ВОКЗАЛЬНИЙ НОКТЮРН

Нудьгуючи дефілюють таксисти, які ще недавно, немов заведені, бігали від пасажирів до машини; настали «зимові канікули» у валютних «кидал», які встигли за період курортного напливу добряче «полоскотати» нерви у довірливих відпускників, а простіше кажучи, пограбувати на виду у стражів порядку. Перерва у вокзальних повій, які стомилися вештатися без діла по мокрому холодному перону і «стріляти» сигарети у залітних «хлопчиків», їхні обличчя потьмяніли, змарніли і можуть викликати тільки одне бажання: якнайшвидше відчепитися від нав’язливих чіплянь, від низки сумнівних обіцянок і ще сумнівніших насолод, у самісінький розпал яких вас можуть ударити цеглиною по голові і залишити відпочивати в самій краватці. Кафе блимає в півтора ока і закликає сумнівним затишком перегару, холодних стільців і буфетницею «підшофе», яка блідою рукою наливає міцні напої. З неба капає дощ, залишаючи в душі каламутні калюжі, і здається, що після глибокого вдиху цей вокзал, ці стомлені від життя люди, ці запитальні очі впадуть у глибоку непритомність до наступного літа.

Однак, переживши перше враження, чому б і не зацікавитися ближче цим злачним місцем, де так само, як і скрізь, існують кохання, страждання, брехня, істина і сподівання, надійно сховані під бронею ненависті. На будівлі вокзалу пам’ятна плита-пам’ятка на честь того самого героя громадянської війни Фрунзе, який звідси, з вокзального телеграфного апарату рапортував вождеві про взяття Перекопу. І що вождь, зрадів? Чи сказав своє: «Це архіважлива справа, батечку! Телеграфуйте негайно! Я залишуся в Смольному на всю ніч!»? А Фрунзе задоволено пішов дивитися на повій, вивантажених із забутих у поспіху білою армією вагонів, аби якось скрасити важкий кривавий день? Можливо. А вагони з повіями — це не вигадка істориків, а правдивий факт. Тому й славляться джанкойські пані зразковою вродою, адже їхні далекі прабабусі так і залишилися в цьому місті назавжди, вийшовши заміж, понароджували дітей, передавши свою прославлену красу російських будинків розпусти у спадок. Дивні за тонкощами вирази і красою очей особи! Породисті слов’янки штурмують Туреччину і одягаються в хутра і «брилики».

У приміщенні тепло від застояного повітря й камінів. На лавці очікування сидить відомий усім вокзальний сторож валіз — колишній учитель історії. Йому шістдесят п’ять років, він тепло вдягнутий, носить краватку, а черевики взуває в галоші — особливий шик лихоліття. Свій бізнес він робить терпляче й старанно, за скромну плату вартує валізи транзитних пасажирів, може вартувати день, добу, дві... Він конкурує з камерою зберігання, його недолюблюють «камерники-зберігальники» з холодного темного підвалу, вони ненавидять його як образ демократії: адже він має патент і маленьку табличку: «Охороняю валізи. Цілість гарантую!» І варто замислитися, чому «транзитники» довіряють йому свою поклажу. У колишнього вчителя історії натхненне, класичних форм особа, він читає товстий фоліант історичних досліджень новітнього часу, поряд газети в порядку важливості інформації. Він не метушливий і не ховає очей від клієнтів. Неголосно призначає ціну, яка залежить від вигляду і манер сторони, що має потребу в його послугах. Інколи ціна підстрибує. Звати його Ернест Петрович. Оточений, немов дітьми, валізами і сумками, він пильно поглядає на перехожих, які не вселяють довір’я, подумки прикидаючи загрозу можливого зазіхання на його бізнес. Єдиний випадок, коли злодюжка намагався поцупити валізу, надовго запам’ятався «дідусеві Ернесту» і про всяк випадок він почав носити із собою спеціально виготовлену на замовлення палицю.

Міліція кидає тужливі погляди в його бік, чомусь вважаючи, що сторожовий бізнес приносить «мільйони», а їм від цього ані копійки...

Користуватися послугами Ернеста Петровича зручно, йому довіряють, як рідному, а до кого ще залишилося у нас довір’я, якщо не до тих, кому ми довіряємо інтимне нутро нашої поклажі?

Єдиний раз, коли клієнт обдурив «діда Ернеста» і не прийшов за своїми валізами, чим створив безліч незручностей, стався місяць тому. Але в клієнта була поважна причина: він помер від передозування наркотиків. У речах покійного знайшли багато цікавих предметів, серед яких був і блискучий пістолет з глушником і кілька наборів імпортних відмичок. Уперше поняті бачили стільки презервативів!

Обігнувши вокзал з півдня, можна зазирнути в перукарню, де нещодавно ще працював перукарем дивний чоловік з одним вухом. Він стриг швидко, дуже швидко, мурашки бігали по шкірі, так швидко він стриг! Відтак майстер зник з усіма інструментами і машинкою для стрижки, забрав навіть простирадла і подушечки для щік! Подумки я називав його «Ван-Гогом без роботи», який перекваліфікувався в цирульники. Він навіть сам стригся коротко, і від того вухо виглядало настороженим, загрозливим. Асоціативний ряд, що його викликав одновухий перукар, був плодотворним і забавним, таємничим і тому особливо реальним.

Поруч з вокзалом — міліцейська частина, звідки розшнуровані «суточники» по-дитячому довірливо, по-дорослому приречено йдуть за конвоїром на роботу. Немов колаж з нашого радянського дитинства, який забули поміняти нові господарі життя. Свистить паровоз, що стоїть на запасному шляху, закінчується дощ, ворушиться велике хворе сіре тіло моєї батьківщини, бачити яке боляче і ще більш боляче жити в ньому. Триває нескінченний абсурд буття, в якому кожний шукає своє місце, б’ється, гризе чуже горло, заповнює собою нішу, виставляючи вперед злі перелякані клешні, аби щодня і повсякчас говорити собі: «Я є!»

Джанкой