Володимир Дудченко продовжує наздоганяти Америку на бульдозері С-100 від Микити Хрущова
УЧАСНИК ДЕРЖАВНОЇ БУДОВИ
Володимир залишив свiй С-100 над проваллям кар’єру і розповів про те, як саме і з якої нагоди він удостоївся цього дорогого подарунка: «Броз Тіто відпочивав на дачі Хрущова у Криму, то якось закинув йому докір: у такій могутній країні нікудишні дороги. Тоді прийшла з Москви до Кам’янця-Подільського директива — відрядити людину з технікою для участі у державній будові. Я ж був одним-єдиним бульдозеристом не тільки на район, а й на всю область. Вибору не було. Обіцяли, що буде дуже висока зарплатня. Отож завантажили машину С-80 на залізничну платформу та й поїхали...».
Від станції призначення до Алушти, а звідти кілометрів з п’ять праворуч, де дача Хрущова, «своїм ходом йшли, щоб прокладати дорогу у гірських умовах». Там, згадує, такі кручі, що «один бульдозер зірвався, то нічого не залишилося ні від бульдозериста, ні від його машини».
Дивиться у бік свого С-100, продовжує: «Ми тоді якраз перевал штурмували. Біля села Верхня Кутузівка, де пам’ятник видатному воєначальникові встановлено. Землю копали, вантажили на машини, вивозили. Дивлюсь з кабіни, що під’їхав чорний лімузин, блищить, наче нова копійка. Наш міністр шосейних доріг Донець був не такий, як тепер керуючий, що не хоче до трактора підійти. Біля нього, бачу, якийсь дядько. Я зразу подумав, що це голова колгоспу. У капелюсі, простій сорочці. А то, як тут-таки виявилося, сам Хрущов Микита Сергійович. Покликав мене, запитує про справи. Які ж, відповідаю, справи, коли у цих гірських умовах бульдозера порвав. Повернуся додому — не буде на чому працювати. А Хрущов? Сказав, щоб я не журився, буде мені нова машина, щоб наздоганяв і переганяв Америку. Я зразу думав, що це просто розмова. Та ні, не про Америку, а про бульдозер. Аж ні. За 3 дні до 1960 року викликає мене то дішній керуючий Кам’янець -Подільською дорожньо-експлуатаційною дільницею №649 Сапожник, показує телеграму: одержуйте бульдозер С-100 від першого секретаря Центрального Комітету партії товариша Хрущова для товариша Дудченка. Ще є 2 свідки живих, що це хрущовський бульдозер. У селі Оринін — Степчук Василь Іванович, 1919 року народження, який тоді працював дорожнім майстром. І у Кам’янці-Подільському — Блюменко Олександр Петрович, 1920 року народження, який тоді шофером був. Вони пам’ятають...».
БЕЗПАРТІЙНИХ ЇМ НЕ ТРЕБА
Розповідає про справи днів, які минули давно, наче про сьогоднішні чи, принаймні, вчорашні: «Я на фронті воював. Війну закінчив на сопках Манчжурії. А потім мене на курси в Іркутськ відправили. Два місяці на машиніста вчився. Прискореним методом. До 1948 року в СРСР бульдозерів не робили. В мене був американський — «Катерпілер». Оця машина від Хрущова — така ж сама, як ота, американська. Бо наші скопіювали з «Катерпілера». Потім — наказ Сталіна про будівництво дороги від Іркутська до Улан-Уде. Я був серед учасників отого будівництва. Там такі ж умови роботи, як у Криму. Гірські. До речі, знаєте, як слово «бульдозер» з англійської мови перекладається? Землекоп!».
В Іркутську не затримався: «Брат Василь приїхав у гості. Говорить, що досить тут сидіти, додому треба їхати. Чому? А тому, відповідає, що у Кам’янці-Подільському вже є бульдозер. Новий. Стоїть майже 3 місяці, бо не знайдуть на цю машину спеціаліста. Повернувся до рідного краю. Отой самий Сапожник, про якого я згадував, уже керував ДЕД-649. Запитує зразу, чи я комуніст. Коли почув, що я безпартійний, зразу ж показав на двері».
Якби не випадкова зустріч, то ще не відомо, як склалася б доля безпартійного бульдозериста: «Вийшов у коридор, думаю, що ж далі маю робити, та раптом почув, що до мене хтось звертається: Володька! Господи, та це ж Ганнна Лєбєдєва, фронтова подруга — у 206-му стрілецькому полку 99-ї дивізії разом служили. Вислухала про мою розмову з Сапожником та й рішуче заявила: нікуди звідси не поїдеш. Щось там пояснила Сапожнику. Так і залишився. Щоб потім стати передовиком виробництва і учасником державної будови у Криму». І досі не може второпати, чому так було, що ліпше: хай бульдозер у гаражі стоїть, ніж безпартійного на нього посадити.
ПАМ’ЯТЬ ПРО США
Як сталося, що фронтовик, учасник ударних будов поза лавами партії опинився? «Агітували комуністи, щоб вступав в їхню сім’ю. Переконували, що буду гідним членом КПРС. Та на жодного з нас, трьох синів Петра Дудченка, ця пропаганда не вплинула. Пам’ятали ж батькові слова про те, щоб ніколи й ні з яких обставин не вірили комуністам. Батько був в еміграції від 1909 року до 1923. Їздив на заробітки. З Усті 24 поїхали, то тільки половина повернулася. Батько працював на заводі Форда у Детройті — переправляв мамі долари, за які вона найкращу хату в селі Устя збудувала. Наслухався там про будівництво нового життя — повернувся. На кордоні в нього все добро, яке віз додому, експропріювали, як у гідри капіталізму. Все — долари, крам, три кларнети... Батько — до Москви, аж до самого Постишева добився на прийом. Хіба ж він, запитує, гідра капіталізму, якщо нікого не експлуатував, своїми руками на заводському конвейєрі гроші заробляв. Одержав у руки від Постишева конверта з сургучевими печатками і — назад, на прикордонну заставу».
Мабуть, Володимир Дудченко не раз уважно слухав спогади свого батька. Бо наразі ті спогади, наче його особисті: «Той начальник застави взяв пакета з сургучевими печатками, наче з рук самого товариша Постишева. Та де вже було те експропрійоване добро, коли розруха, голод кругом...».
Хати, яку його мати побудувала за гроші, що переправлялися до Усті з-за океану, вже давно немає: «На дні Дністра опинилася, коли водосховище будували. Гарні місця — з місяць тому я робив там дорогу. Там усе начальство з Хмельницького і навіть з Києва відпочиває і радіє. А до 1939 року Устя була прикордонним селом. На протилежному березі — Румунія. Тоді тракторних причепів не ще було. От мій брат Василь вчепить три вози до «Фордзона» (теж, до речі, американського виробництва трактор) і тягне. Румуни дивляться — нічого второпати не можуть. Яка ж того, дивуються, нечиста сила тягне? Де ж твої коні? — гукають з того берега. В них тоді навіть велосипеда не було. Та й у СРСР мало що було, але на прикордонні території давали все, що мали. Щоб дивувати світ ударними темпами соціалістичних перетворень. Ага, то я у 9 років сів на братового «Фордзона». Тому й маю хист до техніки».
ЩЕ ОДНА П’ЯТИРІЧКА
Можливо, в індивідуальному змаганні Володимир Дудченко вже наздогнав і навіть Америку: «Не знаю, чи в когось там є отакий довгожитель — землекоп, як оце в мене. Сорок один рік без капітального ремонту. У чужих руках жодного разу не був. Я ж без відпусток працюю. Колись на мою адресу переправляли іменні путівки на курорт, то весь час був змушений пояснення писати, чому відмовляюсь: здоров’я у повному порядку, зміцнення не потребує. А хтось інший цими путівками скористатися не зміг би. Бо ж іменні».
Шкодує, що на адресу заводу у Челябінську не відгукнувся: «Зверталися, щоб висловив свої враження від С-100, виготовленого за дорученням Хрущова персонально для бульдозериста Кам’янець- Подільської ДЕД-649 Дудченка. Говорив механікові, аби написав, що машина потужна, надійна, економічна, та він весь час на зайнятість посилався. Звісно, іноді виникає необхідність якусь деталь замінити. Маю запчастини. В мене ж на подвір’ї ДЕД-649 ще один бульдозер стоїть. Бізнесмен з Хмельницького Вознюк Іван Степанович привіз 3 бульдозери, щоб я одного склав. Я склав з двох. Він мені за це заплатив 500 грн. і віддав третього».
А про міждержавні змагання Володимир Дудченко так сказав: «Мій батько про демократію в Америці розповідав. Вона у тому, що коли ти щось маєш у голові, то будуєш собі завод. Якщо ж не маєш, то розвозиш велосипедом пошту. Вже є така можливість, щоб завод збудувати. Теперішній начальник С-100 вже давно, каже, треба було б списати бульдозер, якби я за ним не дивився, наче за малою дитиною. Та в мене план — ще п’ять років відпрацювати, а потім видно буде. Я ж з роду довгожителів. Батько помер на 98 році життя. Василеві, старшому братові, 94 роки минуло, та він токарем робить і все присадибне господарство у селі Устя на його плечах. Якби та був би.
Вважає, що «бульдозер, який давно виробив свій ресурс, переживе мене, якщо тільки віддам у дбайливі руки». Є кому віддати: «Син Ігор у Польші на заробітках, невдовзі повернеться додому, а молодший, Андрій, у Кам’янці-Подільському електрозварником працює. Їхня мама, Ганна Іванівна, колись вимагала, щоб я йшов на заслужений відпочинок, та вже змирилася з п’ятирічним планом, що ще попереду».
Дивиться на іменний годинник «Кировские». Одержав у ході врочистого обіду в ресторані «Перевал», влаштованого на честь учасників будівництва дороги державного значення Криму. Старий годинник показує новий час, в якому він не загубився й у свої 75. Попереду ще 5 літ, а там, як мовиться, час покаже, що робити. Факт, що тоді вже можна буде підбити остаточний підсумок змагання з могутніми США. Як в індивідуальному, так і в міждержавному порядку. Та й пішов до свого С-100, щоб продовжити розробляти глиняний кар’єр. Без наряду. Підприємець заорендував бульдозер у ДЕД-649 і не нахвалиться бульдозеристом...
