їхніх власників землі — селян від обезземелення та перерозподілу на користь крупних латифундистів. Така «приватизація» спрямована зовсім не на справедливий розподіл як землі, так і колективного та загальнодержавного майна, тим більше, не на покращення справ у аграрному секторі економіки. Вона відповідає інтересам лише обмеженого кола номенклатурно- кримінальних елементів і надзвичайно невигідна для селян. Тому що самі власники-селяни отримують лише 49% акцій, а дійсний власник (яким може бути голова КСП чи спілки селян, або інша приватна вітчизняна чи іноземна фірма) —51% власності і землю в оренду на 10— 15 років.

У процесі реформ поки що не вдалося вирішити головного завдання — змінити відносини власності та земельні відносини. Земля поки що не введена до економічного обороту, не має ціни і не введена в земельний ринок.

Стратегія і тактика реформ стосовно подальшого розвитку АПК повиннi концентруватися на трьох напрямках формування дійсного господаря-власника; створення сприятливого економічного середовища на ринку; активний пошук та мобілізація господарями внутрішніх резервів зростання обсягів виробництва.

Сучасна ефективна аграрна економічна реформа повинна передбачати, передусім, необхідність проведення адміністративної реформи, суть якої — дати можливість керувати новим господарям, котрі зарекомендували себе в цих умовах, а також можливість розширення застосування різних видів довгострокової оренди майна, засобів виробництва і землі усіх власників, з правом успадкування іншими селянами після продажі чи підприємствами правонаступниками.

Саме ігнорування урядом цих основних принципів перетворило село у внутрішню колонію держави, зробило його економічно «бездонним», до крайньої межі виснажило родючість землі, спричинило міграцію працівників не тільки від землі, від села до міста, а й з держави.

ДО РЕЧІ

Президент України Леонід Кучма доручив Міністерству аграрної політики, Держкомзему, органам виконавчої влади на місцях активізувати роботу з реформування аграрного сектора економіки і спрямувати зусилля на вирішення низки незавершених завдань, повідомляє Інтерфакс-Україна із посиланням на прес-службу адміністрації Президента.

Доручення Президента, підкреслюється в повідомленні прес-служби, викликані тим, що «на місцях допускаються численні обмеження прав аграріїв щодо їхнього вільного господарського самовизначення, деякі спотворення положень указу Президента щодо реформування АПК».

За даними прес-служби, в ході реформування АПК на базі 10,7 тис. колишніх колективних сільськогосподарських підприємств (КСП) створено 938 фермерських господарств (7%), 2800 приватних підприємств (21%), 6152 товариств із обмеженою відповідальністю (46%), 3376 кооперативів (25%). Новостворені приватні формування очолили колишні керівники КСП (72%), працівники КСП (19%), фермери.

Земельні сертифікати видано 6,3 млн. аграріям, із них 325 тис. отримали акти на приватну власність на земельні паї. 5,6 млн. власників земельних паїв (90%) здали їх в оренду, договори на оренду майнових паїв оформили 4 млн. пайовиків. Близько 220 тис. аграріїв розширили свої господарства за рахунок земельних і майнових паїв. Як орендну плату за земельні й майнові паї вже видано 2,2 млн. тонн зерна.