ВРАЖЕННЯ

Сергій КАЙДАШ , студент другого курсу спеціальності «політологія» Донецького національного університету:

— Несподіване запрошення від Острозького клубу молодих ерудитів взяти участь у роботі наукової конференції, яка мала відбутися на базі відродженої Острозької академії, поставило мене в патове становище. З одного боку, на мене тиснуло те штучно запущене політиками гасло, що на заході нашої держави живуть «дикі народи», які вбачають в Донецьку кримінальну столицю, а люди там живуть тільки тим, що вбивають та грабують один одного. З іншого боку, в мені заговорив дух дослідника-бунтаря, який, досліджуючи надбання нашого народу, хоче довести, в першу чергу, для себе самого, що cхід і захід є одним цілим. Після довгих годин розмірковувань та вагань бунтарський дух молодого дослідника переміг той куций страх невідомості. Як наслідок, я дав згоду і вирушив до всім відомої академії. Кожен день, проведений у стінах цього вузу (і не тільки), був для мене днем відкриттів і знайомств з новими та цікавими людьми.

Після довготривалих доповідей та дискусій із найвідомішими світилами української науки, а також зі своїми колегами-однолітками я був як мінімум здивований. Моє серце наповнилось надією і оптимізмом, тому що є ще в цій хворій і зомбованій державі люди, яким небайдуже майбутнє нашої Батьківщини.

Після закінчення наукової конференції, а також після засідань Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді я був щасливий і нещасний водночас. З одного боку, я довів собі, що ми є одна ціла і міцна нація, якій не вистачає найголовнішого — організації. З іншого боку, я зрозумів, що цього всього замало, адже щоб врятувати умираючого не завжди достатньо зробити одну-дві ін’єкції. Як наслідок, наш клуб вирішив не припиняти розпочату справу і зустрітися найближчим часом на Донеччині, щоб продовжувати розвінчувати той страшний міф неправди.

Денис ПОД’ЯЧЕВ , студент п’ятого курсу соціологічного факультету спеціалізації «політологія» Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна:

— Для мене ця поїздка в Острог була вже другою, але якщо в січні своєрідним приводом для конференції були саме ми — члени Острозького клубу, тобто це було нашим внутрішнім засіданням, як це зазвичай проходить в університетах, то цього разу інтелектуальним приводом слугувала конференція з нагоди 125-річчя від дня народження видатного українського науковця та суспільно-політичного діяча В’ячеслава Липинського.

Слід відзначити, що актуальною творчу спадщину В. К. Липинського робить не сама лише дата. Зараз, коли демократичні перетворення у незалежній тепер Україні, як здається, заходять у глухий кут, його державницькі думки та взагалі той ідейний напрямок, що його уособлював Липинський, як на мене, повинен привернути значну увагу. Звичайно, концепцію видатного вченого не можна й не потрібно, як то кажуть, «притягувати за вуха» до реалій сьогодення. Але особисто мені здається, що у формулі Липинського, за якою наявність територіальних меж має сприяти виникненню, як модно сьогодні казати, політичної нації, є більш слушний сьогодні підтекст, ніж, скажімо, у концепції Дмитра Донцова.

Більш ніж актуальним вважається мені й елітистський мотив у поглядах Липинського. Сучасний стан української політичної еліти зайвий раз це доводить. Як би там не було, творчість Липинського вказує нам на те, що крізь майже століття українська нація зовсім не позбулася багатьох зі своїх політичних проблем й дуже повільно розвивається.

У самій конференції слід відзначити гармонійність, змістовність, звичайно ж, актуальність та предметність. На мою думку, сучасні науковці, що їх запросили виступити на конференції, зробили це в значній мірі цікаво та компетентно, з різних боків розкривши задекларовану на конференції тему, внаслідок чого в слухачів та учасників обговорення — насамперед із числа представників Острозького клубу, безумовно, мав скластися незабутній образ Липинського як суспільно-політичного діяча, ідеолога ідеї державництва.

Дуже плідними та цікавими виявилися також виїзд до Луцька та відвідання меморіального комплексу пам’яті В. К. Липинського, що дало змогу познайомити учасників конференції із рідною землею цієї видатної людини.

І насамкінець, додержуючись інтелектуального інтересу проекту «Острозький клуб вільного інтелектуального спілкування молоді», скажу, що це чергове для нас засідання не пройшло марно з цілої низки причин. Хоча б із тієї, що студенти-представники різних університетів просто були зобов’язані зустрітися у цей кризовий для українських державних інститутів час, щоб обмінятися думками та своїм власним прикладом довести, що ніякого розколу немає, що є лише постійний конфлікт інтересів у гілках влади, який з латентного перетворився на відкритий. Був дещо навіть здивований, що моя позиція до ігнорування «штучних» чи то «комерційних майданів» як показника справді політичної свідомості, викликала підтримку в однодумців з Клубу.

А щоб довести, що є більш дієві чинники інтеграції, ніж політика, чоловіча частина Клубу вирішила запровадити традицію — гості та представники університету, де проходить засідання, гратимуть товариський футбольний матч. Прецедент для цього, як на мене, мав місце на одному зі спортмайданчиків Острога. Вдало, тому що уособлював собою лише спортивний інтерес. Як спортивний оглядач однієї з газет із великим задоволенням узявся би висвітлити подробиці гри, але це було б більш доцільним для спортивної сторінки...

Віталій ЛЕБЕДЮК , студент магістеріуму політології факультету політико-інформаційного менеджменту Національного університету «Острозька академія»:

— В житті так складається, що поряд із визначними постатями свого часу, існують такі люди, думки яких визначають буття і майбутніх поколінь. Такою людиною був В’ячеслав Липинський. Тому, проводячи паралелі між сучасною політичною ситуацією і ситуацією, яка була у час визвольних змагань 1917—1921 років, ми знаходимо багато спільного. По-перше, в час, коли нашим державним мужам не вистачає звичайної культури спілкування та компромісних рішень, в їх головах виникають ідеї про всевладдя. Свого часу, в період Гетьманату, саме такі дії відвернули українських селян (на той час найбільший клас) від спроб П. Скоропадського віддати землю землевласникам. Тому купуючи підтримку представників громадськості, влада лише спекулює на єдності нашої держави, замість того, щоб виховувати повагу один до одного серед населення. Цим політичний істеблішмент перешкоджає, як вважав В. Липинський, єдності та солідарності української нації як головній умові державотворення. Тому учасники Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді вважали за необхідне взяти участь у конференції, присвяченій В. Липинському, оскільки саме перед молодим поколінням стоїть завдання — втілити принципи солідарності як рушія суспільного прогресу. А провідна думка В. Липинського — «...ніхто нам не збудує державу, коли самі собі не збудуємо, і ніхто за нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути» — є яскравим підтвердженням сказаного вище. Тому нашій владі слід, замість того, щоб при кожній сварці запрошувати (чи заручатися підтримкою) іноземних посередників, у першу чергу, здати тест на знання історії рідної держави.

Тарас ТИМЧУК , викладач кафедри документознавства та інформаційної діяльності Національного університету «Острозька академія»:

— Очевидно, що проблемою/ознакою нинішньої цивілізації — не лише України, є комунікаційна ізоляція. Незважаючи на засилля телебачення, мобільних телефонів, інтернету, комп’ютерів, завдання яких сприяти ефективній комунікації — людина й надалі залишається в якісь мірі самотньою. Неможливість висловитись, а часом і висловлювання, але не почуте, — може привести людину до неврозів. Послідовники Зиґмунда Фройда — психоаналітики, вважають, що найкращим шляхом «лікування» неврозів — є вербалізація — приговорювання та виговорювання.

Наше суспільство перебуває в комунікаційній ізоляції, причому як по вертикалі, так і по горизонталі:

1. не чують один одного політики;

2. частини великої країни інтегровані у різні геокультурні системи;

3. батьки і діти: продукти різних суспільно- історичних епох;

4. науковці часто не сприймають нових парадигм і досягнень;

5. влада і суспільство живуть у зовсім різних паралельних світах і не перетинаються взагалі.

Можна прикладів наводити безліч. Але через слабку комунікацію в суспільстві гальмується подальший поступ. Утверджується психологія «моя хата скраю, нічого не знаю».

Проте є таке явище, як конференція, де всі комунікаційні бар’єри руйнуються, де є можливість дискусій, вільного інтелектуального спілкування молоді (і не лише), де можна побачити автора книжки, яку ти недавно прочитав, і безпосередньо з ним поговорити. Україна потребує конференцій, круглих (квадратних) столів, здатних вилікувати політико-історичний невроз нації. Бо поки Україна сама для себе залишатиметься Терра Інкоґніта, без усвідомлення, що породила геніальних діячів культури, науки, мистецтва, які мають зайняти своє почесне місце в Історії, доти триватиме наша шизофренія і тупцювання на місці.

Павло КОЛОТВІН , студент другого курсу Інституту соціальних наук Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова:

— Ця поїздка була моїм першим знайомством з Острозьким клубом. І, чесно кажучи, я був просто вражений красою волинської природи, простотою та щирістю тамтешніх мешканців, величчю та красою самої академії, тією теплою атмосферою, яка панувала на засіданнях клубу та під час конференції, яка була присвячена В’ячеславу Липинському. Дуже приємним було те, як зустрічали членів клубу керівники Острозької академії.

Крім того, поїздка була цікавою та корисною для мене з наукової точки зору: ще більше ознайомився з життям та діяльністю В’ячеслава Липинського. Дуже здивували нестримний потяг молоді з усіх куточків країни до рідної культури та цікавість до своєї історії.

Свій звіт про цю поїздку я пишу лише через кілька днів після повернення до Одеси, можливо, в мене ще переважають емоції. Але справді було дуже приємно відчути щирість i душевне тепло від людей, котрих я до цього ніколи не знав, з якими було дуже важко прощатися.