Вони вже це бачили

«Все повторялось: і краса, й потворність. / Усе було: асфальти й спориші» — це слова з прекрасного вірша Ліни Костенко про те, що історія знає стільки всього, що вигадати щось нове дуже важко. Ми, звичайно, не фаталісти, проте події останнього тижня до сліз нагадують щось таке, що вже колись було в українській історії. І, напевно, літературні класики цього не оминули у своїх творах. Тому ми й звернулися до літературознавців із запитанням: який фрагмент з української чи світової класики вам навіяли останні політичні події?

Звісно, літературна класика чогось і вчить. Але ж люди різні. Й по-різному її читають.

Особисто для мене харківські угоди зовсім не стали несподіванкою. Спостерігаючи за тією примітивно-продажною політикою, яка «успішно» реалізовувалася в нас останніми роками, розраховувати на щось інше було годі. І це, схоже, не кінець. Подібне не раз і не два траплялося в нашій історії — Переяславська Рада, різні «прагматичні» угоди наших славних гетьманів, яких Т. Шевченко назвав «Раби, подножки, грязь Москви, / Варшавське сміття...» Можна ще пригадати пошуки в 1917—1920 рр. представниками нашої нібито еліти різних покровителів, у результаті чого українські землі були розчленовані між чотирма державами. Це, очевидно, в нас ментально-задавнене.

Я не в захваті від М. Гоголя як особистості, але в захваті від його художніх текстів. Мало хто ще зумів так тонко відчути й репрезентувати нашу українську душеньку. Довідавшись про харківські «історичні» рішення, я мимоволі пригадав «Ніч перед Різдвом». Летить Вакула на чорті(!) до столиці російської, щоб для своєї вередливої Оксани випросити в імператриці черевички. Інакше — любові не буде. Й начхати Вакулі, що його земляки-запорожці хочуть допроситися в цариці вольностей. Які вольності, коли треба черевички! Тому лізе він зі своєю чолобитною до цариці, відсторонивши козаків.

Люблять наші Вакули міняти вольності на гарні цяцьки! Ми ж бо «естети»! На думку приходить навіть не Франкове «Народе мій, замучений, розбитий...», а Кулішеве: «Народе без пуття, без честі, без поваги...». Далі цитувати не буду — занадто гіркі слова...

Звісно, хочеться вірити, що народ зміниться й матиме нових та кращих керманичів. Але, боюся, це сподівання без надії (майже за Лесею Українкою).

Ще чомусь (сам не знаю чому) крутиться в голові Шевченкове:

... А щоб збудить
Хиренну волю,
треба миром,
Громадою обух сталить,
Та добре
    вигострить
         сокиру,
Та й заходиться
вже будить.
А то проспить собі 
        небога
До суду Божого
        страшного!
А панство буде
        колихать,
Храми, палати будувать,
Любить царя свого
        п’яного
Та візантійство
       прославлять,
Та й більше,
      бачиться,
            нічого.

Страшна українська анархія, яка переростає в руїну.